– Не велика біда, – зауважив пан Оме. – Новий купите.
– Новий більярд! – жахнулася вдова.
– Авжеж. Старий уже нікуди не годиться, пані Лефрансуа. Запевняю вас, ви просто самі собі шкодите. І дуже шкодите. До того ж тепер пішла мода на вузькі лузи і важкі киї. Грають більше в карамболь, ніж у пірамідку… Усе міняється! Треба йти в ногу з віком. От ви подивіться на Тельє…
Хазяйка почервоніла з досади.
– Що не кажіть, – вів далі аптекар, – а в нього більярд кращий, ніж у вас. І якби комусь спало на думку влаштувати патріотичну пульку на користь поляків або потерпілих од поводі ліонців…
– Боялась я вашого голодранця Тельє! – зневажливо здвигнула гладкими плечима хазяйка. – Не турбуйтесь, пане Оме! Поки буде стояти «Золотий лев», будуть у ньому і клієнти. У нас іще є, слава богу, і знаємо, де взяти. А вашу «Французьку кав'ярню» запечатають одного чудового ранку, ще й об'яву наліплять на віконниці!.. Перемінити більярд, – мурмотіла вона вже про себе. – Та на ньому ж так зручно складати випрану білизну, а в мисливський сезон можна послати постелю шістьом нічліжникам!.. Та де ж це забарився той роззява Івер?
– Ви що, ждатимете його, щоб подавати обід вашим столовникам? – спитав фармацевт.
– Ждатиму? А пан Біне? Адже він заявиться рівно о шостій, хвилина в хвилину. Другого такого акуратиста пошукати по всьому білому світу. І обов'язково йому треба сидіти на тому самому місці, в маленькій кімнаті. Убий його, не сяде обідати за іншим столом! А вже що перебірливий, що вибагливий – спробуй йому догодити сидром… Це не те, що пан Леон: той приходить коли о сьомій, коли о пів на восьму, що не подай, то й з'їсть. Такий чудесний молодий чоловік. І голосу ніколи не підвищить.
– Воно, бачите, є велика різниця між освіченою людиною і акцизником з відставних карабінерів…
Годинник вибив шосту. Ввійшов Біне.
Синій сюртук обвисав на його сухорлявій статурі; з-під шкіряного кашкета з зав'язаними на потилиці навушниками й задертим козирком виглядав лисий лоб, удавлений від довголітнього носіння каски. Він носив чорний суконний жилет, волосяний комірець і сірі панталони, у всяку погоду був узутий у добре наваксовані високі чоботи, на головках яких видавались симетричні опуклини від розбухлих великих пальців. Жодна волосинка не вибивалася за лінію його рівно підстриженої русявої борідки, що облямовувала, як зелений бордюр клумби, його довгасте, безбарвне обличчя з маленькими очицями й горбатим носом. Він досконало знав усі картярські ігри, був завзятим мисливцем і мав прегарний почерк; дома він завів токарний верстат, виточував знічев'я кільця на серветки і захаращував ними всю квартиру із захопленням митця і егоїзмом буржуа.
Біне попрямував до маленької кімнати, але звідти треба було спершу випровадити трьох мірошників. І весь час, поки йому накривали на стіл, він стояв мовчки на одному місці біля груби. Потім перейшов у кімнатку й зачинив за собою двері, як завжди, знявши при вході кашкета.
– У такого язик не відпаде від увічливих розмов, – сказав аптекар, залишившись на самоті з трактирницею.
– Він завжди отак якось. На тім тижні завернули сюди два комівояжери-суконщики – веселі хлопці, увесь вечір такі анекдоти розповідали, що в мене аж сльози виступили од сміху… А він сидів тут же, як сич у лісі, і ані пари з уст!
– Так! – підтвердив аптекар. – Нема в нього фантазії, нема дотепності, – нічого того, що характеризує світську людину.
– А проте кажуть, що він чоловік здібний, – заперечила хазяйка.
– Здібний? – перепитав пан Оме. – Хто? Він – здібний? Хіба що до акцизної служби, – додав він уже спокійнішим тоном.
І знову почав:
– Ну, я ще розумію, коли негоціант з великими торговельними зв'язками, юрист, чи лікар, чи фармацевт бувають настільки захоплені своїми справами, що стають диваками, навіть відлюдьками… Історія знає чимало таких прикладів! Але ж ці люди принаймні про щось думають. Ось хоч би й я. Скільки разів мені траплялось шукати ручку на столі, щоб надписати етикетку, – туди-сюди, аж вона за вухом!
