При цих словах професор мимоволі подивився на Андзолето, який, користуючись своїм становищем улюбленця графа, прослизнув у клас (буцімто для того, щоб переговорити з ним) і, стоячи поблизу, слухав на всі вуха.
– Однаково, – сказав граф, не звертаючи уваги на злісний випад професора, – я стою на своєму. Давно я не чув Клоринди. Покличмо її сюди; нехай вона прийде з п'ятьма-шістьма найкрасивішими ученицями. Слухай, Андзолето, – додав він, сміючись, – ти так вирядився, що можеш здатися молодим професором. Іди у сад, вибери там найгарніших учениць і скажи їм, що професор і я чекаємо їх тут.
Андзолето послухався. Але, задля розваги чи з іншою метою, він привів найнезугарніших. От коли Жан-Жак Руссо міг би вигукнути: «Софі була одноока, а Каттіна кульгава».[41]
До цього непорозуміння поставилися добродушно й, посміявшись під сурдинку, відправили дівиць назад, доручивши їм прислати учениць за вказівкою самого професора. Незабаром з'явилася група чарівних дівчат із красунею Клориндою на чолі.
– Що за прекрасне волосся! – прошепотів граф на вухо Порпорі, коли повз нього пройшла Клоринда зі своїми чудовими білявими косами.
– На цій голові набагато більше, ніж усередині, – відповів, навіть не притишуючи голосу, суворий критик.
Цілу годину тривала проба голосів, і граф, не в змозі витримати довше, вийшов зовсім пригнічений, не забувши наділити співачок найлюб'язнішими похвалами, а професорові прошепотіти: «Нема чого й думати про таких папуг».
– Якщо його ясновельможність дозволить мені сказати два слова щодо тієї справи, що так його турбує… – прошепотів Андзолето на вухо графові, спускаючись із ним сходами.
– Говори! Чи, бува, не знаєш ти те чудо, що ми шукаємо? – запитав граф.
– Так, ваша ясновельможносте.
– У глибині якого моря виловиш ти цю перлину?
– У глибині класу, куди хитрий професор Порпора ховає її в ті дні, коли ви, ваша ясновельможносте, робите огляд своєму жіночому батальйону.
– Як? Ти говориш, що в школі є діамант, блиску якого мої очі ніколи ще не бачили? Якщо маестро Порпора зіграв зі мною такий жарт…
– Діамант, про який я говорю, не належить до числа учениць школи. Це бідна дівчина, що співає тільки в хорі, коли її запрошують; професор дає їй приватні уроки з милості, але ще більше з любові до справи.
– Виходить, у цієї дівчини зовсім виняткові здібності: адже задовольнити професора нелегко й він не дуже щедрий ні на свій час, ні на свою працю. Можливо, я чув її коли-небудь, але не знав, що це співає саме вона?
– Ваша ясновельможність чули її давно, коли вона була ще дитиною. Тепер це доросла, сильна дівчина, старанна і вчена, як сам професор; якби вона проспівала на сцені три такти поруч із Кориллою, ту б одразу освистали.
– І вона ніколи не співає привселюдно? Невже професор не змушує її виступати на своїх великих вечернях?
– Раніше професор охоче слухав її спів у церкві, але відтоді як заздрісні й мстиві учениці пригрозили вигнати її з хорів, якщо тільки вона з'явиться серед них…
– Так, виходить, це дівчина поганої поведінки?
– О Боже милостивий! Вона чиста, як двері раю, ваша ясновельможносте. Але вона бідна й низького походження… як і я, ваша ясновельможносте, якого, одначе, ви милостиво наближаєте до себе. А ці злі відьми загрожували професорові поскаржитися вам на те, що він, усупереч правилам школи, приводить у клас приватну ученицю.
– Де ж я можу послухати це чудо?
– Накажіть, ваша ясновельможносте, професорові, щоб він змусив її проспівати у вашій присутності, і тоді ви самі будете мати можливість судити про її голос і величезне обдаровання.
– Твоя впевненість мимоволі змушує мене повірити тобі. Так ти говориш, що я колись чув її… Я намагаюся пригадати, але…
– У церкві Мендіканті в день генеральної репетиції «Salve, Regina» Перґолезе…
– Згадав! – вигукнув граф. – Голос, виразність, розуміння надзвичайні!
– І вона ж була тоді зовсім дитиною, ваша ясновельможносте, їй було всього чотирнадцять років.
– Так, але… пригадується, вона некрасива.
