Всего за 69.9 руб. Купить полную версию
– Захотілося моїй жінці балу, і ось бачите, як мене якийсь з тих убогих вирихтував! То попрошу дати мені пера і паперу, я напишу до своєї жінки листа, а ви, будьте ласкаві, завезете, як їхатимете рано по молоко.
І так почав писати:
«Кохана жінко, чи ти знаєш, що сталося зі мною і твоєю гостиною? Там у тебе є дома дід котрийсь з тих убогих, що убрався у моє вбрання. Я тебе прошу, приклич його до себе і скажи йому, що я йому все подарую. Тільки хай нікому не розказує, аби з мене не сміялися, а найбільше дивись, щоб хто зі служниць біскупа не побачив, що я дістав сто буків. (Бо служниці біскупа часто приходили, а біскуп був його другом.) І приклич того діда до себе, скажи йому, що я йому дам до самої смерті утримання, тільки хай нікому не каже і хай мене допустить до двору.
На другий день пахтир поїхав по молоко та забрав і листа з собою. А як приїхав, то зараз панова жінка вибігла і він вручив їй того листа. Як почала вона читати, то відразу вмилася сльозами, що вона до того сама призвела.
Закликала тоді Василя Жагалюка і сказала:
– Нічого не бійтеся, мій пан написав листа, що схочете вам дасть, аби вже не потребували ходити за прожиттям.
А дід відповів:
– Може сміливо пан приходити додому. Я не хочу жодної нагороди, бо вже своє зробив: віддав за п’ятдесят – сто буків!
Приїхав пахтир додому, застав ще пана дома.
– А що, віддали листа пані? – питається пан.
– Так. Можете сміливо йти додому. Казала пані, що вона все залагодить.
Коли на другий день пан собі сів на той візок, що возили молоко, і приїхав додому, то відразу пані закликала Василя Жагалюка, щоб не мав чого в руках і не пошкодив чоловіка.
Каже Жагалюк панові:
– Пане, нічого злого я вам не зроблю, сміливо заходьте у свій дім. Я очікую на свої лахи, бо мені не пасує ваше вбрання.
Так пан його взяв за руку і привів до столу й спитав:
– Як пишетеся?
– Василь Жагалюк.
– Де живете?
– В Стрійковичах, село таке.
– То добре, аби нікому того не сказали, що мої козаки дали мені сто буків з вашого наказу, а що за те хочете?
– Нічого не хочу! Чекаю на свої лахи, – каже Жагалюк.
Тоді помінялися. І дав йому пан п’ятдесят ринських на дорогу. І коли вже дід відійшов з палацу, то пан пішов з козаками знайомитися і також наказав, щоб ніде не казали, а найбільше, щоб не довідався його товариш – біскуп.
Та при тому прийшла кухарка від біскупа. А кухарка панова їй оповіла:
– Ой, наш пан дістав сто буків від Жагалюка. Тільки нікому не кажіть про це.
Тим часом служниця біскупа приходить додому і розказує своїй пані:
– Ой, пані, якби ви знали, що з нашим паном стало, то ви б очі свої забули! То мені Настя сказала, а я боюся сказати, щоб нікому ви не говорили.
А пані каже:
– Ну, та вже як оголосила, то мусиш сказати, я не скажу нікому.
А коли приїхав біскуп з дороги, та вже вечеряти посідали з жінкою та й балакають. А коли вона говорить, то й усміхається щоразу, так він питається:
– Що з тобою? Та ніколи того не було, щоб ти так сміялася.
– Ой, я щось важливе знаю. А якби ти знав, то як би ти сміявся!
– Ну, то що такого? То скажи! Я не піду ніде трубити, як ти скажеш, буде тільки між нами.
– О! Та знаєш, до чого дійшла гостина, що справляв твій товариш? Та вже він дістав сто буків.
– Відкіля? Що ти говориш? Він такий старий чоловік з розумом і так дався ошукатися? Ой, коли його побачу, то буду сміятися!
А жінка каже:
– Ой, коли! Та завтра будем коло нього їхати! Ви ж мусите щодня бачитися.
А коли другого дня фурман запріг коні і сів біскуп до візка і рушили їхати, то біскупова жінка сказала:
– Дай слово, щоб дуже не сміявся з пана, бо буде скаржитись.
– Ну, ну, то вже моє діло!
От іде біскуп коло панського двору, а пан вибіг з кімнати страшно веселий, ніби нічого не знає.
– Здрастуй, товаришу!
Прибіг до візка і подав руку.
– Ой, товаришу, – відповідає біскуп. – Я чув, що з тобою було дуже зле, і тепер не подаю руки. То ти такий мудрий чоловік, в старих літах і дався старому дідові насміятися – дати сто буків.
