– Панове-громадо! Прошу розходитися по домах і спокійно чекати розпорядження влади. В Сараєві вбито престолонаслідника архікнязя Франца-Фердинанда!
Пишу тобі, Іване, зі Стрия. Уже початок вересня. Львів зайняли російські війська, які підуть і далі; наш легіон має стояти на смерть в угорських воротах Карпат. Адресую листа в Пилипівку, бо ж, напевно, вашу семінарію у Станіславі закрили. Раджу тобі, як отримаєш мобілізаційну картку, зголоситися у повітову Бойову управу українських січових стрільців. Усе одно, де гинути, а тут хоч будеш серед своїх і не знущатиметься з тебе австрійський чи мадярський капрал.
Якщо говорити по щирості, я трохи розгублений: сподівався на краще. Звичайно, створення українського військового легіону стало для нас необхідністю, бо ж створений легіон польський, і силова рівновага на галицькому терені мусить бути на випадок… ти здогадуєшся, що я маю на увазі. Львівська міська рада після оголошення війни Росії виділила на польський легіон півтора мільйона корон, а президент Львова Йосип Нойман заявив представникові щойно створеної Головної української ради, що Львів є польським містом і таким буде завжди: polski Lwów – polskim legionom[10]. Тож зрозуміло, що українське військо необхідне хоча б для оборони.
Та коли озброєні найновішими крісами польські легіонери вимарширували на територію Польського королівства, українським стрільцям виділено кріси системи Верндля – на один олов'яний набій і з довжелезними багнетами, зате багато диму, і гук – немов із гармати.
А скільки за це виявлено від наших провідців вірнопідданської вдячності австрійській владі! На четвертий день після оголошення війни по обіді була організована у Львові щойно створеною Бойовою управою УСС маніфестація – польська відбулася зранку – з музикою, транспарантами. Натовп зібрався на Ринку перед кам'яницею «Просвіти», з балкона промовляв голова Бойової управи Кирило Трильовський і проливав сльози за престолонаслідником, крикуни з юрби вигукували: «Хай живе цісар Франц-Йосиф!», «Хай живе кайзер Вільгельм!»; потім на Бернардинській площі, перед будинком комендатури, співали австрійський гімн і марш Ракочія, жінки лементували: «Слава австрійській армії!» і дякував львів'янам за вірнопідданість генерал Колошварі. А після параду Боберський з Трильовським (про це розповідали на другий день) вечеряли в локалі «Колозеум», навперебій хвалилися, що українська демонстрація була втроє більша від польської і брали у ній участь визначні люди, а в польській – самі вуличники, потім удруге тяжко посварилися за першість і врешті знайшли соломонове рішення – комендантом майбутнього легіону призначили директора Рогатинської гімназії Михайла Галущинського. Комедія: високі стрілецькі ранги отримують не військові, а професори, студенти й гімназисти. Мені вже почепили три зірочки підхорунжого, хоч пороху я ще й не нюхав, а Гриць Шепетюк, невисвячений теолог, став нашим польовим куратом.
На другий день Головна українська рада видала комунікат, обведений чомусь чорною рамкою; траурний вигляд відозви пригнічував тривогою і непевністю; відозва закликала добровольців вступати до лав УСС. Я зголосився до поборової комісії на вулиці Коперника і був зачислений до куреня Гриця Коссака, який формувався в селі Гаях недалеко Львова.
Я ще не сказав тобі, що після здвигу, розпущеного Трильовським з причини вбивства Франца-Фердинанда, я чимдуж помчав до пам'ятника Кілінському і прочекав там до самого вечора – Катруся не прийшла. Всіляке мені лізло до голови, усе не сходила з думки банда вуличників, яка намірялася зірвати свято в Українському городі, та я втішав себе думкою, що вона мерщій виїхала з розтривоженого Львова.
Тож яке було моє здивування й радість, коли я побачив у канцелярії поборової комісії за столиком її – Катрусю!
Вона схопилася з крісла, підбігла до мене й припала до грудей.
