Робота у Філоксерній комісії
У 1892 році з труднощами Коцюбинському вдалося влаштуватися на роботу, яка забезпечувала стабільний заробіток, – у Філоксерну комісію[9]. Згодом, в автобіографічному листі 1905 року, письменник розповідає про свій перехід на урядову посаду: «З 1892 року вдалось мені якось вступити на урядову службу до “ученої філоксерної” комісії, що вела боротьбу з філоксерою на Бессарабії». У другому автобіографічному листі він знову згадує, що тільки «чудом треба вважати, що 1892 р. я дістав посаду в міністерстві рільництва в ученому комітеті і поїхав боротись з філоксерою до Бессарабії».
Здійснитися такому «чудові», тобто влаштуватися М. Коцюбинському у Філоксерній комісії, допоміг український бібліограф, етнограф, член Одеської «Громади» М. Ф. Комаров, автор низки літературно-критичних статей. З Комаровим Коцюбинський познайомився навесні 1892 року, коли на його замовлення написав оповідання «П’ятизлотник». Воно мало ввійти до збірки «Запомога», укладачем якої був М. Комаров і кошти від продажу якої мали піти голодуючим. Саме це і визначило тему оповідання. (Цю збірку було заборонено цензурою, і «П’ятизлотник» уперше вийшов друком у галицькому журналі «Зоря».)
Обставини, пов’язані з улаштуванням письменника на роботу, умови та характер його праці у Філоксерній комісії детально описує її експерт П. Погибка, під керівництвом якого став працювати Михайло: «М. М. Коцюбинського закликано на філоксерні роботи в Бессарабії 1892 року в червні місяці, за рекомендацією М. Ф. Комарова, відомого українського бібліографа, а в той час члена одеської “Громади”. В листі до мене він так писав про М. Коцюбинського: “Чи немає часом у Вас вакантного місця по філоксері для одного дуже симпатичного чоловіка? Чоловічок сей – М. Коцюбинський – писатель український, молодий чоловік, дуже щирий, служить він на сахарні в конторі, але хотів би призвичаїтись до якогось іншого діла, дуже інтересується філоксерою і хотів би поки що хоч на се літо мати роботу руб. на 30—40 в місяць. Коли часом є місце, напишіть мені, я буду Вам дуже вдячний…”. Я був тоді експертом-керівником філоксерних робіт у трьох повітах Бессарабії, і мені були потрібні робітники. Я прохав М. Ф. Комарова закликати добродія Коцюбинського на роботу в с. Каменчу Оргіївського повіту на Бессарабії. В червні місяці 1892 року, здається, числа коло 15-го, М. М. Коцюбинський приїхав на роботу. Видався мені молодою людиною слабкого здоров’я, дуже приємною на вид, – з темно-карими очима, невеликими усиками; він трохи покашлював. Після короткої розмови з ним я побачив, що це лагідна людина і можна бути певним, що з нього виробиться чесний розвідувач виноградників з філоксерою. Він просив для себе окремої кімнати ніби для того, щоб приготуватися на атестат зрілості. Я знайшов для нього окрему кімнату, і він, здається, ввесь час своєї служби жив у ній сам. Спершу він одержував 40 карб на місяць – як і всі розвідувачі, що вперше ставали на цю посаду. Потім відповідно до праці розвідувача, його тямовитості, поводження з робітниками та місцевими виноградарями, власниками виноградників, ця плата того ж літа збільшувалась, іноді через 2-3 місяці, до 50 крб. на місяць при помешканні й артільному харчуванні». Розвідувачі самі з свого товариства вибирали “хазяїна”, який мав дбати про своєчасність обіду, сніданку та вечері. В поміч “хазяїнові” давалися кухар із перемивальницею – це за рахунок комісії, – помешкання для кухні, їдальні й палива, а також підвода, 2-3 пари коней для поїздок до Кишинева чи Оргієва за харчами. Щоб розвідувачі та робітники на роботу ставали невтомленими, коли доводилося працювати за 3 версти або й далі від своїх помешкань, їх підвозили. Отже, розвідувачі та робітники на філоксерних роботах не витрачали багато сил, бо працювали всього вісім годин літньої доби, а решту проводили як хто хотів. Години праці розподілялися так: з 6 до 12 і з 4 до 8 або з 3 до 7 годин. У свято розвідувачі відпочивали, а більшість розходилась по різних окружних селах та монастирях. Більшість розвідувачів були студенти-українці Харківського, Київського та Одеського університетів. Між розвідувачами були свідомі українці, що вперто шукали шляхів до відродження України, хотіли нести освіту до всіх нещасних, обездолених пролетарів і поліпшити їх матеріальне становище. До таких належали: М. Коцюбинський, Боржковський та ін.; вони навіть одягалися, як селяни-українці…».