А пан як те зачув, то наче йому дав хто в писок, і ні слова йому не відказав, тільки обернувся й пішов до кімнати. Тільки прийшов до кімнати, закликав свою жінку:
– Хто ж у нас був? Я і в листі просив не казати, щоб не сміялися з мене.
– Та я нічого не знаю, нікого тут не бачила, запитаю Настю, хіба від неї вийшло. Ану почекай, я її покличу.
Задзвонила дзвінком. Приходить Настя.
– Чи була у тебе Ярина від пані біскупової?
– Та була, прошу пані.
– А, то ти з нею говорила? Та то твоя річ була говорити про пана?
– Пані, я нічого такого на казала.
– Та бачиш, пан прийшов схвильований, як неживий.
– Ой, ой, прошу пані, що я наробила! Пані нічого не говорила, щоб я не казала нікому.
Тоді пан сказав:
– Буде вже того з вашої Насті! Ходи зі мною в кімнату. Добре, що я маю адресу того діда. Я дам йому, що він схоче, то він і біскупа вирихтує. Так завтра сідаю і їду в його село, де він мешкає, бо я інакше не вийшов би в світ, він вічно з мене сміється.
А на другий день по сніданню сказав запрягти коні й поїхав до села. А коли в’їхав у село, то запитав людей, де мешкає Жагалюк Василь.
А люди сказали:
– О, він заробив багато грошей у пана і тепер пішов до міста.
– То їдемо у місто! – сказав фурманові пан. А коли приїхали на ринок, то пан глянув, де ходить такий бідний чоловік, і побачив такого убогого, що був у нього на гостині.
– Чоловіче, може, ви знаєте, де тут живе Василь Жагалюк? – запитує пан.
– А, я іду з того шинку, де він сидить.
– Будьте такі добрі його покликати, я заплачу за клопіт.
А коли той чоловік пішов до Жагалюка, то пан подумав:
«Дав би йому хоч десять тисяч, аби тільки він з мене не сміявся». І так дивиться, а Жагалюк вже іде з тим чоловіком. Був трохи підхмелений і низько вклонився панові. Тоді пан забрав Жагалюка до готелю, посадив за стіл та й каже:
– Жагалюку! Я бачу, що ти маєш здібність, так якщо б ти мого товариша ксьондза обманув, бо він з мене сміється і хотів би, аби я й не жив. Подумай над тією справою, я дам тобі, чого схочеш.
– Добре, подумаю за чверть години.
А коли вже довечерювали, то Жагалюк сказав, що вже готовий.
– А скільки та справа має коштувати?
– Найменше чотири тисячі, – відповів Жагалюк.
– Згода!
Так пан витягнув чотири тисячі і вручив Жагалюкові.
– Так будьмо здорові! Я йду додому і сподіваюся, що скоро зробиш ту справу.
– А ви знаєте, де ксьондз мешкає?
– Три кілометри від мене.
От пан вже від’їхав, а Жагалюк пішов просто до станції, там купив собі білет до Відня на швидкий поїзд.
От приїхав до Відня, зайшов до багатої лавки, де найдорожчі речі продавалися для святкових убрань. А продавець побачив, що то якийсь жебрак, і витягає пару грошей, і дає, щоб той ішов собі. А жебрак каже, що не бере ніякої милостині, а прийшов купити на святого отця Миколая убрання. Відказує продавець, що він не може мати стільки грошей, а Жагалюк:
– То вас не обходить. Прошу мені показати вбрання на святого Миколая!
Сказав купець прикажчику принести найліпше вбрання, а також ключі і берло. Прикажчик несе.
– О, маєте, прошу!
– Що то має коштувати?
– Три тисячі п’ятсот. Є у вас стільки грошей?
– О-ого! Маю й більше. То ви міряєте мене по моєму лахміттю обдертому, та й думаєте, що в мене грошей вже немає.
А продавець каже:
– Не гнівайтесь!
– Прошу запакувати убрання, – сказав Василь Жагалюк, – але має бути комплект з берлом і ключима.
А коли вже продавець вручив йому в руки, то гроші вже були віддані, і витіг Жагалюк двадцять корон і дав ще й прикажчику.
– Ну, будьте здорові! Бо за півгодини від’їздить потяг.
Повернув він у своє село, пішов до багатого господаря купити собі новий міх з полотна.
Приніс додому, напакував у мішок вбрання Миколая. На другий день рано пішов у місто, купив собі годинник, хліба, ковбаси і все те до мішка запакував, та й на плечі, та й пішов до ксьондза. Був четвер. На другий день мала бути в церкві відправа за померлих.
Так він переночував у тім селі. Коли довідався, що буде відправа, то вже чекав коло церкви.
А коли люди вже посходилися і відкрили церкву, почали відправляти, то він також увійшов до церкви так, щоб люди не завважили, і заховався за сходи. А коли зачув, що вже по відправі і священник вийшов із церкви з людьми, подивився на годинник – шоста година вечора.