– Будемо класти хату. Я маю гроші, то треба їх у рух пустити.
Побудував Іван хату, але треба чогось і до хати. Приходить навесні до дідича:
– Добрий день, пане!
– Добрий день, Іване! Що там мій бичок робить?
– Го-го-го, пане. Бичок і танцює, і до школи ходить.
– Та що ти кажеш, Іване?
– Те, що чуєте, пане. Треба грошей.
Пан почухався в голову та й дав калитку грошей.
– А як далі буде, Іване?
– Та так буде, пане, що навчиться він читати-писати, а я прийду і скажу, щоби ви приїхали в нього екзамен приймати.
– Добре, Іване.
Іван купив собі поле за ті гроші та й сміється:
– Тепер, мамо, будемо жити, як пани.
Але минув рік – треба йти до пана. Питає дідич:
– Іване, що там мій бичок робить?
– Го-го, пане! Бичок вчиться на суддю. Треба йому на два роги дві шапки, треба четверо чобіт, треба великого плаща, треба вбрання нового – зима йде, пане. Йому соромно в будь-якому вбранню ходити.
Каже пан:
– Го-го-го! Як він мені дорого коштує!
– Але ви, пане, будете мати свого суддю.
– Та добре, добре, Йване.
Дав пан нову калитку грошей.
Минуло три роки. За цей час Іван перебрався з села до міста, купив собі каменицю, оженився – вже жінку попід руку водить. А в тім місті був суддя Бик. Приходить Іван до пана, та й пан питає про свого бичка.
– Поздоровляю вас, пане, – каже Іван. – Він уже не бичок, а суддя Бик. А такий зробився, що й не пізнаєте. Запрошує вас приїхати завтра на сніданок, але до нього, пане, тепер треба стукати в двері.
– Добре, Іване.
Розказав Іван, де мешкає суддя, і пішов собі з жінкою на прогулянку. Другого дня дідич приїжджає до судді Бика, постукав – Бик відтворяє двері, а дідич видивився, що з його бика зробився такий пан.
– Ну що ти, бицю мій, тут робиш? Що їсти тобі тут дають? У мене ти би сінце їв, січку.
Суддя Бик як закричить:
– Шандари! Поліція! Арештуйте його! Він якийсь помішаний!
Пан розсердився та й як улупить суддю по морді:
– Йой, бицю, шляг би тебе трафив! Ти мої пальчики ссав, а тепер хочеш мене арештувати!
А потім пан суньголовою давай втікати по сходах, аби не заарештували.
Так Іван з паном розрахувався.
Дурний пан
Мав пан наймита. Хотів пан, щоб наймит завжди казав «нівроку». А сам пан не раз щось таке скаже, що ніхто його не зрозуміє.
Посилає якось наймита:
– Чуєш, Іване? Йди, подивися на коней. Коли коні ссуть, то лошата най ся пасуть, а коли нема, то додому прижени.
Прийшов Іван та й говорить:
– Йой, пане, кінь хворий.
– Ну, нівроку. Подивися, чи він їсть.
Дивиться наймит, а кінь допався до зерна. Вбігає Іван до пана:
– Йой, кінь їсть!
А пан:
– Ні, Іване, йди кажи, що нівроку…
Іван вийшов, а кінь від зерна гине. Приходить Іван і каже панові:
– Нівроку, пане, кінь уже здох.
– Йой, що ти, Іване, говориш?
– Те кажу, що ви мені, пане, нівроку, наказували.
Чарівна палиця
Жили собі дід та баба. Жили було. Мали корівку, а годувати її було нічим. Та й на пашу ні дід, ні баба не в змозі були водити, бо були дуже старі.
Привів дід корову на ярмарок. Ходять навколо корови купці, заглядають їй в зуби. Бачать – корівка хоч і невелика, та здорова. Сторгувалися з дідом, і дід корову продав. Купив собі палицю, щоб було на що спиратися, пляшку горілки й ковбаски, а на решту з горя добре випив.
Пізно увечері дід приплівся додому. Став на дверях п’яний-преп’яний, ледве на ногах тримається, й сміється. Побачила його стара й почала сварити:
– А щоб тебе нечиста сила забрала і в сині скали занесла! Щоб ти на гладкій дорозі ноги поламав! Ану, давай гроші!
– Немає грошей, – відповідає дід. – Корову вовки з’їли!
– Щоб я тебе в своїй хаті більше не виділа! Забирайся, бо кості поламаю!
І пішов дід по світу. Прийшов до річки, добро своє по кущах розклав. Під один кущ – горілку, під другий – ковбасу. Сів та й журиться.
У цей час один пан з панею на прогулянку вийшли. Підійшли до діда:
– Звідки, діду, в тебе оця палиця?
– Купив.
– Продай її мені.
– Не продам, бо палиця – чарівна!
– Яка?
– Кажу вам, що чарівна!
