Всего за 105 руб. Купить полную версию
Скоропадський тим часом стає ще й масоном, причому вже у 1914 р. доходить до 4-го ступеня «таємного майстра» масонства. Він «засвітився» у київській масонській ложі Святого Андрія Первозваного і як член капітулу «Нарцис» містичного ордену мартиністів-розенкрейцерів. Українські історики замовчують політичні переконання й особливості кар’єрного злету генерала Скоропадського, вказуючи, що політикою він почав займатися тільки з осені 1917 р. Але це не зовсім вірно. У сорок три роки Скоропадський уже був сформованою людиною з ліберальним колом спілкування.
* * *
У Першу світову війну генерал Скоропадський – командир лейб-гвардії кінного полку. Особливо відзначився Скоропадський у серпневих боях 1914 р. у Східній Пруссії. У бою під Краушеном Скоропадський тимчасово командував 1-ю бригадою кінної гвардії, що брала участь у наступі на Кеніґсберґ. За відчайдушну атаку під Краушеном Скоропадського було нагороджено орденом Святого Георгія 4-го ступеня. Тимчасово Павлові Петровичу довелося покомандувати кінною дивізією. Начальником штабу дивізії Скоропадський призначає П. Вранґеля. Згодом Павло Петрович повернувся до командування кінною бригадою, а потім знову командує лейб-гвардії кірасирською дивізією. Незабаром Павло Петрович став командувачем бригади 1-ї Кінної гвардійської дивізії, до якої входили кавалергарди та кінногвардійці. У 1915–1916 рр. Скоропадський тимчасово командував 5-ю гвардійською кавалерійською дивізією, гвардійським корпусом 5-ї армії. З літа 1916 року Скоропадський уже генерал-лейтенант. Гвардійський кінний корпус, у якому воював Скоропадський, було переведено до Південно-Західного фронту й перебазовано на Волинь.
Новий 1917 рік починався для Скоропадського успішно – він був тимчасово призначений командувачем 34-го армійського корпусу що базувався у Подільській губернії, перебуваючи у резерві. У листах до дружини він виявляв свою «фронду» – співчував убивцям Распутіна, критично висловлювався щодо військових та державних талантів імператора. Павло Скоропадський був шанувальником великого князя Миколи Миколайовича Романова, якого він хотів бачити на престолі. Після Лютневої революції Микола Миколайович був призначений главкомом, хоча тільки на дев’ять днів (2–11 березня 1917 р.).
Події 23–28 лютого 1917 р. привели до перемоги революції, уся велика імперія опинилась у руках учорашніх опозиціонерів. У листі до дружини, вже після революції, Скоропадський напише: «…у таку важку хвилину не можу без розчулення згадати новий наш уряд, так розумно він діє, і коли государ звільнив мене від присяги, я йому, новому уряду, прихильний усією душею, що енергійно проводжу у довірених мені частинах. Всі ці добродії: Родзянко, Львов, Гучков, Керенський і компанія – розсудливі люди, і ми, і вся Росія мусимо дякувати долі, що влада захоплена ними, і дай Боже нашій багатостраждальній Батьківщині, щоб вони втрималися при владі…» Скоропадський – революційний генерал – умовляв і переконував солдатів підтримувати Тимчасовий уряд і таврував «похмуре минуле».
Майбутній гетьман писав дружині, що дуже хоче взяти «… жваву участь у суспільному житті». Скоропадський мріяв про політичну кар’єру, і в цьому ж листі дружині він відкриває свої потаємні сподівання: «Данилкові [сину гетьмана. – В. С] потрібно вчитися по-малоросійськи, я теж купив собі книжку і збираюся, можливо, зробитись українцем, але мушу сказати по щирості, не дуже переконаним». Фраза «зробитись українцем» і намагання вивчити українську мову свідчать як про зміни у національній самоідентифікації генерала, так і про наміри взяти активну участь в українському політичному житті. В березні 1917-го Скоропадський тільки думає стати «українцем», все ж вважаючи себе людиною російської культури та ліберальних переконань. У спогадах він зазначить, що в березні 1917-го «…вперше довідався з «Киевской мысли» про українську демонстрацію… подумав у той час, що це робота ворогів з метою посіяти розбрат у нашому тилу».
