– Так, це справді дуже неприємно, – згодився містер Бертрам. – Це може приголомшити; не знаєш, як із ними поводитися. Закритий чепець і сором'язливий погляд, що ви їх так добре описали – краще, мабуть, і не можна, – одразу ж підказують, чого слід чекати; та минулого року я через їхню відсутність опинився в жахливому становищі. У вересні, щойно повернувшись із Вест-Індії, я на тиждень поїхав до Ремсгейта з приятелем – із Снейдом, ти чув про нього, Едмунде. Із його батьками, та й з усією ріднею, я ще не був знайомий. Коли ми приїхали до Альбіон-Плейс, вдома нікого не було; ми вирушили на пошуки і знайшли всіх на пристані: місіс Снейд, двох її доньок та кількох їхніх друзів. Я відрекомендувався, як належить; і, позаяк місіс Снейд перебувала в оточенні чоловіків, приєднався до однієї з її доньок, супроводжував її додому і тримався так люб'язно, як тільки міг; юна леді поводилася вельми природно і не тільки слухала, але й залюбки говорила зі мною. Я не мав ані найменшої підозри, що поводжуся нечемно. З вигляду сестри нічим не відрізнялися одна від одної: обидві гарно вдягнені, з вуалями і парасольками, як усі інші дівчата; та згодом я дізнався, що, приділяючи забагато уваги молодшій, яка ще не виїжджала, завдав глибокої образи старшій. Міс Августу не слід було помічати ще півроку; і міс Снейд, певно, ніколи мені цього не пробачила.[2]
– Так, вийшло справді негарно. Бідна міс Снейд! Хоч у мене й немає молодшої сестри, я їй співчуваю. Це дуже прикро, коли тобою починають нехтувати завчасно; але це провина їхньої матінки. Міс Августу мала супроводжувати гувернантка. Таке непевне становище завжди призводить до неприємностей. Але зараз я б хотіла нарешті дізнатися про міс Прайс. Чи вона їздить на бали? Або ще в когось обідає, окрім моєї сестри?
– Ні, – відповів Едмунд, – не думаю, що вона хоча б колись їздила на бал. Моя мати рідко виїжджає з візитами, а обідає лише в місіс Грант, і Фанні лишається з нею вдома.
– О, тоді зрозуміло. Міс Прайс не виїжджає.
Розділ шостий
Містер Бертрам вирушив до міста Б., і міс Кроуфорд розуміла, що їй вочевидь бракуватиме його товариства під час тих зустрічей між двома родинами, які останнім часом відбувалися майже щодня; і коли всі вони обідали у Менсфілд-парку невдовзі після його від'їзду, вона зайняла своє звичайне місце при кінці столу, готова до прикрої зміни, спричиненої відсутністю хазяїна. Вона була певна, що на обіді запанує страшенна нудьга. Порівняно з братом Едмунд зовсім не вмів вести світської розмови. Суп подадуть у тоскній мовчанці, вино питимуть без жодної усмішки та балачок про всілякі милі дрібниці, а печеню нарізатимуть без будь-якої згадки про те, як гарно смакував окіст минулого разу, чи розповіді про «одного мого друга». Вона хоч-не-хоч мусила розважатися лише тим, що відбувалося на іншому кінці столу, та спогляданням містера Рашворта, який уперше з'явився в Менсфілд-парку після приїзду Кроуфордів. Він відвідав свого приятеля в сусідньому графстві, і, оскільки цей приятель нещодавно перебудував свій маєток на новий лад, містер Рашворт повернувся від нього, сповнений свіжих вражень і готовий впровадити подібні нововведення у власній садибі; він тільки про це й говорив, хоч, власне, нічого не зміг до пуття розповісти. Розмова про його задуми, почата у вітальні, продовжилася під час обіду. Було очевидно, що він, передусім, прагнув привернути до себе увагу міс Бертрам і довідатися, якої вона думки щодо його намірів; і, хоч у її поведінці скоріше вчувалося дещо зверхнє ставлення до нього, аніж люб'язна цікавість, згадка про Созертон-Корт і пов'язані з ним зміни тішила її самолюбство і не дозволяла бути неввічливою.
– Я хотів би, щоб ви побачили Комптон, – сказав містер Рашворт, – він просто вражає своєю досконалістю! Я ще ніколи в житті не бачив, щоб маєток міг так змінитися. Я сказав Смітові, що просто не розумію, куди потрапив. В'їзна алея тепер стала найкрасивішою в Англії; вид на будинок відкривається в дуже незвичному ракурсі. Щиро кажучи, коли я вчора повернувся до Созертону, то ладен був назвати його тюрмою, – просто похмура стара в'язниця.
– Як вам не соромно! – вигукнула місіс Норріс. – Це ж треба таке сказати – в'язниця! Созертон-Корт – найгарніший старий маєток у світі.
– І все ж він потребує певних змін, мем. Я ніколи не бачив будинку, у якому слід було б так багато змінити. Він такий занедбаний, – не знаю, що з ним і діяти.
– Не дивно, що містер Рашворт вважає так саме зараз, – мовила місіс Грант до місіс Норріс усміхаючись, – але повірте мені, коли настане час, чого він бажає всім серцем, у Созертоні зміниться все.
– Я маю щось зробити зі своєю садибою, – сказав містер Рашворт, – але не знаю, що саме, і сподіваюся лише на допомогу якогось доброго друга.
– Найкращим другом для вас у цьому разі був би містер Рептон, – спокійно мовила міс Бертрам.
– Саме про це я й подумав. Якщо він так гарно з усім впорався у Сміта, гадаю, мені також слід до нього звернутися. Він бере п'ять гіней на день.
– Та навіть якби він брав десять, – вигукнула місіс Норріс, – певна, ви на це не зважитеся! Ціна взагалі не має значення. Коли б я була на вашому місці, то не думала б про витрати. Зробила б усе в найкращому стилі і так гарно, як тільки це можливо. Таке місце, як Созертон-Корт, варте всього, що можуть зробити гроші і гарний смак. Там вистачає вільного місця, і оновлений парк щедро винагородить вас за всі ваші турботи. Щодо мене, то коли б я мала хоча б п'яту частину тієї землі, що в Созертоні, я б увесь час щось пересаджувала та перебудовувала, бо просто обожнюю це робити. Звичайно, було б смішним вдаватися до таких клопотів у моєму нинішньому становищі, з моїм мізерним клаптиком землі, – просто комедія. Та якби в мене було більше місця, я б із превеликим задоволенням щось переобладнала або посадила. Ми чимало попрацювали над цим у пастораті; можна сказати, невпізнанно його змінили. Ви, молоді люди, не можете пам'ятати, яким він був раніше; та коли б тут був наш любий сер Томас, він би вам розповів, як ми перебудували дім; та ще багато чого могли б зробити, якби не слабке здоров'я бідного містера Норріса. Він, сердешний, ледве міг вийти надвір, щоб помилуватися нашими перебудовами, і тому я помалу збайдужіла до тих змін, про які говорили ми з сером Томасом. А коли б не це, ми б добудували паркову огорожу і насадили дерева, щоб вони затуляли вид на цвинтар; так зробив доктор Грант. Але ми все одно завжди щось робили. За рік до смерті містера Норріса ми посадили біля стайні абрикос, і з нього виросло таке чудове деревце, що просто око милує, сер, – останні слова були звернені до містера Гранта.
– Дерево, безперечно, гарне, мадам, – відповів доктор Грант. – Земля там родюча; і коли мені трапляється іти повз нього, я завжди шкодую, що врожай не вартий тих труднощів, з якими доводиться його збирати.
– Сер, це вересове поле – ми купили цю землю як вересове поле, і вона коштувала… тобто це був подарунок сера Томаса, але я бачила чек і знаю, що ця земля коштує сім шилінгів і була записана як вересове поле.
– Вас ввели в оману, мадам, – відповів доктор Грант. – Оця картопля так само схожа на абрикос із вересового поля, як і фрукт, знятий з того дерева. Він, у кращому разі, не має смаку; справжній абрикос повинен бути їстівним, чого не скажеш про плоди з мого саду.
– Відверто кажучи, мем, – через стіл мовила місіс Грант до місіс Норріс, уявляючи, ніби говорить пошепки, – доктор Грант навряд чи знає справжній смак наших абрикосів, – не думаю, що йому довелося скуштувати хоча б один; це ж такий цінний фрукт, мороки з ним ніякої, а наші до того ж такі великі – певно, гарного сорту, – і в моєї куховарки вони одразу ж ідуть на варення та пиріжки.
Місіс Норріс, що вже почала заливатися рум'янцем, заспокоїлася; і на деякий час розмова перейшла з перебудов у Созертоні до інших предметів. Доктор Грант і місіс Норріс ніколи не були добрими друзями; їхнє знайомство почалося з неприємної розмови про ветхий стан пасторського будинку, а їхні звички різнилися в усьому.