«Я знала, що ти прийдеш сюди, Михасю, тому…» – «Як ти тут опинилася?» – «Я зайшла, як ти мені порадив, до «Жіночої громади» на Руській, видно, сподобалася функціонеркам, і вони запропонували мені, оскільки про семінарію нема вже що думати, працювати в них… А до пам'ятника Кілінському я не йшла – таке тоді робилося в місті…» – «І вони тобі доручили секретарювати в поборовій комісії? Але ж російські війська вже під Львовом, тобі треба їхати додому». – «Я записалася в жіночу чету…» – «А що скажуть батько, мати, Гриць?» – «Це ж Гриць мені порадив: хтозна, що буде діятися у наших селах – окупація, солдати… А я піду з тобою, Михайле!»
Катруся довірливо дивилася мені в очі, і я зрозумів, що вона – моя доля. Але на яку небезпеку пішло дівчисько!.. Та, зрештою, нині й справді ніхто не вгадає, де безпечніше. В селах сваволять гонведи, виловлюють «москвофілів», вішають або женуть до Талергофа – ти вже чув про цей страшний концтабір? Ми опинилися між молотом і ковадлом – між царем і цісарем.
На початку вересня курінь Гриця Коссака виїхав поїздом до Стрия, там нас розмістили по стодолах і хатах. до прийняття присяги займалися військовими вправами і стояли в черзі до польових кухонь. У стрільців завелися воші.
Російські війська вже зайняли Галич, Калуш, Долину, а до Стрия продовжували підходити все нові й нові колони добровольців, зібралося їх тут близько двадцяти тисяч. І знаєш, кого я серед них побачив? Ти, мабуть, чув про нову зорю театру «Руської бесіди» Леся Курбаса. Якийсь час він був актором Гуцульського театру Гната Хоткевича. Я бачив його на святі Шевченка в Спортовій палаті на Зеленій, він читав «Кавказ». Високого росту, палаючі очі, м’який баритон, поривчасті нервові жести, своєрідні інтонації. Талант! Та про нього потім…
Сталося у Стрию нечуване свинство: за наказом Кирила Трильовського, який тепер командує нами з Відня, із двадцяти тисяч добровольців відібрано тільки дві – здебільшого з інтелігенції і студентів, а сільським хлопцям звелено розходитися по домах. Вони й пішли – злі, розчаровані й ображені на панство, і багато з них, кажуть, додому не добралося: їх виловлювали мадярські польові жандарми і закованих вели на розстріл за те, що вони буцімто пробували пробиратись до росіян. Та все те якось унормується, набір до УСС буде продовжуватись, то ти… А втім – як знаєш…
Нас обмундирували в гонведську уніформу, тільки й того, що на лівому боці чако дозволили почепити відзнаку «УСС» і привели до присяги в стрийському Народному домі. Вишикували рядами перед вівтарем, оркестр заграв «Боже, буди покровитель цісарю, його краям», командант Галущинський виголосив довгу промову, з якої я запам'ятав лише одну фразу: «Нехай веде нас до побіди гадка про найяснішого пана цісаря!», і закінчив вигуком: «Хай жиє Франц-Йосиф, гох!»
У залі тричі пролунало «гох», я мовчав, а тоді побачив, як із другого ряду стрільців, що стояли спереду, демонстративно вийшов Лесь Курбас і подався до виходу. Більше я його не бачив.
Завтра виїжджаємо у Сколе, а звідти до коша у Варпаланку біля Мукачева, де пройдемо вишкіл. Легіон усусусів зачислений до корпусу генерала Гофмана, який пошле нас на битву mit Gott fur den Kaiser und Vaterland.[11]
P. S. Жіноча чета виступає разом з нами. Катрусі там нема. Що з нею? Я хотів випитати у Гриця, він повинен би знати, та Гриць уперто уникав зустрічі зі мною. А після присяги відразу виїхав до Відня – нібито висвячуватися на польового курата… Я напишу з Варпаланки, а ти сповісти: може, Катруся повернулася-таки в Пилипівку?
Розділ другий
Наступного дня перед обідом Янченко, Ніструл і Горбов принесли перший улов: із десяток доброго харіуса і дві воронобокі тлусті щуки. Я зібрався у тундру по дрова: треба варити юшку. Спитав, де Пеньков, може б, він допоміг мені: з дровами в тундрі сутужно. Юра сказав, що Степан подався вранці уздовж озера з рушницею. Мені стало дивно, чому з рушницею: полювати ще не можна, пташата-куріпки тільки-но почали опірюватися. Певне, за звичкою…