Скоропадський передчуває, що революція не зупиниться на півзаходах, що настане «чорний переділ» і погром садиб, що незабаром із мільйонера він може перетворитися на жебрака, обтяженого великою родиною. У квітні 1917-го Скоропадського переконували у тому, що генерал «…мусив би взяти участь в українському русі, що… міг би бути видатним українським діячем, гетьманом». 5 травня у Києві відкрився Перший Всеукраїнський військовий з’їзд, що виступив за автономію України та переформування армії за національно-територіальним принципом. З’їзд створив Український Генеральний військовий комітет при Центральній Раді, що взявся за організацію українського війська. Незабаром Симон Петлюра став головою Генерального комітету. Військовий міністр Тимчасового уряду О. Керенський, прибувши до Києва 20 травня, заявив, що перегрупування військ за національним принципом у сучасних умовах війни є неможливим. Скоропадський вважав, що українізація зруйнує армію і підштовхне до розпаду Росії. 10 червня Центральна Рада прийняла свій Перший Універсал, що проголошував автономію України. В Україні виникає свій автономний уряд – Генеральний Секретаріат, на чолі із письменником В. Винниченком, С. Петлюру було обрано генеральним секретарем (міністром) військових справ. Чиновники Тимчасового уряду розглядали діяльність Генерального комітету як «самозванство», що тягне на кримінальну відповідальність, «комітетчикам» погрожували арештами. Лунали заклики «зброєю покарати зрадників і австрійських шпигунів». Загальноросійське військове командування відмовлялося від контактів з Генеральним комітетом, незважаючи на те, що процес самочинної та стихійної українізації вже почався.
У червні 1917-го Тимчасовий уряд вирішив провести широкомасштабний наступ на фронті, маючи на меті повернути Галичину під владу Росії та розгромити австро-угорську армію. Наступ було почато 18 червня, але вже через три дні стало зрозуміло, що він провалився. 34-й корпус Скоропадського був призначений для наступу. Однак частина корпусу відмовлялася брати участь у боях і постійно мітингувала. Генерал Скоропадський разом з комісаром 7-ї армії Борисом Савинковим виступав перед вояками, переконуючи їх узяти участь у наступі. Юрби солдатів проводжали агітаторів гиком і свистом. Після невдач червневого наступу 34-й корпус було відведено у резерв.
Провал наступу російських військ призвів до загально-російської кризи, зробив Тимчасовий уряд більш реалістичним, змусив його шукати підтримки своєї політики у Києві. Керенський дав згоду комплектувати окремі тилові частини переважно з українців, а Генеральний комітет дістав деякий вплив при формуванні резервних частин шляхом добровільного набору. Серед генералітету тоді утвердилася думка про те, що українізація деяких частин приведе до зростання їхньої боєздатності та дисципліни, що вона допоможе відтягнути солдатів-українців від більшовицької пропаганди.
Український комісар Південно-Західного фронту запропонував Скоропадському почати українізувати корпус. Але Скоропадський тоді ще вагався, зізнаючись, що він не співчуває українському соціалістичному руху і побоюється, «…як би українізація остаточно не зруйнувала корпусу». У Києві Скоропадський зустрівся з генеральним секретарем із військових справ С. Петлюрою: «З Петлюрою я дуже мало розмовляв, він зовсім не був у курсі військових справ, а більше займався київською політикою… Був привітний, тоді ще розмовляв зі мною по-російськи, а не українською». Командувач Київського військового округу генерал Оберучев пропонував Скоропадському відмовитися від українізації корпусу, переконуючи його, що згода Петрограда на українізацію окремих частин – тимчасове явище. У своєму листі до генерал-квартирмейстера М. Раттеля Скоропадський напише, що коли українізація його корпусу – це «…влиття поповнення тільки з українців, то я думаю, із цього, крім руйнації корпусу, нічого не буде… що стосується мене, то я особисто, маючи прізвище українця, досить відоме в країні, для такої українізації годжуся, але я ні в які авантюри пускатися не збираюся… мене можуть обвинуватити у політичній авантюрі, що мені зовсім не личить». Під час драматичних подій бунту українського полку ім. Полуботка у Києві Скоропадський перебував у штабі Київського військового округу і розмірковував, виступити проти бунтівників… чи на їхню підтримку.