Всего за 79.9 руб. Купить полную версию
– Нема води. Дванадцятиголовий змій усі криниці висушив, а в одній, де є вода, – сам сидить. Щодня йому за воду треба давати молоду дівчину. Сьогодні прийшла черга до царської дочки. Тому і чорні фани повсюдно. Сказав цар – хто врятує дочку, той стане на його місце.
Каже Іван:
– Які ви, люди, дурні, бо трохи і я нерозумний. Але покажіть мені, у якій криниці змій, і я цареву дочку врятую.
Привели люди Івана з побратимами до криниці і чекають, коли царева донька приїде. Нарешті привіз її, залляту сльозами, міністр. Стала вона над криницею, а Іван каже:
– Царівно, я тебе врятую.
– Якщо мене врятуєш, стану твоєю дружиною.
Наступила хвилина обіду. Прокинувся змій, піднімає своїх дванадцять голів.
– Де мій обід?
– Пообідаєш ти сьогодні раз і навіки, – каже Іван.
І почав змієві голови рубати. Відрубає одну, а вона знову приростає.
Гукає Іван:
– Бий, ведмедю, ями! Носи, вовче, голови, а ти, лисе, загрібай.
Іван стяв дванадцять голів, повідрізував язики, загорнув у хусточку і з царівною та міністром поїхав до царського палацу.
А царівна вже встигла всім Івановим побратимам червоні стрічки на шиї зав'язати. Так звірі й пішли слідом за бричкою до палацу.
Та дорогою міністр стяв Іванові голову, кинув його у канаву, а царівні сказав, що і її таке жде, коли вона не вийде за нього заміж. Мусила царівна поклястися, що батькові скаже, ніби міністр убив змія.
Міністр повернувся, забрав усі голови і поїхав до палацу.
А тим часом ішли звірі та й знайшли мертвого Івана у канаві. Зажурилися тяжко, а ведмідь каже:
– Треба лише цілющої води, і він оживе. Але хто нам принесе її з-за синього моря.
Каже лис:
– Ходи зі мною, зайче. Я прикинуся неживим, а ти притаїшся коло мене. Як прилетять сороки мене клювати, то ти постарайся одну спіймати.
Зловили сороку на полі, а вона почала скреготати-проситися. Лис каже:
– Нічого злого тобі не зробимо, лише віднесемо до начальника.
– А хто ваш начальник?
– Ведмідь.
Принесли її до ведмедя, він і каже:
– Полети, сороко, за синє море і принеси нам живлющої-цілющої води, аби ми свого побратима оживили.
– Прив'яжіть мені до лапочок пляшечки, і я полечу, – відповідає сорока. – Якщо через двадцять днів не повернуся, то знайте, що я море не перелетіла.
Бігає заєць дивитися, чи ще весілля не почалося у царському палаці: якраз на двадцятий день цар призначив.
Пройшло дев'ятнадцять днів, лис і каже:
– Треба приготувати яку їжу, бо сорока голодною прилетить.
Пішов вовк у село і приніс ціле порося.
А надвечір побачили всі, що сорока летить. Летить та скрегоче, бо дуже їсти хоче.
Відв'язали звірі пляшечки з цілющою-живлющою водою і кажуть:
– Оце порося, сороко, – твій обід. А ми беремося до роботи.
Підняли вони Іванову голову, вилили води на неї, на тулуб і – зрослося. Дали води Іванові ще й випити, а він каже:
– Що мені з того, що я живий, коли зброї не маю.
– Буде твоєю і зброя, і царівна, – відповідає ведмідь. – Пиши листа.
Написав Іван листа, заєць взяв його в зуби, і разом пішли до палацу. Зупинилися коло брами, а заєць із листом переліз через дірочку в паркані і став під вікном. Царівна заплакана у вікні сиділа. Побачила вона зайця і по стрічечці червоній, якою колись шиї всім Івановим побратимам перев'язувала, впізнала.
Відчинила вікно – і заєць скочив до палацу.
Прочитала вона Іванового листа і заплакала з радості.
Але приходить цар і каже до шлюбу збиратися. Тоді царівна мовить:
– Ні, тату, не цей мене від смерті врятував, за якого хочеш віддати, а той, що під брамою з друзями стоїть.
Наказав цар привести Івана до палацу. Міністр як побачив його живого, то каже:
– Я маю знаки, що вбив змія.
І приносить дванадцять голів.
Подивився Іван на ті голови та й каже:
– Всяка звірина на світі має язик.
Тоді виймає з кишені дванадцять язиків і показує цареві.
Подивилися на зміїні пащі – справді язики відтяті.
Питає цар у дочки, як було. А вона все розповіла. Тоді він говорить:
– Віддаю за тебе дочку, яку ти врятував. Сьогодні весілля. А що з цим зробити? – і показав на міністра.
Каже Іван:
– Тут є справедливий суддя – ведмідь, прокурор – вовк, а присяжні – лис і заєць. Як вони присудять, так і буде.
Ведмідь тоді каже:
– Приступи, підсудний, до нас.
А міністр не хоче. Тоді вовк як стрибнув, як стиснув міністра за горло, то він і не квікнув.
І кінець.
Кирило Кожум'яка
Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину. Ото прийшла черга вже і до дочки самого князя. Нічого робить – коли давали городяни, треба й йому давать. Послав князь свою дочку в дань змієві. А дочка була така хороша, що й сказати не можна. То змій її і полюбив. От вона до його прилестилась та й питається раз у нього:
– Чи є, – каже, – на світі такий чоловік, щоб тебе подужав?
– Є, – каже, – такий у Києві, над Дніпром. Як затопить хату, то дим аж під небесами стелиться; а як вийде на Дніпро мочити кожі (бо він кожум'яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму та й учеплюсь за них, чи витягне-то він їх? А йому й байдуже: як смикне, то й мене з ними трохи на берег не витягне. Отого чоловіка тільки мені й страшно.
Княжна і взяла собі те на думку, і думає: як би їй вісточку додому подати і на волю до батька дістатись? А при ній не було ні душі, тільки один голубок. Вона вигодувала його, ще як у Києві була. Думала-думала, а далі і написала до отця:
«Отак і так, – каже, – у вас, панотче, є у Києві чоловік, на ймення Кирило, на прізвище Кожум'яка. Благайте ви його через старих людей, чи не захоче він із змієм побиться, чи не визволить мене, бідну, з неволі! Благайте його, панотченьку, й словами, й подарунками, щоб не образився він за яке необачне слово. Я за нього і за вас буду до віку Богу молиться!»
Написала так, прив'язала під крильцем голубові та й випустила у вікно. Голубок звився під небо да й прилетів додому, на подвір'я до князя. А діти саме бігали по надвір'ю да й побачили голубка.
– Татусю, татусю! – кажуть. – Чи бачиш – голубок од сестриці прилетів?
Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав да й засумував:
– Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину!
А далі приманив до себе голубка, глядь, аж під крильцем карточка. Він за карточку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото зараз призвав до себе всю старшину.
– Чи є такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум'якою?
– Є, князю. Живе над Дніпром.
– Як же до нього приступити, щоб не образився та послухав?
Ото сяк-так порадились да й послали до нього найстаріших людей. Приходять вони до його хати, одчинили помалу двері та й злякались. Дивляться, аж сидить сам Кожум'яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять кож; тільки видно, як коливає оттакенною білою бородою! От один з тих посланців: «Кахи!»
Кожум'яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь, трісь! Обернувся до них, а вони йому в пояс:
– Отак і так: прислав до тебе князь із просьбою…
А він і не дивиться, і не слухає: розсердився, що через них та дванадцять кож порвав.
Вони знов давай його просить, давай його благати. Стали навколішки… Шкода! Просили-просили та й пішли, понуривши голову.
Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся старшина:
– Чи не послать нам іще молодших?
Послали молодих – нічого не вдіють і тії. Мовчить та сопе, наче не йому й кажуть. Так розібрало його за тії кожі.
Далі схаменувся князь і послав до нього малих дітей. Тії як прийшли, як почали просити, як стали навколішки та як заплакали, то й сам Кожум'яка не витерпів, заплакав та й каже:
– Ну, се ж уже для вас я роблю.
Пішов до князя.
– Давайте ж, – каже, – мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів конопель.
Обмотався коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, да й пішов до змія.
А змій йому й каже:
– А що, Кириле? Прийшов биться чи мириться?
– Де вже мириться? Биться з тобою, з іродом проклятим!
От і почали вони биться – аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так шматок смоли й вирве; що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А він його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене в землю. А змій як вогонь горить – так йому жарко, і поки збігає до Дніпра, щоб напитися, та вскочить у воду, щоб прохолодитися трохи, то Кожум'яка вже й обмотавсь коноплями і смолою обсмолився. Ото вискакує з води проклятий ірод і що розженеться проти Кожум'яки, то він його булавою тільки луп, аж луна іде. Бились-бились – аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль леміш у горні: аж пирхає, аж захлинається проклятий, а під ним земля тільки стогне.