Протиставлення здичавілих людей і коней, що «окультурилися», має сатиричний, гротескний ґатунок і виступає прикладом «матеріалізації» метафори (брутальні порядки в суспільстві втілюються у поведінці здичавілих людей). Але це згущення похмурих барв має ще полемічну спрямованість проти роману Д. Дефо «Робінзон Крузо», в якому, навпаки, поетизовано буржуазну підприємливість, тверезу розсудливість і сувору протестантську моральність сучасного англійця. Як бачимо, погляди Дефо і Свіфта на англійське життя і людську природу суттєво різнилися.
Полемізує Свіфт з Дефо і в попередній, третій, книзі. Цивілізація, світ техніки і науки, всі галузі застосування людського розуму не тільки не слугують людині, а й спрямовані їй на шкоду. Розум набуває у зображенні Свіфта ґатунку відірваного від життя раціоналізму.
Як можна переконатися, різниця між двома романами суттєвіша, ніж протиставлення Робінзона, що «цивілізувався», і єгу, що здичавіли. Обидва письменники, як представники свого часу, провідним началом у житті людини вважали локківський розум, ratio. Проте автор «Робінзона» показує раціоналізм в оптимістичному дусі, як міцну опору в життєвій боротьбі; автора ж «Гуллівера» раціоналізм, навпаки, настроює на скептичний лад. Він скрізь знаходить «розум» або егоїстичний, в дусі Т. Гоббса (як у ліліпутів), або відірваний від життя (як у лапутян), або деіндивідуалізований (як у розумних коней), або переконується у неможливості міряти реальність міркою абсолютного розуму (як у країні велетнів). Своєю критикою антигуманного здорового глузду Свіфт угадує наперед Г. Філдінґа, який також заперечуватиме ту ж саму локківську абсолютизацію здорового глузду в моральній царині (пор. образ егоїста і лицеміра зі здоровим глуздом Блайфіла в «Історії Тома Джонса, знайди»).
В останній частині Свіфт відходить від тону безпристрасного оповідача і коментатора і висловлює в палких монологах гірке розчарування в людстві з його схильністю спрямовувати даний йому від природи розум проти самого себе, замість того, щоб самовдосконалюватися.
Так, ще фактично на початку просвітницького руху, Свіфт відобразив його неявні вади. Для таких настроїв були свої філософські причини. Пануючий напрям доби, англійський емпіризм, відкинувши барокову метафізику, позбавив себе принципової можливості філософськи обґрунтовувати ідеальні поняття, а, фіксуючи розум на скінченному, – можливості продуктивно шукати сенс життя в нескінченності людського розуму, діяльності. (Тут лежать витоки філософського скептицизму Д. Юма, видатного філософа доби.) Філософія стала певною мірою заручником політики з її культом миттєвого успіху. Світоглядний емпіризм Свіфта, обтяжений драматичними перипетіями особистого життя, логічно привів його до трагічного розчарування в людській природі, яку він сприймав тільки в її проявах у повсякденному, буденному, земному, зрештою – у низькому. «Ми залишаємося особливою породою тварин, що наділена завдяки щасливій випадковості крихітною частинкою розуму, яку використовуємо лише для поглиблення притаманних нам вад для набуття пороків, що не властиві нам від природи, – писав Свіфт в «Гуллівері». – Притлумлюючи в собі багато високих обдарувань, які одержали з рук природи, ми майстерно змножуємо наші первісні низькі потреби і, без сумніву, проводимо наше життя у марних намаганнях задовольнити їх за допомогою витончених засобів».
Свіфт писав за драматичної доби політичного лихоліття, коли політичні інтриги партій створювали ілюзію політичного розвитку монархії, але насправді доля країни визначалася таємною, але з розмахом поставленою роботою нового класу буржуа-підприємців, що беззастережно експлуатували розум на службі у грошей. Свіфт сповна заплатив тяжку данину політичного честолюбства своєму часові. Результатом став глибокий песимізм письменника, що закарбувався в «Мандрах Гуллівера».
Значення Свіфта велике не лише для англійської, а й для всієї європейської літератури. Він – з тих мислителів, які прагнуть поставити широкі філософські питання людського існування, людської природи, життєвого призначення людини, сенсу її буття, саморозкриття особистості.
Борис Шалагінов
Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів
Від видавця до читача
Лемюель Гуллівер, автор цих Мандрів – мій давній і щирий приятель; ми з ним якісь родичі через матір. Років зо три тому містер Гуллівер, утомившися від занадто частих відвідин цікавими його господи в Редріфі, купив невеличкий клапоть землі з пристойним будинком на нім поблизу Ньюарка в Ноттінґемширі – своїй батьківщині, – де живе й досі самотній, але шанований своїми сусідами.
