Всего за 79.9 руб. Купить полную версию
Це була Калинка. Вона пірнула в озеро, а Михайлик вибрався зі сховища, узяв її убрання і крила й сів на них під калиною. Старші сестри скупалися й замахали крильми. Потім вийшла з води і Калинка. Глип – а від убрання і сліду не лишилося. Вона гірко заплакала і почала казати:
– Як старий віддасть моє убрання, то буде мені за рідного тата; як чоловік середнього віку – стане моїм братом, а як то буде хлопець – віддамся за нього.
Михайлик обізвався з-за корча:
– На тобі убрання і будь моєю жінкою!
Калинка попросила:
– Віддай мені й крила.
А Михайлик каже:
– Не дам, доки ти не поклянешся, що будеш мені вірна все життя.
Дівчина відповіла:
– Клянуся, що я буду тобі вірною. Як є хоч крапелька неправди у моїх словах, то най сканаю, як віск.
Михайлик дав своїй жінці крила. Посідали на траву, і він розповів, куди йде й чому.
А вона сказала:
– Та я донька Дундулюка! Він украв мене від мого неня й мами разом із колискою.
– Ти – мій ворог?
– Ні, я – твоя жінка. Будеш іти до мене ще сім тижнів і три дні. Потім уздриш великий палац – там і живе Дундулюк з двома справжніми доньками… Звідти дев'ять-десять ліктів до моєї хатки.
Калинка полетіла. Михайлик теж пустився у дорогу. Йшов сім тижнів і три дні й побачив високий палац Дундулюка. Пройшов іще дев'ятдесят ліктів і побачив хатку своєї жінки.
Калинка сказала:
– Тепер іди до Дундулюка, стань по праву руку і слухай його розказ. Вигадає для тебе дуже тяжку роботу, та не кажи, що її не зробиш, бо тоді загинеш.
Михайлик пішов у палац.
– Меш мені служити? – спитав Дундулюк.
– Так, я люблю роботу.
– То слухай сюди. На півночі й на півдні видно дві гори. Візьми мотуззя, обв'яжи їх і перетягни – одну на схід, а другу на захід. Іди!
Хлопець узяв мотуззя і пішов до гори. Обмотав її з бідою і почав тягти. А як звечоріло, пішов до Калинки і розповів їй про свої муки.
– Я зараз прийду, – сказала Калинка.
Вийшла надвір, свиснула, і вмить збіглася Дундулюкова бранджа, яка її любила.
– Чого тобі, Калинко?
– Запряжіться й перетягніть гору з півночі на схід, а ту, що на півдні, – на захід. Але так, аби ніхто не чув.
Бранджа котячим кроком побігла до гори і, як оком кліпнути, перетягла на схід. І з другою горою зробила так, як було наказано.
Уранці Михайлик сказав своєму панові:
– Я виконав твій розказ.
– О-о, ти є моцний леґінь! – похвалив Дундулюк. – Тепер маєш висадити східну гору на західну. Йди!
Михайлик цілий день ходив попід гору, підкладав плече, моцувався, але вона дивилася на нього, як на мухарицю. Увечері пішов до Калинки і поскаржився на свою бідну долю.
– Я зараз прийду, – мовила вона. Вийшла надвір і тихенько свиснула. Дундулюкова бранджа знову збіглася довкола:
– Чого тобі, Калинко?
– Тепер висадіть східну гору на західну.
Коли розвиднялося, перед палацом виросла висока гора, що заслонила усе небо.
Михайлик став перед Дундулюком:
– Я виконав твій розказ.
Але пан розсердився:
– Ти, лайдаку, зробив так, аби в моїм палаці не було вдень світла? Ади, як темно через оту гору. Маєш зараз піти за межу тридев'ятого царства і украсти місяць. Покладеш його на гору, аби мені в палаці було видно. Як не вкрадеш – ліпше не вертайся.
Пішов Михайлик до своєї жінки і розповів, що хоче Дундулюк. А вона зітхнула:
– Не роби таке, бо люди вб'ють того, хто спробує лишити їх у темряві.
– А що маємо діяти?
– Треба тікати з цього царства.
Калинка взяла Михайлика за руку, і вийшли надвір. Але коли виходили, одна її сльоза упала в хаті, а друга – в сінях, третя – на порозі. Калинка перекинулася у горлицю й сказала:
– Обніми мене.
Він обняв її, і полетіли.
Вранці Дундулюк дивиться, а на горі місяця не видно. Він дуже розсердився. Покликав доньок і сказав:
– Приведіть мені сюди жінку того хлопа.
Доньки пішли до хатки й постукали в шибку:
– Ей, ти, ніхтолице, ходи до тата на відповідь.
Сльоза, що впала в хаті, відказала:
– У мене болить голова, прийду завтра.
Доньки передали Дундулюкові ці слова.
– Най буде і завтра, – погодився він.
Другого дня доньки знову постукали у шибку:
– Ходи, ніхтолице, бо тато вже сердиті.
Сльоза, що впала в сінях, відізвалася:
– У мене болить нога, прийду завтра.
Доньки переказали Дундулюкові й це. Він погодився:
– Зачекаємо…
І третього дня Дундулюкові доньки постукали в шибку:
– Ходи вже, брехухо, тато не хочуть більше чекати тебе!
Сльоза, що впала на порозі, мовила:
– У мене болять руки. Не можу створити…
Як дізнався про це Дундулюк, став лютий, як вогонь.
– Зв'яжіть її і приведіть сюди!
Четвертого дня доньки постукали у шибку, але їм ніхто не відповів. Відчинили двері – у хаті нікого. Доньки полетіли у палац:
– Ніхтолиця втекла зі своїм чоловіком!
Дундулюк на те кинувся вгору і полетів, як блискавка.
А горлиця летіла з Михайликом попід саме небо. Раптом він сказав:
– Твоє пір'я вже мене пече.
Горлиця спустилася на землю і почала казати:
– Нам треба розлучитися. Мусиш бути невидимим доти, поки Дундулюк ме жити на світі.
– Добре, Калинко.
І Михайло, вже невидимий, вирушив у дорогу, а його жінка стала перепілкою і сховалася в траву.
Та Дундулюк прилетів, витріщив очиська й накрив її долонею.
– Ти, я бачу, хитра, але твоя хитрість слаба переді мною. Чому ти не стала невидимою?
– Бо-м віддала ту силу Михайликові.
Дундулюк вернув її додому і там його доньки пантрували жінку вдень і вночі. Калинці набридло сидіти у хаті, почала збирати тріски на подвір'ї.
Дундулюкові доньки спитали її:
– Нащо тобі трісок?
– Хочу собі купіль зігріти.
– А ми б теж скупалися.
– Я вас покличу, – мовила Калинка.
Вона шпурнула ті тріски під припічок, а сама стала димом і вийшла через комин.
Доньки довго чекали, потім увійшли в хату. Тріски лежали під припічком, піч була студена, а баняк порожній. Вони побігли у палац.
– Тату, ніхтолиця знову щезла.
Дундулюк пустився здоганяти. Калинка, як почула, що він недалеко, перекинулася в зірку й попросила хмарку:
– Хмаринко-сестричко, накрий мене!
Хмарка її накрила. Але Дундулюк засапався і так дмухнув, що із хмарки пір'я полетіло. Тоді схопив зірку й спустився на землю.
– Кажи, чому тікаєш від мене?
– Я присягла Михайликові, що буду йому вірною.
– Тому лайдакові? Я його знищу!
– Не зможете. Ваше око не уздрить його.
– Тоді стань каменем навіки!
– Ні, лише на три тижні… А вам щоб серце трісло!
Дундулюк зблід і раптом упав. Більше не підводився. Калинка стала каменем. Лежала так три тижні, гейби спала. Потім ожила й полетіла за своїм чоловіком.
А він уже був дома і чекав її. На все село зробили весілля. Я теж там був, про все почув та й вам розповів.
Про чоловіка, що побував у морського півня
Було чи не було, а жив собі в сімдесят сьомій державі бідний чоловік. Хата в нього була стара, вже в землю запала, і ніхто ніколи до неї не хотів заходити. А в хаті тій тільки й достатку було, що багато дітей.
Каже син Іван одного разу батькові:
– Піду я, няню, в білий світ. Ачей дещо зароблю.
Погодилися батько й мати. Зібрався син і пішов. Прийшов до того міста, де жив цар. Довго шукав роботи, а потім найнявся мішки з борошном носити.
Напрацювався Іван, увечері купив собі булку й кусок ковбаси, сів під царським палацом і їсть. Дивиться царева дочка на леґеня, як той смачно їсть, дивиться, а далі сходить вниз, щоб зблизька подивитися на нього. А леґінь був дуже красний, такого красеня царева дочка ще ніколи не виділа.
Пройшла царівна біля Івана, випустила з рук сто срібних на землю, обережно, щоб парубок не помітив і пішла собі далі. А Іван побачив ті гроші, узяв їх і знову пішов носити мішки. Ті гроші Іван послав додому і радіє, що домашнім не доведеться голодувати.
Так сталося і на другий день, і на третій.
На четвертий день царева донька каже батькові:
– Няню, я вам щось скажу.
– Що, донечко?
– Тут є один леґінь, і якщо він не буде моїм, я згублю себе.
– А де той леґінь?
Сказала донька, де Іван носить мішки з борошном. Пішов цар на те місце і велів Івана заарештувати й замурувати так, щоб не міг ні сидіти, ні стояти, ні лежати. Коли муляри це робили, царева донька дала їм повне решето грошей, щоб залишили в стіні отвір, крізь який вона могла подавати леґеневі їжу.