Якраз тієї хвилини, коли всі годинники, немов перегукуючись, пробили другу годину ночі, Андзолето опинився на Корте-Мінеллі, біля церкви Сан-Фантіно[38]. Таємний інстинкт привів його до житла тієї, чиє ім'я та образ жодного разу не промайнули в його пам'яті цього дня від самого заходу сонця. Не встиг він ступити на майданчик, як ніжний голос тихо назвав його зменшувальним ім'ям; підвівши очі, він побачив ледве окреслений силует на одній із найжалюгідніших терас цього провулка. Ще хвилина, двері халупи відчинились, і Консуело в ситцевій спідниці, закутана в стару чорну шовкову мантилью, що колись слугувала її матері, простягла йому руку, приклавши палець іншої руки до губ на знак мовчання. Навпомацки, навшпиньках піднялися вони ветхими звивистими дерев'яними сходами, що ведуть на дах, і, всівшись на терасі, завели розмову пошепки, перериваючи її поцілунками; цей шепіт, немов таємничий вітерець або лепет духів, які пурхають попарно в тумані, ширяє щоночі над химерними, немов червоні чалми, димарями венеціанських будинків.
– Як? Ти чекала мене досі, моя бідолашечка? – прошепотів Андзолето.
– Але ж ти обіцяв, що прийдеш розповісти мені про свій сьогоднішній виступ! Ну, говори, говори ж скоріше, чи добре ти проспівав, чи сподобався, чи аплодували тобі, чи одержав ангажемент?
– А ти, моя добра Консуело, скажи, ти не гнівалася на мене за тривалу відсутність? Не дуже втомилася, чекаючи на мене? Не промерзла на цій терасі? Чи вечеряла ти? Не дуже турбувалася? Не сварила мене? – розпитував свою подругу Андзолето, відчувши докори сумління за такої довіри й лагідності бідної дівчини.
– Анітрошки, – відповіла вона, невинно обіймаючи його за шию. – Якщо я й гнівалася, то не на тебе. Якщо втомилася, якщо змерзла, то я вже про все це забула, адже ти зі мною. Чи вечеряла я? Далебі, не знаю! Чи турбувалася? И не думала! Чи сварила тебе? Ніколи в житті!
– Ти просто ангел, – сказав Андзолето, цілуючи її. – О моя розрадо! Які жорстокі й підступні інші серця!
– Що ж трапилося? Чим так засмутили «сина моєї душі»? – вигукнула Консуело, вплітаючи в милу венеціанську говірку сміливі та жагучі метафори своєї рідної мови.
Андзолето розповів про все, що сталося, навіть про своє залицяння до Корилли, і особливо докладно зупинився на її кокетливому дражнінні. Але він розповів усе це по-своєму, передаючи тільки те, що не могло засмутити Консуело: адже він не хотів зраджувати й не зрадив її, і все це було майже цілковитою правдою. Однак існує одна сота частка правди, що її ніяке судове слідство ніколи не змогло виявити, у якій жоден клієнт ніколи не зізнався своєму адвокатові й до якої жоден суддя не добирався інакше, як чисто випадково, тому що саме в цій невисвітленій невеликій кількості фактів або намірів і криється привід, причина, мета – словом, ключ усіх тих гучних процесів, де захист рідко буває на висоті, а вирок рідко буває справедливий, хоч як палко ллються промови ораторів, хоч які холоднокровні судді.