Після приїзду до Молдавії для роботи у філоксерному загоні Коцюбинський опиняється у гурті студентів українських університетів, які використовували свої літні вакації для тимчасового заробітку. Як згадував друг М. Комарова, експерт філоксерного загону у Молдавії П. Погибка, що став працедавцем для Михайла Михайловича, «Між тодішньою молоддю українською зароджувалось для нас, старших за віком, незвична упертість в боротьбі за українську мову, яку змагались вони запровадити в життя. Розмовляли між собою і листувались українською мовою, користуючись хто “драгоманівкою”, хто “кулішівкою”, але фонетичним правописом. Деякі з них університет перекладали українською мовою – “все-училище”…».
У Бессарабії Коцюбинський мав можливість вивчати мову, фольклор, звичаї не тільки свого народу, а й молдавського, який населяв ці землі.
Про свої враження від першого знайомства з краєм М. Коцюбинський писав: «Зникли врешті з ока удалині Бендери, проскочило кілька станцій з чудними для слов’янського вуха назвищами, майнув сіренькими хатками слобідки Кишинів і сховався, а я все подавався у глиб Бессарабії, про що свідчив насамперед збільшуючий елемент пасажирів молдаван, а відтак специфічний краєвид середньої Бессарабії, який вже з вікна вагона можна запримітити; пасма гір, вкритих подекуди лісом, чергуються з глибокими долинами, що зеленіють пасовиськами або високим комишем на мочарах. Коли ж додати сюди біленькі села, що, розбігшись по долинах, попритулювались до гір, то лишаться тільки дрібнички, доповнюючі лишень цей типічний краєвид.
…Аж тут, в самому осередкові, в самому серці Бессарабії, я матиму змогу придивитися до цієї цікавої країни з її природою, людністю, етнографією».
Цей період життя та діяльності митець відобразив пізніше в оповіданні «Для загального добра», яке було згодом відіслане на конкурс у журнал «Зоря» та відзначене редакційною премією. В центрі гостросюжетної розповіді – доля молдавського селянина Замфіра Нерона із села Джурджулешти: сумлінно працюючи на своєму винограднику, він зумів досягти певного добробуту, і от нещастя – рослинна тля філоксера напала на його виноградник. Зовні ще здорові, квітучі лози, а коріння підточують паразити. У село прибуває Філоксерна комісія. Яку ж допомогу в цьому разі пропонує держава селянинові? Єдину – знищити роками виплекану лозу, щоб тля не перекинулася на виноградники інших господарів. Для загального добра, так би мовити. Це розоряє сім’ю Замфіра Нерона. Не переживши такої трагедії, помирає його дружина. Керівник Філоксерної комісії Тихович усе більше сумнівається, чи справді корисну справу вони роблять людям: «Коли б хоч певність, – думає він, – що така офіра (жертва. – Авт.) потрібна для загального добра, що робиш справді пожиточне діло, а не зайву жорстокість».
Зі спогадів найстарішого мешканця села Михая Ротару: «Він (тобто Коцюбинський) не цурався молдаван, а сам прийшов у дім Нерона, заговорив із ним, допоміг йому грішми. Хоч і з української землі ця людина прибула, а серцем зрозуміла вона молдавського селянина. Пізніше ми дізналися, що то був Коцюбинський». А син Замфіра Нерона Думітріу зауважує: «Український письменник зумів заглянути в душу молдаванина».