Всего за 149 руб. Купить полную версию
І не дивно – він нині не кесар, а магістр, імператор Іоанн хижо поглузував з нього, Борис живе у Великому палаці як в’язень, з ним є жона Марія, двоє дітей.
Проедр цікавиться здоров’ям Бориса, запитує про його дружину Марію й дітей, розповідає про те, що роблять у Болгарії Шишмани.
– Прокляті коміти! – виривається в Бориса. – Вони розривають Болгарію на шматки, загублять її.
Проедр Василь посміхається всім своїм безбородим обличчям, підбадьорює Бориса:
– Але Болгарію ще можна врятувати, і Константинополь хоче так зробити. Що Шишмани – вони вискочки, самозванці, в них немає й краплини царської крові.
Борис розправляє плечі, в словах проедра рішучість і упертість, він немарно нині покликав його до себе.
– Так, великий проедре. Шишмани – вискочки, самозванці, їх ніколи не підтримають болгари.
Тоді проедр Василь переходить до діла.
– Покійний імператор Іоанн зробив недобре, забравши в тебе корону, – каже він, – але мертвих не судять. Боговінчана десниця імператорів наших Василя й Костянтина у цей важкий для болгар час хоче повернути тобі корону каганів25, багряницю й сандалії… Ти з братом своїм Романом, – суворо й повагом каже проедр, – поїдеш до Болгарії й посядеш трон у Преславі. У своїй борні ти можеш розраховувати на повну поміч Візантії.
Борис низько схиляється й цілує кощаву руку проедра Візантії. Він негайно, не втрачаючи ні одного дня, виїде до Болгарії. Але з ким, з якою силою?
– Проедре Василю, – каже вголос про це Борис, – на кого ж я можу покладатись у борні з Шишманами?
Проедр посміхається.
– Кесарю Борисе, – глузливо цідить він, – тільки-но ти сам казав, що болгари ніколи не підтримають Шишманів. Але тебе, сина Петра й онука Симеона, вони мусять підтримати? Звичайно, надіятись на те, що ти одразу збереш військо, не доводиться. Земля в Болгарії надто гаряча, ти мусиш діяти спроквола, повільно, спираючись на боляр, боїлів, кметів26. Дати тобі своє військо не можу, бо тоді Візантія мусить почати війну з Шишманами, а робити зараз цього не варто. Ти і тільки ти повинен почати повстання проти Шишманів – для початку я тобі дам невелику дружину з легіонерів, сам збирай військо в Болгарії.
– А корона? – вирвалося у майбутнього кесаря.
– Тобі відомо, – спокійно відповів на це проедр Василь, – що Іоанн Цимісхій віддав корону болгарських каганів у Святу Софію. Там вона й лежатиме, а коли сядеш на престолі в Преславі, одержиш корону. Кесарю – кесареве!
Відступати? Ні, кесареві Борису вже пізно це робити. Проедр Василь повертає йому корону, але одягти її на голову мусить сам Борис. Що ж, у кесаря ні з чого вибирати!
Проедр Василь запрошує до своїх покоїв у Великому палаці патрикія Феодора.
Муж цей був одним з найбагатших людей Константинополя, вславився тим, що торгував десяток літ з русами, сміливо перетинав кожної весни Руське море й підіймався вгору Дніпром до Києва, де мав свій двір, склепи, рабів, на осінь повертався з навантаженими всяким добром хеландіями до Константинополя, – його навіть прозивали Феодором Бореєм27.
Проедр Василь добре знав патрикія Феодора, не раз запрошував його до Великого палацу, щоб довідатись про далеку Русь; були випадки, коли проедр давав Феодору й важливіші завдання (купці Візантії завжди були очима імператорів у чужих землях), саме Феодора Борея посилав проедр з василіками до печенізького кагана Курі, коли Іоанн Цимісхій замислив убити князя Святослава.
І патрикій Феодор виконав тоді завдання Цимісхія, знайшов над Дніпром Курю, дав йому двісті кентинаріїв, а каган навесні діждався князя – вбив його на острові Хортиці.
Тепер проедр Василь і патрикій Феодор зустрілися як давні знайомі, друзі.
– Я чув, патрикію Феодоре, – почав розмову проедр, – що ти тільки-но прибув з Києва.
– Так, проедре Василю, я прибув з Києва три дні тому.
– Ти їхав морем?
– Ні, по Борисфену й Понтом я боявся їхати. На цей раз я їхав кіньми через землі тиверців і угличів, а потім через Болгарію.
– І, чув я, ти знову вирушаєш до Києва?
– Зараз зима і всі шляхи на Русь закриті, але навесні я неодмінно виїду в Київ.