– Некрасива, ваша ясновельможносте? – перепитав здивований Андзолето.
– Як її звали?.. Здається, це була іспанка… ще таке дивне ім'я…
– Консуело, ваша ясновельможносте.
– Так, так, це вона! Ти хотів тоді одружитися з нею, і ми з професором іще посміялися з вашого роману. Консуело! Так, так… улюблениця професора, розумниця, але дуже вже некрасива.
– Некрасива? – повторив приголомшений Андзолето.
– Авжеж, мій хлопчику. А ти все ще в неї закоханий?
– Вона моя подруга, ваша ясновельможносте.
– «Подругою» ми називаємо й сестру, й коханку. Хто ж вона тобі?
– Сестра, ваша ясновельможносте.
– Тоді ти не засмутишся, якщо я скажу те, що думаю. У твоїй пропозиції немає жодної краплі здорового глузду. Щоб замінити Кориллу, треба бути ангелом краси, твоя ж Консуело, я добре пригадую тепер, не тільки некрасива, а просто потворна.
У цю мить до графа підійшов один із приятелів і відвів його вбік, а Андзолето все стояв, вражений, і, зітхаючи, повторював: «Вона потворна!»
Розділ 7
Вам, може, здасться дивним, ласкавий читачу, а тим часом це правда, що в Андзолето не було сформованої думки щодо того, гарна чи некрасива Консуело. Вона була істотою, настільки відособленою від усіх і непомітною у Венеції, що нікому й на думку не спадало відхилити її покрив забуття й мороку, аби глянути, під якою оболонкою – привабливою чи непримітною – виявляються її розум і доброта. Порпора, для якого нічого не існувало, крім мистецтва, бачив у ній тільки артистку. Сусіди її по Корте-Мінеллі не ставили їй у докір цнотливу любов до Андзолето: у Венеції не дуже суворі в цьому відношенні. Але часом вони все-таки попереджали її, що вона буде нещасна з цим бездомним юнаком, і радили їй вийти заміж за чесного, сумирного робітника. А позаяк вона зазвичай відповідала, що їй, дівчині без родини й опори, Андзолето саме й підходить, і до того ж за всі шість років не було дня, коли б їх не бачили разом, причому молоді люди із цього не робили таємниці й ніколи не сварилися, то зрештою всі звикли до їхнього вільного й нерозривного союзу. Ніхто із сусідів ніколи не упадав за «подругою» Андзолето. Чи тому, що вона вважалася його нареченою, чи внаслідок її вбогості? Чи її зовнішність нікого не приваблювала? Найбільш правдоподібним є останнє припущення.
А тим часом усім відомо, що дівчатка-підлітки від дванадцяти до чотирнадцяти років бувають зазвичай худі, незграбні, що в рисах їхнього лиця, у фігурі, у рухах немає гармонії. До п'ятнадцяти років вони мовби «переробляються», за висловом літніх француженок із простолюду, і ось та, котра здавалася колись потворою, раптом стає якщо не гарною, то принаймні миловидною. Є навіть прикмета, що для майбутності дівчинки невигідно, якщо вона занадто рано стає гарненькою…
Увійшовши в пору юності, Консуело погарнішала, як це відбувається з усіма дівчатами, і про неї перестали говорити, що вона некрасива; так, вона й справді не була вже некрасивою. Але оскільки вона не була ні дофіною, ні інфантою і її не оточували придворні, волаючи про те, як з кожним днем розквітає краса царственої дитини, оскільки нікому було піклуватися з ніжною турботою про її майбутність, то ніхто й не потрудився сказати Андзолето: «Тобі не доведеться червоніти перед людьми за твою наречену».
Андзолето чув, що її називали поганулею в ті часи, коли це для нього не мало ніякого значення, а відтоді як про зовнішність Консуело більше не говорили ні добре, ні погано, він і зовсім перестав про це думати. Його марнославство було спрямоване тепер в інший бік – він мріяв про театр, про славу; йому було не до того, щоб хвастатися своїми любовними перемогами. До того ж пекучу цікавість, цей супутник ранньої чуттєвості, було в нього значною мірою вгамовано. Я говорив уже, що у вісімнадцять років для нього не було таємниць у любові, у двадцять два роки він уже був майже розчарований, і у двадцять два роки, як і у вісімнадцять, його прихильність до Консуело, незважаючи на кілька поцілунків, зірваних без трепету й повернутих без зніяковілості, була так само безтурботною, як і колись.