Затопив і почав товкти просо в ступі на кашу, та згадав про той горщик із сметаною – дістав з полиці, прив'язав собі ззаду на спині до пояса – думає: «За одним заходом і пшоно стовчу, і масло зіб'ю».
Виліз на ступу – товче, той горщик і собі товчеться по спині та підскакує, аж виляски йдуть, а та сметана хлюпається і на спину, і на землю, а він товче!
Коли чує: кури закричали. Він прожогом надвір, аж капосна ворона несе одне курча.
«Е! Стривай же, я ж тобі штуку встругну!»
Загнав курчат в сіни, половив, пов'язав валом одне до одного і випустив знову надвір. Спіймав гуску, зарізав її і почав скубти. Скуб, скуб та й пригадав, що ще закришки немає на борщ, і корова в оборі не годована, і недоєна, бо реве, аж обора гуде! Схопив відро і дійницю, та до корови, аж тут здоровенна шуліка як ухопе одне курча, а за ним всі десятеро так і поїхали вгору, і як язиком їх злизало!
– А сто ж чортів його матері з такою роботою!
Та нічого не вдієш. Забув з досади і про корову, і повернувся до хати. Та знов до ступи. Висипав пшоно в горщик, до діжки – аж в ній і води нема.
– А не сто чортів його матері з такою роботою!
Побіг по воду, налив у горщик та до печі, аж там все вигоріло і погасло.
– Чи не сто чортів!
Сюди, туди за сокирою, але, згадавши, що жінка часом ховає дрова під піл, поліз туди… аж нема!
– Чи не сто чортів з такою…
Аж тут двері – рип! І входить жінка, а за нею рябенький песик, що ходив з нею в ліс.
Поздоровкалась до нього – сіла на лаву та й сидить. А кругом таке, що хоч з хати тікай! Хата не метена, пір'я по всій хаті, чоловік її увесь в сметані і в пір'ї – чиста проява! А той песик був голодний, хвать ту гуску та ходу з хати!
– О дивіться, дивіться, – каже жінка, – ваша цюця та вашу гусю вхопила!
Тут уже він не видержав:
– І не сто ж чортів твоїй матері!.. А ти ж чия?! А ти ж чия?!
Та вже довіку заріклися в гості ходити!
Гуцул, чорнокнижник і цісар
Один гуцул мав трьох синів. Поля у них не було, і кепсько їм жилося. Найстарший син сказав:
– У нас нема, неню, за що рукою зачепитися. Що мені тут робити? Піду я у світ, може, там десь знайду свою долю…
– Іди, сину, – мовив йому батько.
Найстарший поклав хліба у торбину та й пішов, куди очі дивилися. Не минав дорогою ні сіл, ні міст.
І всюди питав, чи нема десь муки на руки. Але ніде не міг знайти роботи. Якось на роздоріжжі здибав чоловіка з довгою бородою.
– Куди, леґіню, йдеш? – питає той.
– Шукаю муки на руки.
Бородатий втішився:
– А ти б не найнявся до мене на службу?
– А чого би ні?
– Та чи вмієш читати й писати?
– Аякже, ще й як! – похвалився парубок, хоч сам не знав ні одної букви.
Бородатий посміхнувся й каже:
– Письменного наймита я не потребую…
Найстарший син вернувся додому.
– Нема добра у світі… – сказав батькові.
А середущий проситься:
– Пустіть тепер мене шукати гараздів.
– Іди, сину, – погодився батько.
Середущий пішов. Довго блукав дорогами, бував у селах і містах, але ніде не знайшов роботи. А на роздоріжжі якось його здибав бородатий чоловік.
– Куди йдеш? – спитав.
– Хочу десь заробити…
– А ти не пішов би до мене служити?
– Піду, чого ж ні?
– А читати і писати вмієш?
– Го-го, дуже добре! – похвалився леґінь, хоч ніколи в руках не тримав ні книжки, ні пера.
– Письменного наймита я не потребую. Іди собі далі… – засміявся бородач.
І середущий син вернувся до рідної хати.
– Нема добра на світі, – сказав батькові.
Проситься найменший:
– Пустіть, неню, може, я буду мати щастя…
– Іди, сину, – відповів старий.
Найменший узяв палицю, торбу з хлібом і – гайда в дорогу. Блукав, скільки блукав, аж здибався якось на роздоріжжі з бородатим чоловіком.
– Куди ти йдеш, леґінику?
– Шукаю роботу…
– А читати і писати вмієш?.
– Не вмію, чоловіче, – схитрував наймолодший, бо читав дуже добре і писав файно.
– Такий наймит мені вже потрібний…
– А яка робота?
– Будеш стирати порохи з книжок.
Хлопець покликав батька. Той згодився, щоб син служив рік. Але коли вертався додому, з одної хати вийшла стара жінка і спитала:
– Ти віддав свого хлопця до бородатого на службу?
