Всего за 69.9 руб. Купить полную версию
– Ти, – каже, – до коней щось знаєш, що вони стали гарні.
Став він божитися, що не знає нічого. От інші конюхи стали підглядати за ним і сказали цареві, що в нього є із жар-птиці перо.
– Він, – кажуть, – не тільки дістав із жар-птиці перо, він може дістати й саму жар-птицю.
От цар його й покликав до себе:
– Що, Трьом-сину Борисе? Дістав ти із жар-птиці перо?
– Дістав, – каже.
– Дістань же мені жар-птицю. А як не дістанеш – мій меч, а тобі голова з плеч!
Іде Трьом-син Борис до коня до свого та й плаче.
– Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш? – питає лоша.
– Як мені не плакати, коли загадав цар таку загадку, що не можна ні мені, ні тобі відгадати.
– А що, – каже, – я тобі казав, що не бери цього пера із жар-птиці! А ти не послухав мене. Ну, не журися: піди скажи цареві, хай дасть четверть горілки та четверть гороху, та горілки найміцнішої.
От він пішов і сказав цареві. Цар дав з радістю. Поїхав Трьом-син Борис у чисте поле і викопав там яму глибоку: так йому порадив кінь. Дав йому цар чотири чоловіки на поміч. Насипав він у яму гороху і налив горілки. Прилетіла жар-птиця, наїлась гороху й напилась горілки. Кінь і каже:
– Гляди, як нап’ється жар-птиця, як перевернеться угору ніжками і так буде тримати – отоді лови!
Він її так і накрив, а вона й кричить:
– Не тобі, Трьом-сину Борисе, малось, та тобі сталось.
Приніс він її до царя, а цар такий радий, такий радий, що не знає, де й діти того Трьом-сина Бориса й де посадити. Дуже, дуже він його нагородив за це.
Стільки там було у тім палаці, – та нікого цар так не любить, як його. От інші заходилися підкушувати Трьом-сина Бориса, зненавиділи його й стали казати цареві:
– Не тільки він міг дістати жар-птиці перо й жар-птицю, він може добути в морі прекрасну дівицю.
Покликав його цар до себе:
– Дістав ти, – каже, – із жар-птиці перо, дістав ти жар-птицю, дістань же ти мені в морі прекрасну дівицю. А як не дістанеш – мій меч, а твоя голова з плеч!
Іде Трьом-син Борис до коня і плаче. А кінь і питає його:
– Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш?
– Як мені не плакати, коли загадав цар загадку – таку, що ні тобі, ні мені не відгадати!
– Яку?
– Загадав таку, щоб я дістав у морі прекрасну дівицю.
– А що? Я тобі казав – не бери із жар-птиці пера, бо буде тобі велика вина. Ну, не журися! Піди – скажи йому, хай дасть тенета із дзеркалами та хай дасть тисячу суконь та ящик великий.
Пішов той до царя, цар і дав усе. Поїхав Трьом-син Борис і поставив дзеркала навкруг моря і сукні повішав. От вийшла з моря Настася, прекрасна дівиця, одягалась у кожну сукню і в кожне дзеркало заглядала, сама собі здивувалась:
– Ах, яка я собі гарна!
Одягла останню. Тоді її вхопив Трьом-син Борис, а вона й крикнула:
– Ах, Трьом-сину Борисе! Пусти мене з неволі на волю, я тебе нагороджу: дам тобі своє вінчальненьке кільце і будеш ти ним щасливий.
Він її не пустив. От вона порвала на собі дванадцять разків намиста й кинула в море. Він привіз її у царський палац. Цар нагородив його знову і дуже радий був. Стали йому знову всі дивуватися і заздрити, стали знов його підкушувати, що він може знати все, що в світі робиться, але цар ні на кого не потурає. Коли це Настася сказала Трьом-синові Борисові:
– Дістав ти жар-птицю, дістав ти й мене, прекрасну дівицю, – щоб ти дістав і моїх дванадцять разків намиста у морі.
А цар каже:
– Як не дістанеш – мій меч, а твоя голова з плеч!
Він іде до коня й плаче. Кінь і питає:
– Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш?
– Як мені не плакати? Загадав цар таку загадку, що не можна ні тобі, ні мені відгадати.
– Яку?
– Щоб дванадцять разків намиста із моря дістав, того намиста, що Настася розірвала.
– Піди ж, – каже, – скажи цареві, хай дасть сто бочок м’яса і хай дає сто тисяч чоловік.
Цар дав. От кінь і каже:
– Гляди, як прийдеш до моря, поклади те м’ясо навкруги моря. Як повилазять раки те м’ясо їсти – хапай ти біленького: то їхній цар. Вони будуть у тебе прохати його, а ти не давай, поки намиста не поприносять усього.
