Всего за 69.9 руб. Купить полную версию
Живуть собі щасливо син із матір’ю у рідному селі, за біду й не чують. Аж якось леґінь довідався про царську дочку, що не може вийти заміж, хоч дуже-дуже гарна. Хто її хоче, того вона не хоче, а кого вона хоче, той її не хоче. Із нею хотів одружитися цар Чорнокнижник, але знав, що вона його не схоче, і вирішив дістати чарівну ліхтарню, зачарувати дівчину.
Хлопець довго не думав, вирішив і собі спробувати щастя. Попросив від ліхтарні:
– Допоможи мені посватати цареву дочку, до котрої сватався Чорнокнижник.
– Добре. Чекай.
Минає день, другий, а може, місяць, і приходить хлопцеві повістка до війська.
Взяв із собою лише ліхтарню і пішов служити. За місяць став капралом, за півроку – сержантом, а за рік був уже офіцером. І так йому добре служба йшла, що на другий рік генеральську силу мав, а на третій – став царським маршалом. А як уже він міністр, то не соромно батькові за нього свою єдину доньку віддати.
Поженилися молоді, і цар їм побудував окремий палац.
А Чорнокнижник про все вичитав, і дуже його мучила заздрість, що таке велике царство попадеться не йому, а простому вдовиному синові. Думав, думав та й придумав. Пішов до майстра і замовив багато ліхтарень. Сам переодягся за міняйла і з тими ліхтарями поїхав до міста, де живе цар. Допитався, де міністрів палац, охороні показав царський мандат, і його пропустили з ліхтарнями: казав, що це подарунок міністрові.
А міністр якраз спав, його жінка читала книжку і дуже здивувалася, як побачила в себе міняйла.
– За невелику доплату міняю ліхтарні.
Одна ліхтарня дуже сподобалася жінці міністра, і захотілось їй приємне зробити чоловікові. Дала Чорнокнижникові стару, а на те місце повісила нову.
Спить собі міністр і гадки не має, що сталося. Тимчасом Чорнокнижник вийшов за місто і наказав ліхтарні:
– Хочу, аби міністрів палац пішов під землю, а на тому місці зробилося озеро. Хай міністр з ліжком плаває посеред озера, а я з його жінкою хочу жити аж за Синім морем у ще кращому палаці.
Лише сказав це Чорнокнижник, як палацу не стало. Міністра разом із ліжком винесло на середину озера, що тут же зробилося, а царя Чорнокнижника разом із міністровою жоною понесло попід хмари аж за третє Синє море, де вже був незвичайної краси палац.
Їде вранці цар дітей своїх провідати, а там уже ні палацу, ні слуг – лише озеро, а посередині на ліжку сонний зять плаває.
Наказав цар своїм слугам притягнути міністра до берега.
Розбудили його. Питає цар, що сталося, а міністр і слова сказати не може. Стоїть, як камінь.
Почали тіло царівни шукати, але ніде не знайшли. Розсердився цар і каже:
– Говори, якою смертю хочеш загинути? Чи кіньми розірвати тебе, чи повісити?
Подумав міністр і каже:
– Та вам однаково, пресвітлий царю, чи я буду жити, чи я буду гнити. Відпустіть мене ліпше у світ широкий, піду я шукати свою жінку, а вашу дочку.
– Добре, – відповів цар. – Аби я не чув, що ти в моїй державі! А як почую, то мої слуги розведуть із терня ватру і спалять тебе живцем.
Попрощався міністр – хоч уже й не міністр – і пішов у світ широкий. Довго ходив, аж поки в незнайомому царстві не знайшов високої гори. Дивиться він наверх, а там три чорти б’ються, аж шерсть із них летить.
Вилазить він туди і питає:
– Що ви тут не поділили?
Перестали чорти битися і дивляться на нього, бо дивно їм, як він сюди потрапив і не боїться їх.
Нарешті один з них каже:
– Як наш батько помирав, то залишив нам у спадщину три речі: шапку-невидимку, черевики-скороходи і люту шаблю, з якою можна все звоювати, що бачить около. Не встиг лише сказати, що кому належить.
– Не бийтеся, – каже міністр. – Я вас розсуджу.
– Ми вже три роки б’ємося і ніяк не можемо розсудитися, а як ти нас розсудиш?
– Бачите на он тій горі гранітну брилу?
– Бачимо, – відповідають чорти.
– Хто з вас першим добіжить туди, вириє з землі той камінь, скотить униз, а потім знову винесе на гору і положить на місце, той візьме із цих речей те, що захоче.
Чорти зірвалися із місця і втрьох почали виривати із землі брилу, за якийсь час скотили її і вже б’ються, кому нести. Нарешті кривий чорт вхопив брилу на плече і поніс.