– Віддав, а що?
– Аби-сь знав, що то є чарівник. Як будеш забирати сина через рік, то перед тим зайди до мене.
– Дякую тобі, добра жінко.
Хлопець тяжко не робив, лише витирав порох із книжок. Та коли чорнокнижника не було вдома, читав його книжки і навчався чарів.
А як минув рік, батько пішов за сином. Дорогою зайшов до доброї жінки, й вона йому сказала:
– Коли станеш перед бородатим, він випустить три однакові коні та й скаже, аби-сь з-між них знайшов свого сина. Середній кінь і буде твоїм сином.
Чоловік прийшов до чорнокнижника:
– Хочу забрати свого сина.
Бородатий вивів на подвір'я три коні й сказав:
– Між ними є твій син, мусиш його впізнати…
– Та як упізнати, коли вони подібні, як викапані?
– Якщо не впізнаєш, то він буде в мене ще три роки.
– Бідна моя голова – що маю робити? – забідкався чоловік. Але одразу підійшов до середнього коня: – Ади, це мій син…
Чорнокнижник аж поблід від злості, та не сказав ні слова. Чоловік забрав сина, і прийшли додому. Там була крайня бідність: ні худобини, ні курки коло хати. Стайня геть завалилася, а курник вітер перевернув. Уздрівши вдома таку крайність, найменший син сказав:
– Неню, я умію перекидатися у все, в що захочете… А найліпше в коня. Ходім до великого міста, де є великі дідичі з великими грішми. Мусимо там добре заробити.
– Ходім, сину, – погодився батько.
Вирушили до самої столиці. Син став і сказав:
– Я зараз перекинуся на білого коня. А ви, неньку, сядьте у сідло і проїдьте попри вікон цісаря. Як він схоче купити коня, то правте за мене торбу золотих. Але коли будете мене відпускати, не забудьте здоймити вуздечку. Скажіть, що золота. А як мене продасте, то зачекайте на цім місці.
– Добре, сину, зроблю так, як кажеш.
Син обернувся на коня – білого як сніг. Так виблискував, ніби він був накритий зірками. Чоловік сів на коня і подався вулицями міста. Проїхав попри цісарський палац. Цісар сидів у вікні й дивився на свій люд. Раптом уздрів чарівного коня, що аж виблискував на сонці, й гукнув на свою варту:
– Ану, жовніри, запитайте того чоловіка, куди їде на коні.
Варта зупинила чоловіка:
– Вельможний цісар хочуть знати, куди їдеш на коні.
– Куди? їду на ярмарок продавати коника.
Жовніри сказали вельможному цісареві. Того гейби стала пропасниця трясти.
– Ведіть сюди гуцула!
Привели верхівця, і цісар спитав:
– Що хочеш за коня?
– Торбу золотих, – відповів чоловік.
Цісар наказав, аби йому дали торбу грошей, а коня вели до стайні. Гуцул зняв вуздечку і запхав у пазуху.
– Нащо береш вуздечку? – спитав цісар.
– Дома росте лошачок, а вуздечка у мене одна, та ще й золота.
Чоловік узяв торбу золотих і пішов на те місце, куди мав вернутися наймолодший син. Довго не чекав, і хлопець прийшов. Вони накупили всілякого добра й рушили додому.
А коли збідніли, то знову пішли обдурювати цісаря. Та й чому б його не обдурювати? На те він і цісар!
Два брати
Були собі два брати: один був дуже багатий, а другий – бідний. Та ще було так: що багатий та на багатій оженився, то ще й дужче став багатий, а бідному пришилось на бідній женитися, то ще й дужче став бідний. У багатого що день Божий музики грають та веселяться, а в бідного і світла немає в каганці. У багатого ж та тільки одним один син, а в бідного аж четверо, та всіх же то треба нагодувати та напоїть… У багатого і наймити, і наймички – усіх хлібом годує, а бідного брата і молотить до себе не пуска.
Сидить раз бідний брат зі своєю жінкою, радяться, де б його хліба заробить собі. От жінка і каже йому:
– Що ж, чоловіче, у тебе брат багатий; піди до нього та попроси хоч помолотить, бо вже ось доїдаємо останній хліб.
– Ну то що ж, піду.
Приходить до воріт, а брат надворі був; як побачив, що він йде, то зараз до нього і біжить.
– Чого ти, – каже, – йдеш до мене? Хіба хочеш, щоб з мене люди сміялися, як з тебе?
– За що ж вони, брате, будуть сміятись? За те, що я бідний, а ти багатий? Я ж твій брат.
– Та що з того, що ти мені брат? Є у мене, брати, не такі, як ти, а такі, як я.
– Та хоч вони такі багаті, як і ти, а я твій брат бідний, то пусти мене до себе хоч шматочок хліба заробити.