Мишель Монтень - Проби. Вибране стр 10.

Я бачив одного з моїх близьких приятелів, який просто рвався назустріч смерті; зі щирим і вкоріненим у ньому всякими міркуваннями, яких я не зумів спростувати, запалом він при першій же нагоді згинути зі славою кинувся в обійми смерті без жодної конечності, немовби гнаний гострим і нестерпним голодом.

Ми маємо і в наш час чимало таких прикладів, аж до дітей, які з ляку перед якимись незначними прикрощами смерть собі заподіювали. З цього приводу один старожитній письменник висловлюється так: «Чого ж тоді не боятися, якщо ми боїмося навіть того, що лякливість сама обрала за своє утечище та притулок?»

Я б навряд чи скінчив, якби заходився перераховувати осіб байдуже, якої статі й стану, байдуже, яких сект, у найщасливіших віках, які або мужньо чекали наближення смерті, або шукали її самохіть і то не лише, щоб утекти від якоїсь недолі, а й не раз просто від переситу життям або в надії переселитись у кращий світ. Лічба їхня така велика, що їй-же-бо, легше було б перелічити тих, хто боявся смерті.

У зв'язку з цим скажу ще таке. Філософ Піррон[41], пливучи в бурю на кораблі, підбадьорював найбоязкіших тим, що показував на свиню, яка жирувала на борту і зовсім не зважала на хвищу. Чи ж випадає твердити, що оту перевагу розуму, якою ми так пишаємося і завдяки якій вважаємо себе за панів та володарів усіх створінь, дано нам лише на нашу муку? Навіщо нам даровано пізнання речі, якщо ми стаємо через нього такими страхополохами? Якщо ми втрачаємо спокій та безжурність, якими б тішилися без нього, і впадаємо у жалісніший стан, ніж Пірронова свиня? Чи ж випадає користати з розуму, даного нам для більшого гаразду, собі на недолю? Адже ми тоді вживатимемо його всупереч природі та повсюдному ладові, що вимагає, аби кожен послугувався своїми силами та засобами собі на пожиток?

Гаразд, скаже мені хтось, твої міркування, коли йдеться про костомаху, слушні. Але що ти скажеш про убозтво? Що скажеш про страждання, яке Аристип, Єронім та більшина мудреців називали найбільшим злом, а ті, хто заперечував цю думку на словах, потверджував її на ділі? Помпей відвідав Посидонія[42], коли його мучила важка і гостра недуга, перепросив, що обрав незручний час, аби послухати його філософських розумувань. «Крий Боже, – відповів Посидоній, – щоб біль міг так уплинути на мене, що перешкодив би розправляти про цей предмет». І одразу заговорив про зневагу до болю. Та що біль робив своє діло, дошкуляючи йому без упину, то він нарешті вигукнув: «Даремно ти, болю, пнешся, все одно я не назву тебе злом». Чи ж цей переказ, з яким так носяться, справді доводить погорду до болю? Ба ні, то тільки пусті слова. Адже якби страждання не докучало Посидонію, з якого б то дива він уривав свої розважання? І чому він вірив, що забагато бере на себе, не називаючи болю злом? Тут уже не все зводиться до уяви. Якщо про інші речі ми допіру здогадуємося, то тут є певність, яка промовляє сама за себе; самі наші змисли виступають її суддями:

Чи потрапимо ми втокмачити нашій шкірі, що удари канчука лиш лоскочуть її? Або переконати наш смак, що алой – ґравенське вино? Пірронова свиня теж грає на нашу руч. Страху смерті вона не знає, але як її бити, вона корчиться і верещить. Чи ж бо змога нам збороти повсюдний закон природи, за яким усе живе на землі страшиться болю? Дерева і ті буцімто ячать під сокирою. Відчувати смерть ми не можемо; ми її пізнаємо лише розумом, тим паче, що вона щось миттєве:

Тисячі тварин, тисячі людей мруть, не усвідомлюючи умирання. Що нам у смерті найстрашніше, то це біль, її звичайний попередник.