А наш міністр шапку на голову, шаблю до боку, черевики на ноги – і в дорогу.
Летить він попід хмари на схід і дивиться, де сісти. Аж бачить – чорти за ним женуться. Шаблею махнув направо і наліво – і голови їх повідлітали.
Був над якоюсь пустелею, коли нарешті побачив світло. Спустився коло хатинки на курячій лапці з одним вікном. Заглянув досередини. Побачив тисячолітню бабусю. Постукав і зайшов.
– Хто ти є? – питає стара баба.
– Я – прісна душа, – відповідає.
– Відколи світ світом, тут ще живої душі не було. А як ти сюди потрапив?
– Я вже сім років розшукую свою дружину і не можу знайти. Прийміть мене переночувати, а вранці я піду собі далі.
– У мене син Вітер, – відповідає стара. – Як прилетить сердитий, то погубить тебе, а мені шкода, щоб ти гинув.
– Не страшно мені помирати. Прийміть, бо я дуже втомлений.
Положила його спати, а через якийсь час летить її син Вітер.
– Впустіть, мамо, – гукає з-під вікна. – Чую, що прісна душа в нашій хаті є.
Накрила вона міністра коритом, а сама Вітра до хати впустила.
– Нема нікого, сину.
– Ні, є.
Побачила мати, що не сердитий син, і підняла корито.
– Як ти сюди забрів? – питає Вітер. – Відколи світ світом, а я Вітром, тут ще прісної душі не було.
– Я вже сім років розшукую свою дружину і не знаю, де вона.
Подивився на нього Вітер і каже:
– Твоя жона за Синім морем із царем Чорнокнижником. Хоч ти маєш три чарівні речі, але туди не доберешся, бо замерзнеш або згориш у дорозі.
Переночували, а рано-вранці Вітер каже:
– Гаразд, сідай мені на плече і полетимо.
Летять вони та летять, аж показалося Червоне море. Кипить воно, зверху сонце припікає. Почав кричати та стогнати міністр:
– Що тобі треба? – питає Вітер.
– Йой! Гину! Пече!
Дихнув холодом Вітер, і перелетіли через Червоне море. Летять понад Білим. Що знизу лютим холодом тягне, а що зверху ще холоднішим. Знову кричить міністр:
– На мені лід. Гину!
Подихав теплом Вітер, і перелетіли через Біле море. Перебралися й через Синє. Сіли просто під палацом, у якому Чорнокнижник із чужою дружиною живе.
Подякував міністр Вітрові, надів шапку-невидимку і ввійшов до палацу. І застає, як його жінка із Чорнокнижником грає у карти. Сів він коло них і дивиться, хто виграє, а хто програє.
Поки вигравав Чорнокнижник, то він нічого не робив, а як той програв, з усієї сили луснув його поза вуха.
Розлютився Чорнокнижник на міністрову жінку:
– Я тобі дав виграти, а ти ще б’єш мене!
Ще раз дістав цар поза вуха. Жінка з дива кинулась навтьоки, він – за нею. Міністр тоді ліхтарню в руки, вийшов надвір і попросив:
– Зроби так, аби цей палац пішов на дно, як мій колись. Чорнокнижник нехай плаває посеред озера на ліжку, а я хочу жити на батьківщині у такому палаці, до якого ведуть срібні мости із золотим поруччям.
Лише сказав це, як Вітер вхопив його і дружину. А на ранок вони вже були у своєму палаці.
Зайшов до палацу старий цар, втішився, святкувати свято наказав і зятеві корону передав.
Петро тоді скоренько виліз з-під ліжка, гроші зі стола в кишеню і ще до ранку був у Станіславі. Купив собі корову, пригнав додому і жив з жінкою, як в Бога за дверима. Може, ще й тепер живуть, як не повмирали.
Чарівна скрипка
Жив колись на світі бідний русин. Щоночі йому снився син – високий, файний леґінь. Але то був тільки сон. Життя минало, та ні маєтку, ні сина – сама біда в хаті.
Русин мав під горою кавалок землі, на якому навіть дурний бур’ян не хотів рости. А одного року була така засуха, що не вродило й стільки, скільки було посіяно.
Пішов русин найматися до графа, якого люди любили як сіль в оці і тернину в боці.
– Підеш молотити, – сказав граф, – а за роботу візьмеш те, що в постоли падає.
Русин погодився. Молотив цілий день, увечері прийшов додому і висипав з постолів на лаву півжмені зерна. Отак він цілий місяць махав ціпом і приносив у постолах свій заробіток. Нарешті зсипав усе зароблене докупи, провіяв і розстелив на веретці, аби просушилося. Але позліталися голодні горобці і зерно видзьобали.