– Ти – справжній рус! – засміявся проедр.
– Руса з мене ніколи не буде, – жартом на жарт відповів патрикій Феодор, – хоч багато русів вважають мене своїм.
– Ти, казали мені, навіть маєтки маєш на Русі?
Феодор Борей посміхнувся.
– Купець, який торгує в чужих землях, мусить молитись своїм і чужим богам.
– Але віруєш ти в єдиного Бога?
– Я вірую тільки в єдиного Бога, і імператори Візантії, й ти, проедре Василю, це знаєте.
– Так, імператори знають і вдячні тобі. Ти зробив велику послугу, вбивши Святослава.
– Я ніколи нікого не вбивав, – суворо промовив патрикій Феодор, – князя Святослава вбив каган Куря.
– За наше золото…
– Так, золото було наше, – згодився Феодор.
– А тобі не страшно там, у городі Києві?
– А чого ж мені боятись? Не один я сиджу в Києві, є там наші купці, і, крім мене, двори їхні є на півночі Русі – в Новгороді. Торгуємо, проедре Василю, і торгуємо непогано. Багата земля Русь, нам є що їм продати, ще більше можемо купити в них.
– А як руси ставляться до наших купців?
– Добре! Руси, проедре, дуже мирні люди і ніколи не обдурять, не скривдять купця. Вони страшні тільки тоді, коли хтось із зброєю вдирається до них… А ми, вибачай мені на слові, вдираємось і вдираємось до них.
– Слухай, патрикію, – проедр схопився з крісла й пройшов кілька разів по палаті, – зараз Візантія не хоче й не має сили вдиратись на Русь. Годі! Я сам бачив військо їхнього князя Ігоря під Константинополем, Святослава – на Дунаї… Дяка Богу, що цей варвар убитий. А нині що робиться на Русі?
– Що саме тебе цікавить, проедре?
– Великий палац київських князів.
Патрикій Феодор посміхнувся.
– Такого Великого палацу, як наш константинопольський, в Києві немає.
– Мене цікавить не сам палац, а князі.
– Розумію… На Русі нині сидять сини князя Святослава.
– Скільки їх?
– У Києві сидить Ярополк, під Києвом у землі древлян – Олег, вони – сини Святослава й угорської князівни, а ще один, князь Володимир, сидить у Новгороді – він син князя Святослава й рабині.
Проедр Василь здригнувся: син імператора й рабині не міг чути цих слів.
– А хто з них, – запитав він, – найкращий, себто з ким найлегше розмовляти? Чуєш, патрикію, зараз ми не можемо воювати з Руссю, я хочу з нею розмовляти.
– Ти робиш добре, проедре, з Руссю краще не воювати, а розмовляти й торгувати. Колишні імператори наші, на жаль, цього не робили, коли ж ми так будемо поводитись на Русі, тоді швидше можна буде її й скорити…
– Я бачу, що ти мене розумієш, патрикію! Гаразд, будемо діяти. То який же князь руський найбільш придатний для Візантії?
– Тільки київський князь Ярополк. Він – християнин, дуже любить славу, ненавидить братів своїх, особливо сина рабині Володимира.
– Він одружений?
– Ні, проедре. Тебе, бачу, і це цікавить…
– Цікавить, і навіть дуже, бо ти поїдеш весною до Києва не тільки як купець, а як наш посол, разом з тобою поїде кілька слів, а може, і єпископ… По дорозі до Києва ви мусите знайти печенігів.
– Ти замислив убити Ярополка?
– Зовсім ні! Навпаки, ти знайдеш печенізького кагана.
– Курю?
– Ні, Курю вже знають, він для цього не годиться. Ти знайдеш іншого кагана, даси йому золото, щоб він їхав до Києва й уклав мир з Ярополком…
– Мир з Ярополком? Почекай, проедре! Знайти кагана, який візьме наше золото й укладе мир з Ярополком, дуже легко, але навіщо це? Я нічого не розумію, проедре!
– Пізніше ти все зрозумієш… А тим часом слідом за печенігами ви поїдете до Києва, повезете князеві Ярополку дари, укладете з ним мир, а крім того, повезете, може, князеві й жону.
– О проедре, я бачу, ти хочеш учинити князеві Ярополку брань більшу, ніж покійний імператор.
– На цей раз брань буде без крові.
– А навіщо кров? Золотом, проедре, а коли до цього додати ще й жону, можна досягнути більше, ніж на брані…
10
Над самим берегом Тібру, на кам’янистому пагорбі Ватикані, оточена ровом і валами, стоїть похмура кам’яна споруда з вежами, високими стінами, мостом, що підіймається на ніч, важкими залізними ворітьми.