Щодо Андзолето, нема чого й говорити, про які свої грішки він змовчав, які палкі відчуття, пережиті перед публікою, він висвітлив зовсім інакше, а про свої страх та хвилювання у гондолі він і зовсім забув згадати. Найімовірніше, він зовсім нічого не сказав про гондолу, а свої влесливі милі речі на адресу примадонни зобразив у вигляді дотепних глузувань, завдяки яким він урятувався від небезпечних тенет підступної жінки, умудрившись притому не розгнівати її. Але, запитаєте ви, мила читачко, навіщо, не бажаючи й не маючи можливості розповісти про все так, як воно було насправді, тобто про найсильніші спокуси, перед якими він устояв тільки завдяки розсудливості й умілому поводженню, – навіщо, повторюю, було цьому юному хитрунові будити ревнощі в Консуело? Ви задаєте це запитання, пані? Так хіба ви самі не розповідаєте коханому або, скажімо, обраному вами чоловікові про всіх своїх шанувальників, яких ви віднадили, про всіх його суперників, якими ви пожертвували, – і не тільки до заміжжя, але й потім на всіх балах, учора ще, навіть сьогодні вранці?! Послухайте, пані, якщо ви гарні, у чому я не сумніваюся, можу поручитися головою, що ви чините так само, як Андзолето, і робите це не заради вигоди, не для того, щоб терзати ревниву душу, не для того, щоб іще більше запишався той, кого ви любите, але просто тому, що приємно мати біля себе істоту, якій можна розповісти все це, начебто виконуючи свій обов'язок, і, сповідаючись, похвастатися перед своїм духівником. Тільки вся річ у тім, пані, що ви при цьому розповідаєте майже все, замовчуючи яку-небудь дрібницю, – про неї ви ніколи не згадаєте, – той ваш погляд, ту посмішку, які й викликали зухвале освідчення самовпевненого нахаби. От цим поглядом, цією посмішкою, цією дрібницею саме й була гондола, про яку Андзолето, з насолодою переживаючи знову весь захват вечора, забув розповісти Консуело. Маленька іспанка, на щастя для неї, ще не знала ревнощів: це гірке, похмуре почуття властиве душам, які вже багато страждали, а Консуело була досі так само щаслива своєю любов'ю, як і добра. Єдине, що справило на дівчину найсильніше враження, – це втішний, але суворий вирок, виголошений шановним маестро, професором Порпорою, її обожнюваному Андзолето. Вона змусила юнака ще раз повторити слова вчителя й, після того як він знову точно передав їх, довго мовчала, глибоко замислившись.
– Консуеліно, – мовив Андзолето, не звертаючи великої уваги на її замисленість, – стає щось дуже прохолодно, ти не боїшся застудитись? Подумай, люба, адже все наше майбутнє залежить од твого голосу – більше навіть, аніж од мого.
– Я ніколи не застуджуюся, – відповіла вона, – а от тобі холодно у твоєму чудовому костюмі. На, закутайся в мою мантилью.
– Чим допоможе мені цей шматок дірявої тафти? Я волів би з півгодини погрітись у твоїй кімнаті.
– Добре, – відповіла Консуело, – але нам тоді доведеться помовчати, а то сусіди нас почують і, мабуть, засудять. Люди вони непогані й не дуже допікають мене за наше кохання, тому що знають: ти ніколи не приходиш до мене вночі. Справді, краще було б, якби ти пішов спати до себе.
– Це неможливо: до світанку мені не відчинять, і мені доведеться мерзнути ще цілих три години. Чуєш, як у мене від холоду цокотять зуби?
– У такому разі ходімо, – мовила Консуело, підводячись. – Я замкну тебе у своїй кімнаті, а сама буду спати на терасі: якщо хто стежить за нами, нехай бачить, що я поводжуся скромно.
І вона дійсно провела його до себе в кімнату, доволі велику, але вбогу; квіти, колись написані на стінах, прозирали тепер там і сям крізь другий шар пофарбування, ще більш грубого й майже такого ж облізлого. Велике дерев'яне ліжко з матрацом із прибережника, ситцева стьобана ковдра, бездоганно чиста, але вся в різнобарвних латках, солом'яний стілець, невеликий столик, старовинна гітара та філігранне розп'яття становили все багатство, залишене Консуело матір'ю. Маленький спінет[39] і купа напівзотлілих нот, які великодушно позичав їй професор Порпора, доповнювали все умеблювання юної артистки, дочки бідної циганки, учениці великого артиста, закоханої в красивого шукача пригод.
Оскільки в кімнаті був усього один стілець, а стіл був завалений нотами, то Андзолето не залишалося нічого більше, як сісти на ліжко, що він зараз же й зробив без церемоній. Ледве він присів на самий краєчок ліжка, як, змучений утомою, повалився на велику подушку.
– Моя люба, моя гарна дружинонько, – промурмотав він, – я зараз віддав би всі роки, які мені залишається жити, за одну годину міцного сну й усі скарби світу за те, щоб укрити ноги краєчком цієї ковдри. Ніколи в житті мені не було так холодно, як у цьому проклятому фраку; після безсонної ночі мене трусить, як у лихоманці.