От він так і зробив. Тільки раки повилазили, він і вхопив біленького. Раки плачуть – кланяються:
– Що вам треба, ми те й приставимо, тільки верніть!
Трьом-син Борис і каже:
– Приставте мені намисто, що в морі розсипане, тоді пущу.
Вони мотнулись усі: те – одно, а те – двоє, так і познаходили все намисто. Він і хотів пустити біленького, а кінь і кричить:
– Не пускай, ще нема однієї намистинки!
От раки як мотнулися шукати, як мотнулись, так йому і витягли щуку; у тій щуці намистинка. Він розпоров щуку, знайшов намистину, пустив біленького рака.
Привіз Трьом-син Борис намисто, дивуються всі. От Настася й сказала цареві:
– Пошліть його взнати до сонця: колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло, то чого воно так?
Іде Трьом-син Борис до коня і плаче:
– Чого ти плачеш? – питає кінь. – Не журись: уже не такі цар загадував загадки, та знали, що робити!
От і поїхав він. Коли стоять біля саду сторожі й питають його:
– Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?
– Піду, – каже, – до сонця взнати, чому колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло.
– Нагадай же там, – кажуть, – і про нас, що колись цей сад родив та весь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує.
– Добре, нагадаю.
От їде далі, коли стоять два солдати прикутих і питають його:
– Куди, Трьом-сину Борисе, їдеш?
– Піду до сонця взнавати, чого колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло?
– Нагадай там про нас, доки ми будемо стояти поковані?
От їде-їде далі, коли на дубові жінка та чоловік пару голубів ловлять і питають його, куди їде. Він їм і сказав.
– Нагадай там, – кажуть, – і про нас: доки ми ловитимемо цих голубів?
– Добре, нагадаю.
Їде-їде далеко, коли там стоїть шинкарка і переливає воду з колодязя в колодязь.
– Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?
Він сказав.
– Нагадай там і про мене, доки я переливатиму воду з колодязя в колодязь?
– Добре, нагадаю.
Їде-їде далі. Коли лежить кит-риба. Через неї люди їздять і вже таку дорогу зробили, що аж ребра видно. А вона пити хоче й ніхто їй не дасть. Вона тільки ротом чвякає. От вона й питає:
– Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?
Сказав він і їй.
– Нагадай там і про мене, доки через мене будуть люди ходити та їздити?
– Добре, нагадаю.
Поїхав та й поїхав далі. Коли дивиться – стоїть хатка. Вже перед вечором приїхав у ту хатку. Ввійшов у неї, а там баба, стара-стара, сонцева мати.
– Куди ти, – каже, – Трьом-сину Борисе, йдеш?
– Піду до сонця взнавати: колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло?
– Я ж, – каже, – сину, його мати!
Він їй розказав:
– Бачив я, – каже, – солдатів на ланцюгу, бачив я і сад великий: колись родив, увесь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує. Бачив я чоловіка і жінку, що голубів ловлять на дубові і ніяк не піймають. І бачив я шинкарку, що з колодязя в колодязь воду переливає– ніяк не переллє. Бачив я кита-рибу, що лежить і через неї люди їздять, ходять, аж ребра видно, а води не дають – вона ротом зіпає.
Баба йому дала повечеряти. Прийшло сонце, вона заховала Трьом-сина Бориса. Полягали спати. Встали вранці. От вона й каже сонцеві:
– Що мені, сину, снилося!
– А що, мамо?
– Снилось мені, що десь є сад великий: як родив, увесь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує.
– Еге, мамо, є великий сад, у ньому закопані розбійницькі гроші. Тоді він почне родити знов, як викопають їх.
– І ще мені, сину, що снилося.
– А що, мамо?
– Десь стоять два солдати на ланцюгу прикуті.
– Еге: якби вони ті гроші, що в саду закопані, пожертвували на бідних, то пішли б по своїх містах.
– І ще що мені, синку, снилося.
– А що?
– Десь є чоловік та жінка, пару голубів ловлять на дубові і ніяк не піймають.
– Еге, ловитимуть, поки світ сонця: вони як були молоді, пару дітей своїх згубили.
– І ще що мені, синку, снилося.
– Що?
– Десь є шинкарка: із колодязя в колодязь переливає воду, ніяк не переллє.
– Еге! За шинкарство – найгрішніш! Вона переливатиме, поки й світ сонця! Вона як була молода, то кому переллє, а кому недоллє.
– І ще що мені, синку, снилося.
– Що?
– Десь лежить кит-риба, і через неї люди їздять.
– Еге, й це є! Якби вона вихрякнула корабель людей, так пішла б у море.
– І що ще мені, синку, снилося.