Всего за 69.9 руб. Купить полную версию
А Щастя сказало:
– Ґазда, котрий дав за свої гроші побудувати міст, дістане від мене велику нагороду: його жона скоро народить дитину, що буде щаслива: все, що хтось попросить для тої дитини, буде сповнено й на її слово усе здійсниться.
Злодій чув ту бесіду від слова до слова. Прийшов він на хутір, і господар звідає його:
– Ну, що говорили люди на мості?
Той відповідає:
– Сього дня, як і вчора, кожний, хто переходив, просив вам добра й міцного здоров'я.
Про бесіду між Щастям і Нещастям злодій не сказав.
Невдовзі ґаздиня народила сина. Злодій зарізав баранчика, кров'ю змастив породіллі губи, а сам украв дитинча і втік, що й слід його пропав. Повставали господарі вранці, дивляться, а дитини коло них нема. Ґазда перелякався, бо увидів, що губи у жінки закривавлені. Що міг думати собі? Думав, що вночі жінка з'їла сина!
Даремно небога виправдовувалася, даремно казала, що вона не винна. Суд засудив її на страшну кару – замурувати в стіні, аби вона там померла з голоду. Як присудили, так і було зроблено.
А лукавий злодій з украденим дитинчам дійшов аж до моря, став на березі й почав просити Щастя, аби там виріс для малого замок. І нараз появився над морем красний замок. Тоді злодій попросив много-премного грошей. І то появилося. Він найняв дитині годувальницю, а сам оженився і жив собі, як цар.
Одної ночі жона каже:
– Послухай, чоловіче, що я тобі скажу. Як ти собі думаєш, чим то пояснити, що ми такі щасливі? Нічого не робимо, а всього у нас доста!
І чоловік розповів, звідки дісталося їм щастя. Сказав, як один господар дав побудувати через болото міст, а він, злодій, став під тим мостом і підслуховував розмови проїжджаючих. А одного разу мостом переходили у людській подобі Щастя й Нещастя – йшли й мали свою бесіду. Щастя захотіло віддячити ґазді за його добро й сказало, що йому народиться щаслива дитина: хто і що би не просив для тої дитини – все негайно збудеться. І злодій зізнався, як викрав мале й подався з ним сюди, на берег моря. Признався і в тому, що випросив для хлопчика замок, де вони живуть, випросив много грошей, а потім малому найняв годувальницю, а сам оженився.
Цю оповідку всю до кінця вчув хлопець, що на той час уже підріс. Його дуже заболіло те, що небогу матір, ні в чому не винну, замурували в стіну живою. Тоді хлопець сам попросив Щастя, аби злодій, котрий його викрав од рідної матері, обернувся одразу на пса. Що попросив, те сталося. Хлопець заговорив до його жони і наказав, аби вона негайно полишила замок. А коли жінка пішла, зажадав од Щастя: «Най пропаде замок, аби з нього й каменя не зосталося!» І замок пропав. Хлопець разом із псом рушив у дорогу – хотів чимскоріше повернутися до рідної домівки. Думав, що, може, ще жива там мати – і знайде її. Йшов та йшов із псом і якось попросився в одному селі переночувати. Господар прийняв його радо і запросив вечеряти. Та гість красно подякував, а їсти не хотів.
– Ну, та як не хочеш, то, може, дати твоєму псові? – спитав чоловік.
На те хлопець відповів:
– Того пса я нагодую сам. Не журіться ним!
Сказавши так, вигріб із печі повну лопату грані, висипав псиськові під ніс і наказав їсти. Пес мусив його слухати. Всі у хижі дуже здивувалися і почали казати:
– Ой, та ми такого ще не виділи, аби пес їв грань!
На те хлопець відповів:
– А таке чи виділи, аби мати з'їла свою рідну дитину?
– Ні, й таке не виділи, – призналися люди. – Але у нас було чувати, що там і там, у тому й тому селі, одна мати з'їла маленьке дитинча та ще й першої ночі, ледве воно встигло народитися.
Рано-вранці хлопець попрощався з господарями, взяв ноги на плечі й – просто до села, про яке говорилося. Йшов не дуже довго – і прийшов у те село. Знайшов старого нянька, поговорив із ним і попросив показати місце, де колись замурували матір. Хлопець пішов одразу на те місце і почав просити Щастя:
– Ой, Щастячко, поверни мені мою бідну мамку! Най розпадеться та стіна, де її замурували, най вийде звідти моя мамка, аби їй нічого не пошкодило, і най оживе знову, як мучениця!
По тих словах кам'яна стіна розступилася, і мати явилася перед ним живою. Хлопець сказав, що він – її син, видить перед собою свою рідну мамку. З великої радості вона почала обнімати й цілувати сина. Не знати, доки б то тривало, та підійшов ґазда і, коли увидів свою жінку, то з радості заплакав, як мала дитина.