Одначе як вірити отцеві Церкви, смерть не є зло, зло лиш те, що за нею приходить. Августин, Про Град Господень, І, 11. А як на мене, ще краще було б висловитися так: ні те, що передує смерті, ні те, що приходить опісля, не є її істотною належністю. Ми хибно тлумачимо предмет. Досвід мені підказує, що вся справа тут у нестерпності для нас думки про смерть, звідси нестерпність болю, який ми відчуваємо з подвійною гостротою через те, що він загрожує нам смертю. Та що розум осуджує як боягузтво ляк перед такою наглою, неминучою і невідчутною на дотик річчю, ми пристаємо на це найлегше виправдання свого страху.

Будь-яке нездужання, якщо воно не загрожує нам нічим іншим, опроче самого страждання, ми називаємо «нешкідливим». Хто ж бо вважатиме зубний біль чи подагру, хоч би як вони дошкуляли, за правдиву хворобу, якщо вони не смертельні? Але, зрештою, даймо, що у смерті найбільше ми боїмося муки, достоту як злидні нам страшні єдино тим, що штовхають нас в обійми страждання, прирікаючи на голод і спрагу, спеку і холод, на безсонні ночі.

Отож розгляньмо тілесне страждання. Я охоче погоджуюся: воно – найтяжча проба нашого життя. І визнаю щиро, що я всією душею ненавиджу його й уникаю, і досі, дяка Богові, майже не мав із ним до діла. Але нам під силу якщо не знищити його, то принаймні злагодити терплячістю і, хоч би як мучилася наша плоть, зберегти свою душу і розум ясними.

Знов-таки, якби не було страждання, що надавало б вартості цноті, мужності, силі духу, незламності? На якому б полі ми ними прославилися, якби не треба було перемагати самих себе у бою? Звага прагне небезпеки. Сенека, Про провидіння, 4. Якби не доводилося спати на голій землі, зносити у важкому риштунку південний сквар, їсти конину та ослятину, наражатися на те, що тебе пошаткують на капусту, зціплювати мовчки зуби, коли тобі видлубують кулю з кісток, зашивають рану, припалюють її і зондують, чим же тоді здобули б ми перевагу, яку хочемо мати над низотою? А хіба це скидається на пораду уникати муки та болю, коли мудреці кажуть, що з двох однакових геройських учинків спокусливішим видається нам той, спевнити який важче? Не тільки серед веселощів, жартів, фіґлів, сміху, цього супутника легковажності, знаходять вони відраду; навіть люди похмурі бувають щасливі у твердості й постійності. Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, II, 29. Саме з цієї причини ніхто б не зумів переконати наших отців, що звитяги, здобуті в ручній боротьбі, у запалі січі, не славніші за досягнуті без усякої небезпеки, завдяки хитрощам і дотепності.

Ба більше, має нас утішати те, що зазвичай, як біль ґвалтовний, то короткий, а як тривалий, то не такий ґвалтовний. Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, II, 29. Ти не зазнаватимеш його надто довго, якщо відчуваєш його надто сильно; він покладе край чи собі, чи тобі. Все виходить одно на одно; якщо ти його не перенесеш, він тебе сам винесе. Пам'ятай, що найбільші болесті кінчаються смертю, малі дають нам відвести дух і перепочити, а над середніми ми пануємо, отож можемо їх терпіти, поки вони стерпні; якщо ж ні, ми можемо, коли нам життя уже не миле, першої-ліпшої хвилини піти з нього, як ідемо з театру. Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, І, 15.

Якщо біль зазвичай здається нам нестерпним, то тому, бо ми не призвичаєні черпати головне вдоволення з душі і не досить спираємося на неї як на єдину і можновладну пані нашого стану і нашого побуту. Тіло наше влаштоване на один роб і зроб. А душа мінлива та розмаїта і нагинає до себе і до будь-якого свого стану відчуття нашого тіла та решту його відрухів. Ось чому треба вивчати й досліджувати її і відкривати в ній приховані потужні пружини. Нема таких правил, ані приписів, ані сили, які могли б устояти проти її нахилу та вибору. У неї тисячі найрізноманітніших способів, тож дозволимо їй один, потрібний для нашого спокою і безпеки, і тоді ми не лише уникнемо недолі, а навіть, стражденні та зболені, зможемо, як вона того побажає, вдарити лихом об землю.