Хоч містер Гуллівер і народився в Ноттінґемширі, де жив його батько, але я чув від нього, що родина його походить з Оксфордшира. Як підтвердження цього, я бачив на Бенберійському кладовищі в цім графстві багато надгробків та могил Гулліверів.
Перед тим, як покинути Редріф, він передав мені на охорону цей рукопис, дозволивши робити з ним, що я схочу. Я тричі уважно перечитав його. Стиль його – дуже ясний і простий, і єдина хиба, яку я знайшов у нім, – та, що автор, наслідуючи манеру всіх мандрівників, пише занадто докладно. Від усього прочитаного складається правдиве враження. Це й зрозуміло, бо автор рукопису такий відомий своєю правдивістю, що серед сусідів його в Редріфі, коли хто хоче ствердити щось, стало немов за прислів'я: «це так вірно, неначе сказав містер Гуллівер».
З поради багатьох достойних осіб, яких я, з дозволу автора, познайомив із тим рукописом, я наважуюся тепер пустити його у світ, сподіваючись, що, принаймні на деякий час, наших молодих благородних читачів він розважатиме краще, ніж звичайна писанина політиків та партійних діячів.
Цей том був би щонайменше вдвоє більший, якби я не насмілився викреслити численні місця, присвячені вітрам, припливу та відпливу з метеорологічними особливостями різних подорожей і найдетальнішими описами способів керувати кораблем під час шторму; і все це мовою в стилі моряків. Те саме було з розповідями про широти та довготи. Це дає мені підстави побоюватись, що містер Гуллівер буде трохи невдоволений, але я вирішив по змозі зробити його твір зрозумілішим читацькому загалу. А втім, якщо моя необізнаність із морськими справами спричиниться до яких-небудь помилок, то відповідаю за них тільки я; а коли який-небудь мандрівник зацікавиться побачити ввесь твір повністю, як він вийшов з-під пера автора, я охоче задовольню його цікавість.
Подальші подробиці щодо автора читач знайде на перших сторінках цієї книги.
Річард Сімпсон
Лист капітана Гуллівера до його двоюрідного брата Сімпсона[5]
Сподіваюсь, коли б вас не попросили, ви не відмовитеся визнати привселюдно, що своєю великою та постійною наполегливістю ви спонукали мене опублікувати дуже недбале й неточне оповідання про мої мандри. Ви радили мені найняти кількох молодих джентльменів з якого-небудь університету, щоб привести його до ладу та виправити в нім стиль, як зробив це на мою пораду мій кузен Демп'єр[6] зі своєю книгою під назвою «Подорож навколо світу». Але я не пам'ятаю, щоб давав вам право згоджуватися на будь-які пропуски і ще менше – на вставки. Тому я тут же цілком відмовляюся від останніх, і зокрема від абзацу про її величність – святої та славної пам'яті королеву Анну, – дарма, що я шанував та поважав її більше, ніж будь-яку іншу істоту людську. Ви чи та особа, якій ви доручили виправити рукопис, мали б узяти до уваги, що я не хотів – та й непристойно було б – вихваляти перед моїм хазяїном гуїгнгнмом будь-яку тварину нашої породи. До того ж неправдивий і самий факт. Як мені відомо – бо я був деякий час в Англії за королювання її величності, – керувала вона з допомогою першого міністра; навіть двох, одного за одним. Перший був лорд Годольфін, а другий – лорд Оксфорд. Отже ви змусили мене говорити те, чого не було. Так само в оповіданні про Академію прожектерів та в багатьох місцях моєї промови до мого хазяїна-гуїгнгнма ви випустили дещо істотне, або зменшили його вагу чи змінили так, що я ледве впізнав свій власний твір. Коли я раніше натякнув вам на це в одному з листів, ви зволили відповісти, що «боялись образити; що люди, які мають владу, дуже пильно стежать за всім, що друкується, і здатні не тільки тлумачити, ба й карати за все, що здається їм інуендо»[7] (так, здається, назвали ви це). Але яким, прошу, способом те, що я говорив стільки років тому на відстані п'яти тисяч миль, в іншому королівстві, можна прикласти до когось з єгу, що, як переказують, керують тепер нашим стадом? До того ж це було за часів, коли я мало думав про нещастя знову жити під їхньою владою і мало боявся цього. Чи не маю я найбільших підстав сумувати, бачачи, як тут ті ж таки єгу їздять в екіпажах, запряжених гуїгнгнмами, ніби вони – розумні створіння, а гуїгнгнми – дурні тварини? І, звичайно, одним з головних мотивів до мого всамітнення було бажання уникнути цього жахливого й огидного видовища.