Скляренко Семен Дмитриевич - Володимир стр 13.

Він був не один, поряд з ним на коні їхав брат Роман, їх оточувала сотня переодягнутих у болгарський одяг легіонерів – все, що міг дати йому проедр Василь.

Звичайно, покладатись на цю збройну силу не доводилось, – що сотня легіонерів для кесаря Бориса, який жадав захопити батьківський стіл і відбити в Шишманів усю Болгарію?

Через це кесар, переїжджаючи ночами від града до града і від села до села, розшукував старих боїлів, кметів і боляр, просив у них помочі, радився, як йому бути?

Кметі й боляри у розмовах з Борисом охоче підтримували його, але коли доходило до діла й коли кесар просив дати поміч – гроші, а найпаче людей, – назбирали їх сотню, обіцяли ще прислати пізніше.

Так і наближався кесар до Родопів – з сотнею переодягнутих легіонерів та молодих боляр; він гнівався на проедра Василя, що дав йому не легіон закованих у броню воїнів, а нечисленну й кволу дружину, скоса поглядав на брата Романа, якого проедр послав з ним, – допомогти той не може, а думає, либонь, сам про корону кесаря, – він лютував, що не може надіти на голову корону болгарських каганів, а скрадається в Болгарії як злодій.

Кесар Борис надіявся, що коли промине клісури31 в Родопах, наблизиться до древньої Преслави, то там його зустрінуть боляри, які оточували його в Золотій палаті преславського палацу, там він збере воїв, піде з ними проти Шишманів.

Якось уранці, коли кесар Борис, переночувавши з дружиною у вівчарських катунах32 на одному з перевалів, прокинувся на світанні і хотів продовжувати путь, він побачив багатьох болгар – засмаглих від сонця й вітрів, в убогому одязі, із звірячими шкурами на плечах.

«Либонь, вівчарі», – подумав кесар Борис, позираючи, як ці люди, збившись купками попід кущами, стоять і пильнують за ними.

– Дружино! – крикнув кесар Борис, накидаючи на плечі чорне корзно й готуючись стрибнути в сідло. – Ми їдемо далі на Преславу…

Сісти на коня кесар не зміг, ніхто з дружини його не ворухнувся. Болгари, що юрмились під кущами, рушили вперед, розгортались півколом.

– Хто ви? – заволав Борис.

– Ми – болгари, – відповів бородатий сивий чоловік, біля пояса якого кесар помітив довгий меч.

– То добре, – сказав кесар Борис, який зрадів, побачивши тут, у горах, так багато болгар. – Тоді слухайте! Я – син покійного кесаря вашого Петра, онук кагана Симеона Борис, і також був вашим кесарем… Царство мі33, – натхненно заволав він, – рідна земле, я повертаюсь до тебе!

Суворі й замислені були обличчя в людей, що зустріли колишнього кесаря.

– Ти сказав правду, – промовив бородатий болгарин, – у нас був каган Симеон, нехай буде прощен, мав і сина Петра, але онука його Бориса ми не знаємо й не хочемо знати. Ти помилився, Борисе! Це не твоя земля! Ти ж не болгарин, а гречин, пес ромеїв.

– Як смієш ти, раб, так говорити зі мною – кесарем Болгарії?

Обличчя у бородатого було суворе й безжальне.

– Не сам я говорю, так говорить уся Болгарія, земля і люди… Геть, гречине!

Борис вихопив меч.

– Дружино! – пролунав його сухий, хрипкий голос.

Та що це? Озирнувшись, він побачив, що легіонери схоплюються на коней і вдають спини, а болярські синки чимдужче кидаються між скель і кущів.

Меч затремтів у руках Бориса, але не схитнулась рука в бородатого чоловіка – він вцілив кесареві просто в череп.

Люди, які зустріли кесарів-утікачів на перевалах Родопів, були зовсім не вівчарями, а воями. Залишивши мертве тіло Бориса на поживу воронам і взявши з собою Романа, вони попрямували стежками між скель і кущів до ущелини, де паслися їхні коні, осідлали їх і рушили в гори.

Через тиждень вої опинились у Водені – фортеці, що притаїлась на крутій скелі над бурхливим потоком серед гір і долин, – це була нова столиця Болгарії.