Тим часом пані Лефрансуа вийшла за поріг виглядати, чи не їде «Ластівка». Вона здригнулась. До кухні раптом зайшов якийсь чоловік у чорному одязі. У вечірньому присмерку можна було все-таки розглядіти його рум'яне лице і атлетичну фігуру.
– Чим можу служити, пане кюре? – спитала трактирниця, дістаючи з полички каміна одного із мідних свічників, що стояли там цілою батареєю. – Може, вип'єте чогось? Чарочку смородинівки, склянку вина?
Священик відмовився надзвичайно ввічливо. Він зайшов тільки за своєю парасолькою, що забув допіру в Ернемонському монастирі. Попросивши пані Лефрансуа прислати йому парасольку ввечері додому, він подався до церкви: вже дзвонили на вечерню.
Коли звук його кроків затих на площі, аптекар заявив, що він вважає таку поведінку зовсім негідною. Яке мерзенне лицемірство – відмовитись від чарочки! А тим часом потайки попи всі пиячать, і, звичайно, всі вони бажали б повернути часи церковної десятини.
Примітки
1
Mapi-Антуан-Жюлъ Сенар (1800—1885) – французький адвокат і політичний діяч, захисник Флобера на судовому процесі у справі «Пані Боварі». Ця присвята передує лише першому окремому виданню роману. В журнальному варіанті твір був присвячений французькому письменникові-романтику, другові юності Флобера Луї Буйле (1828—1869).
2
Музичний термін, який означає поступове посилення звучання (im.).
3
Ось я вас (латин.).
4
Я смішний (латин).
5
…обшарпаний том «Анахарсіса»… – Мається на увазі твір французького письменника і археолога Жан-Жака Бартелемі (1716—1795) «Подорож молодого Анахарсіса до Греції» (1788), який служив як шкільний підручник з історії Стародавньої Греції.
6
…піснями Беранже. – Беранже П'єр-Жан (1780—1857) – видатний французький поет. Автор багатьох популярних пісень.
7
…краще від дьєппської слонової кості… – Дьєпп, місто на північному заході Франції, славилося вишуканими виробами з слонової кості, дерева та рогу.
8
Урсулинки – члени черничого ордену святої Урсули, заснованого в XVI ст.; в монастирських школах ордену виховувалися дівчата переважно дворянського походження.
9
…крота на гілляці… – В Нормандії у мисливців був звичай вішати вбитих кротів на деревах.
10
Гіппократ (460—377 до н. е.) – давньогрецький лікар, один з основоположників наукової медицини.
11
«Поль і Віргінія» – роман французького письменника Жака-Анрі Бернардена де Сен-П'єра (1737—1814) про ідилічне кохання на лоні екзотичної природи.
12
Лавальєр Франсуаза-Луїза (1644—1710) – герцогиня, фаворитка французького короля Людовіка XIV (1638—1715). Коли король збайдужів до неї, вступила в монастир, де й померла.
13
«Казання» абата Фрейсіну – опубліковані 1825 р. в п'яти томах проповіді французького церковного проповідника Дені Фрейсіну (1765—1841).
14
«Дух християнства» – твір французького письменника-романтика Франсуа-Рене де Шатобріана (1768—1848), в якому автор прославляє католицизм.
15
Марія Стюарт (1542—1587) – королева Шотландії; за участь у змові проти англійської королеви Єлизавети І була засуджена на смерть і страчена.
16
Жанна д'Арк (1412—1431) – національна героїня Франції, яка під час Столітньої війни очолила визвольну боротьбу проти панування англійців; потрапила в полон і була спалена як чаклунка.
17
Елоїза – кохана французького філософа, теолога і поета П'єра Абеляра (1079—1142). Про їхнє трагічне кохання Абеляр розповів у автобіографічному творі «Історія моїх знегод» (1136). Після розправи, вчиненої над Абеляром її ріднею, вступила в монастир.
18
Агнеса Сорель (бл. 1422—1450) – фаворитка французького короля Карла VII.
19
Прекрасна Ферроньєра (пом. 1540) – фаворитка французького короля Франціска І; героїня популярного в середині XIX ст. однойменного роману французького письменника Теодора-Ксав'є-Альбера Бланке (1826—1875).