Аби справедливість не минулася, не забулася, щасливий хлопець попросив обернути пса на чоловіка. І пес перемінився знову на того злодія, що наробив біди. Тепер замурували в стіну його.
А щасливий хлопець залишився із щасливою ріднею.
Як Іванко-дурень з королівною одружився
Був чоловік, що мав трьох синів: двоє розумних, а третій дурний. І прийшов тому чоловікові вже час умирати. Перед смертю покликав він синів і сказав, щоб вони після похорону ходили на цвинтар три дні. Та й помер. Поховали красно, – так, як батька. Але приходить черга іти на варту до гробу старшому. Той розболівся. Середульший не хоче його переступити. І кажуть вони молодшому:
– Іди ти, дурний Іванку, на варту.
Той зліз з печі, вдягнувся, взяв у руки палицю і пішов на гріб батька. Прийшов, помолився та й ліг. Лежить на гробі. Ось коло півночі вилазить батько з гробу.
– То ти, – каже, – Степане?
– Ні, – каже той, – то я, Іванко.
– А чому ж він не вийшов?
– Бо чогось захворів.
– Ну, – каже, – хай так і буде! На тобі оцей пучок волосся. Як буде тобі потрібно, то ти тільки припечи його – зараз явиться тобі кінь; влізь йому в ліве вухо, а вилізь правим – буде й панська одежа на тобі. Тільки ти довго не тримай, а зробить службу – пускай.
І зник старий, а той дурний, виспавшись, приходить додому. Питаються його:
– А щось видів?
– Нічого не видів! – та й знов поліз на піч.
Увечері приходить черга вже на другого, середульшого. Той знов не хоче йти, бо боїться. А дурний з печі:
– Ну, коли не хочеш, то треба мені йти, чи що. Але аби тільки батько не гнівався!
– Не журися, не буде гніватися… тільки йди!
Пішов той, знову ліг, лежить. Коло півночі питається батько:
– А що? То ти, Семене?
– Ні, він заслаб, а то я, Іванко дурний.
– Ну, – каже, – добра ти в мене дитина, я тебе нагороджу за твоє послушенство. На ж тобі другий пучок волосся. Як треба, то тільки припечи його – так зараз до твоїх послуг буде кінь добрий.
І знов старий зник, а Іванко заснув, проспав до рання. Рано встав, прийшов додому. Питаються брати:
– Чи видів що?
– Ні, – каже, – нічого не видів! – роззувся і заліз на піч.
Надвечір кажуть іти йому на варту за свою чергу. Він не сперечається, а взувається і йде весело. Прийшов, на гробі ліг та й лежить. Коло півночі батько й питається:
– А котрий коло мене на варті? Степан чи Семен?
– Hi, – каже, – тату, то моя черга, я й прийшов.
– Ну, добре! На ж тобі третій пучок волосся. Як тобі треба буде, то воно стане у великій пригоді. – Та й каже: – Бувай здоров! Більше вже не треба ходити до мене на варту.
Прийшов дурний Іванко додому, питаються брати:
– Чи не видів чого?
– Ні, – каже, – не видів нічого.
Заліз собі на піч, тільки носом свище.
Ось через недовгий час королівна того королівства оголосила таке, що хто доскочить до неї на стовп, той буде її чоловіком. А вона звеліла зробити стовп заввишки в п'ять сажнів, закопати коло палацу, поставити на нім галерею, а в ній вона буде сидіти. І вже кілька разів було, що вона так робила, і багато там полягло людей, бо не могли жодним способом доскочити, а тільки розбивалися. І ще так сказала, що хто б не доскочив: чи мужик, чи швець, – то вона його буде. От вчули те наші молодці, а їм вже час був женитися, кажуть:
– Їдьмо! Може, ми доскочимо.
Дурний каже:
– Візьміть і мене.
– А ти нащо там, дурний? Чого ти поїдеш?
– Ну, не хочете, – Бог з вами!
Тільки що вони виїхали, Іванко пішов у ліс, припік пучок волосся. От явився перед ним білий кінь, як сніг. Вліз Іванко у ліве вухо, виліз правим – красивий став, і одежа стала на ньому, як на якому великому панові. Сів на коня та й поїхав. Догнав своїх братів, вліпив їм по п'ять нагайок і полетів як вихор. От і приїхали вже всі, беруться скакати. Кінь Іванка як скочить, – на три чверті доскочив, а вище не міг, та й опустився. Тоді Іванко назад повернув і поїхав додому. Коня пустив у яру пшеницю, а сам виліз на піч. Приїжджають його брати. Питається він їх: