Вони дали й третю кобилу. Дурень обідрав з неї шкуру й кричить:
– Сороки, ворони, свіже м'ясо! – та й кинув.
А сам вийшов у поле та й запалив волосинку, – до його прибіг вороний кінь. Дурень і сказав йому:
– Неси мене до царя!
Кінь каже:
– Пане мій милий, пане мій любий! Лізь у ліве вухо, а в праве вилізь, та бери мені убрання хороше, а собі ще краще!
Дурень поліз у ліве вухо, а в праве виліз таким козаком, що й Господи! Кінь і каже йому:
– Як же тебе, пане, нести: чи поверх дерев, чи до половини дерев?
– Неси поверх дерев!
Кінь як поніс його вище лісу, нижче хмари. От догнали вони братів; дурень і кричить:
– Гей, ви, простилайте сіряки, щоб кінь копитів не помазав!
Брати й попростилали сіряки. От кінь розігнався, як стрибонув, – доскочив до царівни. Найменший брат узяв у неї перстень, поцілував її та й поїхав назад. Як приїхав додому, поліз коню в праве вухо, а в ліве виліз таким дурнем, як був перше, прийшов додому та й заліз за грубу. Приїхали й брати та й балакають:
– От так плига! Він хороший, та й кінь до його!..
Дурень виткнув голову з-за груби та й каже:
– Може, то я?
– Чи не згубив ти останнього розуму? – засміялись брати.
Дурень і поліз назад за грубу.
Тим часом цар знов послав сказать, щоб збирались до його в дворець усі: й старі, й малі, й калішне. Брати й балакають між собою:
– Як нам вести дурня – сором; та треба вести – такий наказ!
От як зібрались усі в дворець, цар став їх гостити і медом, і вином, – усього такого багато! На останнє стала частувать усіх царівна. Частувала вона, частувала, коли прийшла й до дурня; дурень і бере чарку лівою рукою. Вона спитала:
– А правою чого ж ти не береш?
– Та забив палець.
– Ану покажи, чи здорово?
Дурень розв'язав палець, а перстень так і осіяв хату. Царські слуги тоді та того дурня умили, вимили з голови попіл, причесали, він і оженився з царівною, та й живуть собі!
Батько та син
Був собі батько, а в нього один син. От як став батько вже старий, так перестав його син поважати і жаліти так, як слід старого батька.
Одного разу почали вони молотити, і син на снідання нарізав беззубому батькові самих шкуринок, а собі брав м'якушку. Встав батько з-за столу голоднісінький, одначе пішов-таки молотити.
Як стало вже сонечко на обід, син і кличе батька обідати.
– Підожди, сину, – одмовив йому батько, – бо ще їсти не хочеться.
Підождав син трохи, а їсти дуже хоче; от він і кличе удруге батька, а батько оп'ять і каже:
– Та щось їсти байдуже.
Вже й сонце з обіду звертає, а вони все ще не йдуть обідати.
Дивується син, що батько й досі не йде обідати, та й питає:
– Чому це ви, тату, й досі не голодні? А в мене аж шкура болить – їсти хочеться.
– А тому, – одмовив йому батько, – що їв шкуринки, а в шкуринці увесь хліб; м'якушка ж все одно що й трава, в їй сили немає…
З тої пори став син собі шкуринку зоставляти, а батькові м'якушку.
А тому того й треба.
Біда
Жив собі багатий піп, і мав лише одного сина. Той змалку нічого не робив. Коли підріс він, віддав його піп до школи. Прийшов час – оженив сина. А після батькової смерті той залишився на його парафії.
Ось одного разу молодий піп подумав: «Люди говорять, що їм біда. А я зріс, оженився і жодної біди на світі не знаю!»
Наказав він слузі закопати на тракті слуп і на ньому написав з одного боку версту, а з другого прибив таблицю. На таблиці написав, що відколи живе, жодної ще біди не знав.
Їхав тим трактом цар. Дивиться: з одного боку слупа написано версту, а з другого – таблиця прибита. Каже він фурманові:
– Піди-но прочитай!
Скочив той з карети, пішов і читає вголос. Цар послухав, щось записав і поїхав.
Приїхав цар додому і затребував до себе попа. Але те було не так швидко: може, через місяць, може, через два приїжджає піп до царя.
– Здорові були, ваша імператорська величність!
– Здоров! – відповідає цар. – Ну, що скажеш?
– Не знаю, чого ваша величність мене викликали.
Цар тоді каже:
– Ти зріс, оженився і жодної біди ще не знав?
– Так, ваша імператорська величність.
– Як же це?
Піп розповів, що його батько був багатий і при цьому він ніякої біди не знав. Коли ж помер, усе багатство синові залишив і попом зробив, він теж лиха не скуштував.
Розгнівався цар тоді і каже:
– Я царством керую, чому ж я біду знаю?.. Ну, загадаю тобі три загадки. Якщо відгадаєш, то буде тобі прощено, а не відгадаєш – голова злетить з плечей!
І дав йому цар строку три доби, щоб відгадав:
Чи вище до небес, чи в землю глибше?
Скільки на небі зірок?
Що цар думає?
Пішов піп додому. Сидить він і думає, але нічого не може надумати, як на ті загадки відповісти. Прийшов строк іти до царя давати відповіді.
Приходить піп до царського двору, дивиться: стоїть на варті солдат. Питає він його, чи є цар. І такий сумний на вигляд. Той солдат дивиться, що піп сумує, і питає про причину.
– Що тобі казати, – відповідає піп, – адже однаково ти мені нічим не допоможеш!
Та все ж таки розповів солдатові, навіщо його цар викликав і які загадки дав. Тоді солдат каже:
– Скидайте, панотче, свій одяг, вбирайтеся в мій і стійте на моєму місці. А я піду до царя загадки відгадувати.
Обмінялися вони одягом, солдат пішов до царя, а піп став на його місце вартувати.
Приходить солдат до царя, привітався.
– А що, відгадав загадки? – запитує цар.
– Відгадав, – каже солдат.
Цар питає:
– Ну, скажи, чи вище до небес, чи глибше вниз у землю?
– Ні, ваша імператорська величність, вниз глибше.
– Чому ж?
– Бо мої дід і прадід, батько й мати, брат і сестри як пішли туди, то й досі їх нема. А в небесах, коли б'ють у барабани, то все чути.
– Ну, а скажи, скільки зірок на небі?
Переодягнений солдат витягає з торби купу вовни, настриженої з вівці, і каже:
– Ось стільки, прошу глянути, ваша імператорська величність.
Цар питає:
– А ти вірно полічив?
– Прошу перевірити! – відповідає той.
– Ну, а тепер скажи мені, що я думаю!
– Ви думаєте, що я піп, а я – солдат.
– А піп де?
– На моє місце став!
Дав тоді цар солдатові відставку, а піп служив на його місці, поки не відслужив строк.
Бідний гуцул і старий опришок
Жив раз гуцул Дьорко. Його називали в селі каліцуном, бо в дідичевім лісі на нього упала підтята смерека і поламала йому ноги. Вкалічів неборака. Якось приповз до пана й каже:
– Адіть, паночку, моя біда без дощу росте – ноги як чужі. Дайте мені якусь іншу службу, аби міг навсидячки робити.
Та пан засміявся:
– У мене є кому пір'я дерти. Шукай собі іншого ґазду.
– Та як мені шукати? Хоч їх дідько усюди насіяв – я не годен до них доповзти.
Дідич його вигнав.
Дьорко зціпив зуби, подався додому. В хаті п'ятеро дітей, а хліба – ні кусня. Жити стало тяжко: голод, як якийсь казав, – псові рідний брат.
Дьорко покликав старшого хлопчину:
– Назбирай, Васильку, яблук і понеси до пана, може, щось нам за них дасть. Злидні встиду не знають.
Хлопчик набрав яблук і – до панської садиби. А дідич саме шпацирував з гостями на подвір'ї. Василько поклонився:
– Адіть, ненько послали вам, пане, малий подарунок.
Дідич узяв яблука, почастував гостей і згорда сказав:
– О, видите, видите, як мене люблять сільські люди?
– А ви їх теж? – запитали гості.
– Го-го, де би ні!.. Як ся має ненько? – обернувся дідич до хлопчини.
– Як розбитий горнець. Лежать на печі… – відповів дітлах.
– Спочивають?
– Ні… Не можуть ходити, бо тоді, як ще робили в лісі, то ваша смерека їм ноги поламала. Сидимо голодні, а мама кричить: «Що я вам зварю? Нате, їжте вже мене!..»
Пан почервонів. Він такий скупий, що не дав би іншому й соломи на перевесло, але перед гостями вийняв крейцера і простягнув хлопцеві:
– Йди собі, малий брехуне!
Василько поніс крейцера додому. Мати нараз купила кукурудзяної муки і зварила чиру. Всі повечеряли.
Та невдовзі голод припік знову. Каменя не вгризеш і дітей не виженеш за ворота. Дьорко каже синові:
– Назбирай, Васильку, грушок і понеси до пана. Може, за них щось дасть.
Хлопчик хутко назбирав грушок і – до дідича. А той сидів з гостями на ґанку. Василько дав панові грушки.
– Наші ненько сказали, аби я поніс вам оцей подарунок.
Дідич усміхнувся, почастував грушками гостей і почав хвалитися: