Феофано байдуже нібито сказала:
– Я тобі відкрила всю правду, ти ж роби, як хочеш, Іоанне. Пам’ятай, що Феофано близько, у Влахерні, і допоможе, врятує тебе, я завтра ж, завтра знайду, пришлю тобі ліки.
– Спасибі, Феофано!
Вона схилилась і поцілувала чоло імператора.
– Імператор мусить діяти спокійно, – нахилившись до вуха імператора, прошепотіла Феофано. – У тебе є багато ворогів.
– Я знаю, що в мене і в тебе є багато ворогів, і діятиму дуже спокійно, – також пошепки відповів на це Цимісхій. – Нині ще досить одного мого слова – й усе буде, як я хочу. Спасибі, Феофано. Уже пізно, іди пришли мені ліки, сама жди мого слова.
– Прощай. До побачення, любий василевсе!
5
У ніч перед 6 січня 976 року до спочивальні вмираючого імператора прийшов вселенський патріарх Антоній – сивобородий, старий, але жвавий ще чоловік. Увійшовши туди, він низько вклонився імператорові, а потім сів біля його ложа.
– Помираю я, отче, – почав імператор.
Патріарх смиренно сказав:
– Всевишній благословив тебе, він принесе тобі здоров’я, дасть довгі літа життя на благо Візантії й усього світу.
– Ні, отче, дні мої пораховані, і я покликав тебе, щоб зробити останні земні мої розпорядження.
– Великий василевсе, – говорив патріарх, – церква день і ніч молиться за твоє здоров’я, хоч ти сам не дуже доброзичливий до нас: ходив у походи, нас позбавив усіх пільг, коли тобі важко, кличеш до свого ложа не мене – патріарха, а якогось адріанопольського єпископа… Хоч, правда, – закінчив патріарх, підійнявши руки д’горі, – всі ми рівні перед Богом: василевс, патріарх і єпископ такожде, а перед смертю тим більше.
Імператор розумів образу старого патріарха.
– Я кликав багатьох і багатьох осіб, – сказав він, – і готовий покликати сюди всю церкву. Але патріарх у мене один, і тому в цю особливо важку годину кличу токмо тебе. І ще мушу сказати, отче мій Антонію, що я діяв не завжди справедливо щодо тебе й церкви, – коли імперії було важко, позбавив духівництво багатьох пільг, встановлених попередніми імператорами. Що ж, винюсь, повертаю церкві всі її пільги, які забрані були в неї, передаю їй храми, дам землі в Македонії й Фракії.
– Господь не забуде тебе, ми ж прославимо навіки.
– Я хочу піти з цього життя, повівши тобі про всі свої гріхи й одержавши перед життям вічним прощення від Бога…
– Говори, василевсе, а я іменем Господа Бога відпущу тобі всі гріхи.
– Я хочу сказати про один гріх: незаконний мій шлюб.
Патріарх, не розуміючи нічого, пильно дивився на Іоанна.
– Як тобі відомо, отче, у імператора Костянтина були діти Роман і Феодора, я ж небіж покійного Никифора, що був чоловіком Феофано – дружини Романа…
– О, розумію, – суворо промовив патріарх, – спорідненість третього коліна, а церква забороняє кровозмішання до шостого коліна… Пам’ятаю, патріарх Полієвкт заборонив шлюб Никифора з Феофано, хоч він був тільки хрещеним батьком її дітей… А тут справа гірша.
– Мучусь, отче… Як стану я на суд перед престолом Господа Бога?..
– Не пізно ще церкві оголосити цей шлюб кровозмішанням, розірвати його, я ж іменем Бога прощу і вже зараз прощаю тобі гріх.
– Я згоден, отче, і прошу оголосити мій шлюб кровозмішанням, розірвати його…
– Воля твоя буде виконана, василевсе… Церква розриває твій шлюб з Феодорою.
Ближчого ж дня, зібравши синкліт і запросивши на нього патріарха Антонія, проедр Василь домігся, що члени синкліту визнали шлюб Іоанна з Феодорою недійсним, бо, мовляв, Іоанн був небожем імператора Никифора, а Никифор – кревним родичем імператора Костянтина, через що шлюб його з Феодорою є кровозмішанням.
З таким самим і, мабуть, більшим правом можна було довести й інше – що Іоанн все життя прагнув і все одно не міг стати родичем когось з імператорів, але проедру Василеві досить було ухопитись за тоненьку ниточку сумнівів, потрібних для досягнення своєї мети, і ця ниточка стала справжнім канатом. Синкліт ухвалив, патріарх благословив, і наступної ночі корабель з Феодорою вийшов із Золотого Рогу, круто завернув біля півострова й попрямував на захід – до Проту. І звичайно, Феодора не була Феофано – надії повернутися в Константинополь не мала.
Не тільки про Феодору говорили члени синкліту. Проедр Василь розповідає про Малу Азію, – там усе кипить, часто спалахують повстання, Сирія, Месопотамія, Вірменія, Іверія, а за ними Аравія і держава Хамсанідів ждуть першої-ліпшої нагоди, щоб напасти на Візантію.
Сенатори, члени синкліту, сходяться на тому, що в Малу Азію треба послати кращі легіони, проедр Василь наполягає, що на чолі легіонів треба поставити й ліпшого полководця імперії.
– Імператорська десниця, – закінчує проедр Василь, – призначає доместиком легіонів у Малій Азії славетного нашого полководця Варда Скліра.
І Вард Склір, приймаючи призначення, зарані приготоване проедром Василем, схиляє низько голову, слухаючи наказ імператора, а коли підводить її, ненавидячими очима дивиться на проедра. Він – кращий полководець імперії, саме ім’я якого було грозою для ворогів20, славетний патрикій Константинополя, до голосу якого прислухався і прислухається весь синкліт, – ніколи не забуде і не простить того, що зробив з ним іменем імператора проедр Василь.
6
Була ніч напередодні 10 січня 976 року. Від Галати мчав через Золотий Ріг, піднімав вихори над Константинополем і гнав високу хвилю в Пропонтиді північний холодний вітер, часом з темних хмар, що пливли й пливли від Родопів, випадав дощ, сіявся сніг.
У таку ніч звичайно кожна людина почуває себе недобре, ховається десь у теплому закутку, вмираючому ж імператору Візантії Іоанну Цимісхію було дуже важко, він мучився, просто конав.
З самого вечора біля нього були кращі лікарі столиці, вони клали до його ніг і рук амфори з гарячою водою, час від часу давали ковток терпкого вина, яке живить тіло й підтримує серце, слуги розчинили в спочивальні імператора двері й вікна, що виходили до моря, – але йому вже ніщо не допомагало.
Десь опівночі Цимісхію стало нібито краще: зникла задишка, рівніше забилось серце, він навіть заплющив очі і на якусь мить забувся, може, й заснув. Коли через короткий час імператор прокинувся, в спочивальні було тихо, десь глибоко внизу за вікнами шуміла хвиля, важко перекочувалось каміння.
У ногах біля ложа Цимісхія стояв проедр Василь.
– Я спав? – запитав імператор.
– Так, ти спав, – відповів проедр.
– Феодору вислали?
– Так, досі вона на Проті.
– А Вард Склір?
– Його легіони вже переправились в Азію, і він сам також залишив Константинополь.
– Як дуже шумить хвиля… Зачини, проедре, двері, вікна… Мене дратує цей шум…
Проедр виконав загад Цимісхія.
– Отепер краще… Тихо… Навіть дуже тихо… Проедре, я хочу, щоб ти привів сюди Феофано…
– Зараз пізня година, завтра вона буде тут.
– Проедре, ти чогось недоговорюєш… І чому ти так дивишся на мене?.. Ти думаєш… ти думаєш, що я вмираю?
– Ти помираєш дуже довго, довше, ніж треба…
– Що?..
Зібравши всі сили, Іоанн Цимісхій вперся руками в ложе й підвівся, він дивився на обличчя проедра, що зараз йому видалося хижим, злим.
– Василю!.. Проедре! Це ти хочеш моєї смерті?
– Так, – пролунав у спочивальні тонкий і безжальний голос проедра-скопця. – Я давно, давно вже хочу твоєї смерті, бо ти – нікчемний імператор, вискочка, бездара, ти образив мене – сина імператора Романа, і я дав тобі отруту біля Олімпу… Але помирав ти надто повільно, довго, і я нині знову дав тобі отруту…
Імператор хотів крикнути, але з горла його вирвався тільки хрип:
– Феофано!
– Мовчи! – голосно промовив проедр. – Ліки, які ти пив усі ці дні і які прислала Феофано, – це і є твоя остання отрута…
– Боги!
– Тепер тобі вже ніхто не допоможе.
7
Уранці Феофано розбудив незвичайний шум і крик. Вона прокинулась. Десь далеко, а потім все ближче й ближче чулись рівні кроки багатьох ніг, брязкіт. Так, нога в ногу, брязкаючи через один крок у щити, ходили тільки етеріоти. Але чому вони опинились біля Влахернського палацу та ще так рано? Феофано схопилась з ложа і кинулась до вікна.