Всего за 109 руб. Купить полную версию
– Зачаїлись усі, не розумієш хіба? Ревеш, як навіжений. Казав же тобі, щоб не галасав. Не слухаєш. Ото й позалазили всі у нори, поховалися в хащах. Як тепер до них добратися?
– Бояться, значить, – зрадів лев. – Чують героїв. Спершу цих трьох з’їмо, тоді решту, а потім до мене в Африку гайнемо. Порядок встановлювати! Панувати! Гиги! А то вже скучили по мені, мабуть, любі звіряточка. Ой! Все тіло болить після того клятого гасу. Вся шкура у вавках. Це ж треба – лампою швиргатися. Стій! Отут, здається, підходяще місце!
Лев увігнав лопату в землю.
– Зараз ми їм таку гойдалочку встругнемо, – вів далі. – Вирубай-но поки ломаку, чи що.
Сокира загупала по деревині.
Лев тим часом зробив на мотузці зашморг, закинув його на верхівку дубочка й потягнув до себе. Петля міцно обхопила дерево.
– Готово! – підскочив Вовк.
– Добре! Ану, давай разом потягнемо.
Дубок хитнувся й похиливсь.
– Досить! – командував лев. – Тепер обмотай разочок круг кілка. А тут – ще одну петлю і на стежку. О! Притруси глицею. Все! Ха! Диви: досить ступити сюди ногою чи просто торкнутись, як мотузка зіскакує з кілочка, дубок розпрямляється й смикає вгору зашморг разом із тим, хто в нього потрапив.
І Толябун на радощах почав плигати через голову і примовляти:
Толябун не помилився. Він так захопився, що ненароком черконув по мотузку, й одразу ж страшна сила схопила його за хвоста і потягла вгору. Дико заволавши, левисько все ж устиг зачепитися пазурами за кущ і тепер завис у повітрі, пручаючись, що було сил. Але сили були нерівні, та й тонкі гілочки вже тріщали.
– Рубай! Рубай мотуз! – репетував лев. – Чого ти стоїш?
Вовк підняв був сокиру, але враз опустив.
– Зовсім нова мотузка, – мовив із жалем. – Я нею ще ні разу не користувався. Може, краще хвоста?
– Ти що, пришелепку, здурів? Рубай, кому кажу, трясця б тебе вхопила!
Вовк нехотя махнув сокирою, і лев гепнувся на землю.
– Хух, – відсапнув він. – Оце так! Мало не затягло!
– А мотузка ж яка, – зітхнув Вовк. – Золото, а не мотузка, ціни їй не було.
– У-у, довбешка твоя порожня! – визвірився на нього лев. – Мотузки йому жалко. Біжи зараз же по нову!
– Ще й по нову… – скривився Вовк, але Толябун так люто блимнув очима, що той почвалав назад, до хати.
Відпочивши, лев зметикував, що відтято не такий уже й довгий шмат. Тож він знов нагнув дубка, зробив нову петлю й примостив її на стежці. Почекавши ще трохи Вовка, він подався додому. «Стріну дорогою, – подумав. – А не стріну, так пошукає мене й вернеться. Маю час марнувати на того телепня!»
А Вовк тим часом трюхикав з мотузкою не по дорозі, а навпростець, через ліс. Лева на місці він уже не застав і, розміркувавши, що Толябунові набридло чекати і він гайнув додому, лаючись, і собі повернув назад. Та заледве ступив кілька кроків, як щось міцно вхопило його за ноги й кинуло вгору. І вже там, високо вгорі, Вовк здогадався, що потрапив у Толябунову пастку.
Лев же, анітрохи не турбуючись, що Вовк не прийшов додому, завалився в ліжко, одвернувся до стіни й захропів.
А вранці Толябун, ухопивши ножаку й мішок, почимчикував неквапом із хати.
І вже там, високо вгорі, Вовк здогадався, що потрапив у Толябунову пастку.
Наблизившись до знайомого дубка над самою стежкою, лев кинув погляд угору: в рясному гіллі висіло щось дуже велике. «Ого, – подумав Толябун (сонце світило йому в очі й заважало як слід роздивитись), – вони там, здається, обоє. Оце пощастило». Він потягнув вільний кінець мотузка на себе, дубок нахиливсь, і просто Толябунові під ноги хряпнувся сплутаний, увесь синій Вовк. Од того дива лев випустив мотузку, і Вовк знову сховався у верховітті. «Це ж він од висіння посинів, – міркував Толябун, тягнучи мотуз. – Невже задушило?» – І коли Вовк удруге бухнувся на землю, черконув ножем по путах.
– Вовчику, ти живий? – спитав несміливо, але той не ворухнувся. Тоді лев завдав собі на плечі бездиханне тіло друзяки й поплентав до хати.
У Вовковій хаті пахло всілякими травами, листям, медом, натираннями й примочками.
– Ну як тобі, легше? – питав лев Вовка.
– Та наче одпустило трохи, – відповів той кволо. Сидів, укутаний ковдрами, на дивані, звісивши ноги. – Та ще й нежить підхопив – цілу ніч на вершечку гойдався. А надворі ж не тепло. Думав – настала моя годинонька.
– Настала! Та хіба для таких героїв, як ми! Нам ще жити й жити! Творити всякі подвиги й творити!
– Ох, ситий я вже тими подвигами, – простогнав Вовк. – ЬСазав же: не треба чіпати. І зарікався не раз, так ото треба було тебе послухати. Даймо їм спокій. Ну нащо вони тобі?
– Це вже справа честі, – похмуро відказав Толябун. – Не вийшло одразу з двома, будемо ловити по одному. Так воно легше. Тільки хитрістю треба. А потім до мене гайнемо, у Афф…
– Ой-йой! – зойкнув раптом Вовк.
– Що таке? – сполошився лев.
– А ти ж оцей тиждень город поливав, поки я до тями приходив? Там же пов'яне все.
– Хіба до того було? Геть забув. Та можна зараз. Ходімо, я поможу.
– Нє, зараз не піду. Поки дійдемо, вже смеркне.
– А ти що, темряви боїшся? – зареготав лев.
– Ні, не темряви, а болота, з якого воду набираю. Не так болота, як Болотяника. Його всі бояться.
– Болотяника? Це ж хто такий? – зацікавився Толябун.
– Та невже я тобі про нього нічого не розповідав?
– Ні.
– Е-е, то ти нічого не знаєш. Ну то слухай.
– Ану-ну, – підохотив його лев.
Вовк відкашлявся:
– У нашому лісі, отамо, – махнув лапою, – лежить велике й підступне болото, яке називають Страшним. На вигляд воно зовсім не схоже на болото, а ніби велике поле, поросле травою й квітами. Але то тільки на вигляд. Варто будь-кому пройти по тому полю кілька кроків, як сердегу одразу засмокче підступна драговина. Ще малим кидав я туди всяке паліччя, і воно безслідно зникало в глибині. Навіть жаби не живуть там, а тільки комарі. Мами лякають трясовиною неслухняних дітей, але туди й так мало хто навідується.
Та одного разу трапилось таке, що Страшне болото стало ще страшнішим. Кілька років тому однієї грозової ночі з самої його середини, – звідти, де в тумані бовваніють дерева, – пролунав дужий вибух. А може, то вдарив грім – хтозна! Так от, кажу ж, може, страшного в тому нічого й не було, але відтоді й почалися дивовижні речі.
Мало не щодня чулися з того місця крики: «Сюди! Сюди! До мене! Агов!» – а через деякий час дядько Кажан, полюючи на комарів, ніби бачив постать у білому, яка бігала по твані, вимахувала руками й репетувала. Кажан, правда, недобачає й недочуває, тож міг те все й вигадати. Хтозна… Так чи не так, а відтоді до болота взагалі ніхто не потикається. Поміркуй сам. Хто може бігати по трясовині, наче по твердому, та ще й кричати? Не інакше – якась мара, Болотяник заманює на грузьке невинні жертви. Ще й понині можна почути іноді ті крики. Тому й побоююсь я підходити до того місця смерком, не те що вночі.
– А може, то марсіянин, га? – несміливо поспитав Толябун. – А ще я десь читав про літаючі тарілки. Може, саме одна така тарілка зламалася й ляпнулась в болото?
– Воно так гахнуло тоді, ніби не тарілка, а цілий баняк!
– Тьху! Та при чому тут баняк! Тобі одне в голові. Скоро вже, крім полумисків, взагалі нічого не бачитимеш. Книжки треба читати. Темнота! У тебе хоч одна є в хаті?
– Аякже! – гордо мовив Вовк. – Аж дві!
Він поліз у закапелок і витягнув на світ потріпані книжки:
– О!
– Ти бач! – здивувався лев. – Дай-но сюди! Так, усе зрозуміло, – сказав, ледве глянувши на заголовки. – «Їстівні гриби» і «Читанка» для першого класу. Годі було від
тебе чогось іншого й сподіватися. Ну, з грибами ясно – ти ж травоїдний, – а «Читанка» навіщо?
– Ге-ге, – засміявся Вовк. – Відібрав у якогось малюка. Я її під чавунець підкладаю, коли їм, бо стіл полірований.
– Зрозуміло, академіку! Слухай, – зблиснули раптом левові очі. – Кажеш, усі в лісі знають про Болотяника?
– Усі, усі.
– І бояться його?
– Ще й як.
– Ідея! – гукнув лев і вискочив надвір.
Ухопив простирадло, що сушилося на жердині, обмотався ним і з криком «Болотяник!» гайнув у хату. Тільки-но його постать у білому з'явилась на порозі, як Вовк заревів:
– Болотяник! Рятуйся! – і метнувся у двері.