Щоб переконатися в тому, що цей нарис і подібні йому сучасні розвідки, присвячені Винниченку, мають мало що спільного з його реальним життям, досить погортати оприлюднені сторінки його щоденника, просякнуті і незрілими чоловічими рефлексіями щодо дружини Розалії (Кохи), і примітивними політичними судженнями. «Щоденник» Винниченка (який, до слова, ще чекає на свого неупередженого дослідника), малює яскравий портрет малоосвіченої, нетерпимої, агресивної особи, весь життєвий досвід якої походив від примітивних, архаїчних світоглядних уявлень селюка, накладених на несистематизовані чуттєві уривки, підхоплені в численних європейських кнайпах. Акцентований виключно на матеріальних аспектах людського буття, насамперед фінансових, Винниченко ніколи не бачив іншого, нематеріального світу – світу ідей, світу етичних імперативів та моральних цінностей, які, власне, роблять з «людини розумної» людину вільну, людину-громадянина, відповідальну за своє життя, відповідальну за свою свободу, відповідальну за свою долю, відповідальну за долю своєї родини, відповідальну за долю своєї Батьківщини. Усі ці поняття завжди були для Винниченка порожнім звуком – якщо він узагалі щось або когось слухав і чув (ясна річ, крім Кохи) впродовж свого буремного життя.
Але від суджень оцінних перейдімо до чітких, документально підтверджених, отже неспростованих констатацій. По-перше, в ході антигетьманського повстання Українська Народна Республіка, проголошена III та IV Універсалами Української Центральної Ради, ніколи не була відновлена хоча б тому, що провідники повстання ніколи не ставили собі це за мету і ніколи про це не говорили – ані публічно, ані приватно.
По-друге, наприкінці січня 1918 р. проголошена була інша держава з тією самою назвою.
По-третє, поєднати в межах однієї політичної системи принципи парламентської демократії і радянської антидемократії, а просто сказати – радянського тоталітаризму неможливо в принципі.
По-четверте, так звану Декларацію Трудового Конгресу Народів України можна кваліфікувати як завгодно, залежно від рівня фантазії, але чим вона ніколи не була і бути не могла, так це основним законом держави – хоча б тому, що вона не визначала об'єму прав та обов'язків громадян. Не визначила вона і «права та обов'язки уряду, як і його місце в системі державної влади», тобто не визначала власне те, що повинна визначати будь-яка конституція.
По-п'яте, антинауковим є твердження про існування якоїсь окремої «української селянської нації». Усі, підкреслімо, всі серйозні сучасні дослідники (і про це ми неодноразово писали) заперечують факт існування станом на 1917 р. не просто окремої української селянської нації, а української нації взагалі.
По-шосте, антинауковим, алогічним є твердження про можливість вироблення «селянською нацією» «національної ідеї». Логічним було би припущення про можливість вироблення «селянською нацією» селянської ж ідеї; натомість ототожнення понять «селянство» і «нація» – це елементарна підміна понять, адже будь-яка нація складається з різних соціальних груп, і, отже, частина цілого не може бути всім цілим.
По-сьоме, некоректним є твердження про наявність окремих «підросійської» та «австрійської» частин України. Причини такі. Від 1772 р. Російська імперія та Австрія окуповували руські землі, які увіходили до складу Польської держави – Речі Посполитої. З правової точки зору, ніякої окремої України на той час не існувало в природі. Як політико-правове поняття «Україна» виникла лише в серпні 1917 р. після видання російським Тимчасовим урядом документа, який визначав назву цієї адміністративної частини Російської держави, визначав її адміністративні кордони та порядок управління. Що стосується «австрійської частини» окупованих земель Речі Посполитої, то вони мали – аж до кінця 1918 р. – чіткий юридичний статус, кордони, органи влади та управління тощо, але найголовніше – назви. Назви, нагадаймо доктору історичних наук, професору В. Верстюку, були такі: «Герцогство Буковина» та «Королівство Галичини і Лодомерії». Якщо зовсім просто, то можна і так сказати: окуповані Росією та Австрією руські землі були тією самою мірою «австрійськими», як і «російськими», або «підавстрійськими» – тією самою мірою, як і «підросійськими».
По-восьме, ніякого коливання між «сходом» та «заходом» серед керівництва «другої» УНР ніколи не було. Жоден з урядів цієї «держави» ні про який такий абстрактний «схід» не мріяв – не до Палестин було. Попросту сказати, різні політичні сили всередині УНР намагалися реалізувати принципово непоєднувані зовнішньополітичні концепції. Закінчилися ці спроби так, як вони закінчилися, – політично та історично ганебно, але про це трохи згодом, у відповідному місці.
По-дев'яте, сама постановка питання про те, що «демократія революційна, яка імпонувала масам <…>, виявилася непридатною для конструктивного державного будівництва», не має відношення до науки. Це – приклад елементарної підміни понять, приклад незграбної престидижитації. Зауважимо, що демократія не може бути «революційною» або «контрреволюційною». Демократія, за визначенням, є виключно владою народу. Зауважимо, що в ті часи сам термін «революційна демократія» означав вихід за межі усталених на той час понять про право й закон. Означав принципову необхідність відмови від них, оскільки в іншому випадку реалізувати програму селянську «чорного переділу» всієї приватної власності на користь селянства, та й то не всього, а лише найбільш злиденної його частини, було неможливо за визначенням. Але, вийшовши за межі «права» та «закону», побудувати будь-яку державу в принципі неможливо, оскільки держава є, насамперед, правовим інститутом. Інститутом, який визначає правила гри для її підданих або громадян, інститутом, який слідкує за дотриманням цих правил усіма і кожним, інститутом, основним завданням якого є створення та розвиток системи його, права, захисту.
Нарешті, по-десяте. Спробуймо проаналізувати тезу про «нагромаджений величезний обсяг роботи вищих органів влади, спрямованої на забезпечення життєдіяльності державного механізму». Видима абсурдність цієї тези полягає в тому, що за часів «другої» УНР, тобто у 1919—1920 pp., вона ніколи не являла собою скільки-небудь окресленої несуперечливої цілості. Ще до її проголошення декілька фізичних осіб підписали від імені ще не проголошеної, отже, недійсної навіть квазіформально, УНР так званий Акт Злуки з державою – Західно-Українською Народною Республікою. Після 28 січня 1919 р. це об'єднання в кращому разі можна назвати «конфедеративним». При цьому обидві його частини мали несумісний між собою політичний устрій, що стало однією з причин його розвалу вже влітку 1919 р. Після формального розриву відносин одна з його частин, власне УНР-2, продовжила існувати у політичній формі так званої «трудової республіки» (від 16 липня до 11 серпня). Від 12 серпня її керівництво оголосило про відмову від цієї політичної форми, проголосило намір розбудувати натомість «парламентську республіку». При цьому не існувало жодного правового, законного, легітимного акта, який визначав би той чи інший її статус. Фактично, вся повнота законодавчої та виконавчої влади була зосереджена в руках одноосібного голови держави, Голови Директорії УНР, Головного отамана Петлюри. Якщо це все «забезпечує життєдіяльність державного механізму» в тому розумінні, що ця «держава» контролювала в кращі часи лише ту територію, яку контролював чи не єдиний її боєздатний збройний підрозділ – Січові стрільці, а також залізницю Київ – Кам'янець-Подільський та ґрунтову дорогу Кам'янець-Подільський – Волочиськ, то в цьому випадку нам залишилося би лише мовчки погодитися з колегою Верстюком.