Захотів пан переконатися, як то чарує та палиця.
– Ану покажи, діду, які чудеса твоя палиця виробляє.
Кинув дід палицю в кущ, під яким заховав ковбасу, пішов за нею, витяг з-під куща не тільки палицю, але й ковбасу. Здивувався пан та й каже:
– Закуска є, тепер коли б ще й випивка знайшлася.
Кинув дід вдруге палицю під інший кущ.
– Ану, паночку, ідіть до того куща, принесіть палицю.
Побіг пан до куща, шукає палицю й знаходить там пляшку горілки. Приніс горілку до діда й ніяк не може надивуватися, що воно за диво.
– Скільки просите, діду, за свою палицю?
– Та коли вже, паночку, так просите, доведеться продати. Платіть шапку грошей!
Побігла пані за грошима. Принесла шапку грошей, висипала дідові. Взяв пан палицю – й швидше додому, щоб, бува, дід не передумав.
Повернувся дід додому з грішми. Помирився з бабою, й живуть спокійно.
Другого дня пішов пан в ліс кидати палицю. Кидав, кидав, та все даремно. Зрозумів він, що дід обманув його, та пізно було.
Свинка-Парасинка та попова льоха
Жили собі в одному селі чоловік і жінка. Не були багатими, зате їх дні минали у добрій злагоді й любові. Правда, в сусідів були діти, а в їхній хаті – тільки старий кіт під припічком. Чоловік і жінка все ж таки недовго журилися з того: у них народилася файна, як лялька, дівчинка. А назвали її Парасинкою.
Чоловік і жінка тішилися дитиною. Та одного разу жінка глипнула, а в колисці – свинка.
– Ади, що там…
Протер чоловік очі, теж нахилився до колиски.
– Свинка! – крикнув він.
Заплакали чоловік і жінка, та що було робити? Нагодували Свинку-Парасинку і пішли у поле. Коли повернулися, їм назустріч вибігло маленьке порося. Терлося об ноги, кувікало, гейби хотіло щось сказати.
А в хаті було підметено й на лаві чекав готовий обід.
І так кожного дня.
А сусід мав сина – вже парубка, Іванка. Той якось піддивився, що Свинка-Парасинка з кошиком у зубах побігла до лісу. Пішов назирці. Як тільки Свинка-Парасинка увійшла до хащі, то раптом пропала, гейби провалилася у землю.
– Агій, що за чудо? – здивувався хлопець і вибрався на високе дерево. Звідти він побачив, як Свинка-Парасинка підійшла до старого-престарого дуба і почала бігати довкола. Зсунулася з неї свиняча шкура, і серед галявини стала дівчина небаченої вроди. Як уздрів її Іванко, то мало з дерева не впав.
А дівчина пустилася збирати печериці й відходила все далі від галявини. Іванко підкрався до свинячої шкури, схопив її, засунув у пазуху і виліз на дуба.
Дівчина назбирала повний кошик печериць і повернулася під дуба за свинячою шкурою. Глип – шкури нема. І вона так жалісно заплакала, що слухати не можна було.
Зліз Іван з дерева й питає:
– Чому, чарівна дівчино, ховаєшся у свинячу шкуру?
Вона схилила голову, втерла сльозу і відповіла:
– Ой красний леґеню, не зі своєї волі я таку шкуру одягаю. Мене зачарувала одна відьма, і я буду свинкою, поки не засватає мене найфайніший парубок села. Віддай тоту шкуру, бо якщо спізнюся її натягнути, то ніколи більше не стану людиною.
Леґінь узяв дівчину за руку:
– Будь моєю жінкою.
– Дивися, Іванку, аби-сь не банував, – відповіла красуня. – Ціле село буде сміятися з тебе, бо я стану дівчиною аж перед вінцем.
Іванко й не слухав. Другого дня послав старостів – засватати Свинку-Парасинку.
Злагодили весілля, але гості не прийшли. Іванко сам зробив віночок для Свинки-Парасинки, обмотав їй шию кодами та биндами, а на вуха причепив дорогі ковтки. Наймив п’ять музик і рушили до шлюбу. Люди насміхалися, глузували з нього. Багацький син Василь сидів на паркані й показував пальцем:
– Адіть, який іде, таку собі й веде!
Іванко подивився з болем на свого батька. Той заспокоїв хлопця:
– Веди, синку, хоч свинку, аби тобі мила.
Іванко смутно подивився і на свою матір. Вона підбадьорила:
– До чужого рота не приставиш ворота. Най собі говорять.
Свинка-Парасинка дріботіла мовчки. А як тільки стала з молодим на білий рушник, свиняча шкура з неї спала. Іванко дивився на свою наречену й не міг надивитися.
Коли верталися додому, люди чекали на вулиці, аби ще збиткуватися. Але як побачили красну Парасинку, то лише повитріщали очі.