У Водені сидів тоді Самуїл – наймолодший син коміта Миколи Шишмана, який у грізні часи, коли над Дунаєм, у Родопах, а потім і на долині йшла запекла боротьба між Іоанном Цимісхієм і князем Святославом і коли болгарські кесарі Петро й син його Борис запродались імператорам, у грізний той час коміт Шишман оголосив вільною Західну Болгарію, а себе – ворогом Візантії. Батька підтримали й комітопули, чотири його сини – Давид, Мойсей, Аарон, Самуїл.

Проте слід сказати, що Микола Шишман і син його Давид, який після смерті батька заступив його місце, не зробили того, що могли й мусили зробити. Це до них, взявши древню столицю Болгарії Преславу, звертався князь Святослав, пропонував з’єднати сили, щоб бити військо імператора Іоанна Цимісхія у долині за Родопами, біля Аркадіополя й Адріанополя. Вони не пішли на поміч Святославу, не вдарили в спину Цимісхію, домовиті, багаті комітопули у цей важкий, вирішальний для Русі й Болгарії час сиділи в своїх городах і областях, ждали, хто ж переможе – Цимісхій чи Святослав, – і навіть тоді, коли переміг Святослав, не пішли до нього, вичікували, коли руські вої залишать Преславу, Доростол, щоб самим узяти в свої руки всю Болгарію.

Це була велика помилка комітопулів Шишманів, велике нещастя для Болгарії, наслідки якого виявились набагато пізніше – через сотню літ. А тоді сталось так, що, коли руський князь Святослав пішов, уклавши мир з ромеями, за Дунай і коли Шишмани кинулись визволяти й з’єднувати Болгарію, робити це було вже пізно – вся Східна Болгарія з її ріками й долинами була захоплена ромеями. Шишманам залишились гори й полонини на заході.

Микола Шишман і сини його мужньо боролись з Візантією, всі останні, найтяжчі, роки життя старого Шишмана минули на коні, він визволяв нові й нові городи, у древніх болгарських харатіях34 написано, що він і помер, сидячи на коні.

Проте старого Шишмана, а деякий час і його синів губило намагання триматись осторонь бурхливих подій, які відбувалися в Східній Болгарії, вони не розуміли, що там і тільки там – над Дунаєм і Руським морем, на широких долинах і над ріками – вирішується й буде вирішена доля Болгарії, вони прагнули безкровної борні, а за це й довелося розплачуватись ріками крові.

І ця жорстока, невблаганна й неминуча брань з Візантією наближалась. Імператор Іоанн Цимісхій, уклавши мир з князем Святославом і пообіцявши звільнити Східну Болгарію, не додержав та й не думав додержувати свого слова – його акрити стоять над Дунаєм і в долині, йдуть і йдуть у гори.

Після смерті Цимісхія те ж саме робить проедр Василь, що править Візантією від імені молодих імператорів Василя й Костянтина, – він оголошує саму справжню війну болгарам, посилає легіони проти Шишманів.

Що ж робить і що має робити Давид Шишман? Вся Східна Болгарія захоплена ромеями, руські вої пішли за Дунай, а їхній князь Святослав, кажуть, убитий на Хортиці, Західна Болгарія лишається віч-на-віч з своїм ворогом Візантією.

І, шукаючи собі помочі й спільників, Давид посилає послів у Кведлінбург до німецького імператора Оттона І, який обіцяє допомогти Давиду, але ніколи пальцем об палець не вдарить, щоб це зробити, – муж візантійської принцеси Феофано думає про інтереси не Болгарії, а Візантії.

У цей же час Давид приймає послів від Папи Римського Бенедикта, що, виявляється, багато чув і знає про кровопролитну війну в Болгарії, обіцяє допомогу в боротьбі з Візантією. Давид, звичайно, вірить у це, бо немає в світі ворогів лютіших, ніж ромейські імператори з патріархами й Римський Папа. Папа посилає Давиду на знак своєї прихильності корону з священного города Рима.

Проти римської корони пролунав один тільки голос – патріарха Даміана, який, проклятий константинопольським патріархом, після Доростольської битви тікає в Західну Болгарію до Шишманів і разом з ними переїжджає з столиці до столиці. Але це дуже несміливий голос – патріарх Даміан доживає вже останні дні на світі.