– Ти про той порядок забудь, Пеньков! Назавжди забудь, чуєш?
На зчахлій смерічці каркнув ворон, прокинувшись від голосу Віктора. Ми повернули голови: крізь сутінок білої ночі виднівся силует Вероніки.. Птах поволі розправляв крила, здавалося – хоче щільніше затулити від холоду своє тіло. Та, не складаючи їх, він ураз підскочив на вищу гілку, потім ще на одну і врешті – на вершечок дерева. Ще раз каркнув і тихо знявся у повітря. Описавши коло над нашими наметами, стрімко шугнув у південну сторону. Швидко віддалявся, зменшуючись, поки не став цяточкою, достоту як наш вертоліт першого дня відпочинку, і тихо зник.
Ми мовчки розійшлися по наметах.
Залізаючи у спальний мішок, Юра прошепотів:
– Не падайте духом, Євгене Івановичу. Все буде добре. Розповідайте далі про свого дядька. Я тоді вас уважно слухав, не спав… І нині слухав. Чуєте, дорогий мій панікере?
Друга картина за розповіддю Григорія Шепетюка
2 травня 1915 року, за кілька днів до Великодня, німецько-австрійські війська прорвали російську лінію між Горлицями і Тарновом, відібрали у противника Перемишль, а потім і Львів. Відень бурхливо святкував перемогу на Східному фронті.
Столиця Австро-Угорської імперії захлиналася від маніфестацій, маршів та банкетів. На вулицях і майданах народ вигукував осанну непереможному цісареві; під патріотичні гасла старих ветеранів-комбатантів, під зойки екзальтованих дам і панянок вимаршировували з Ляндштрассе, від будинку парламенту, щойно сформовані запасні полки в напрямку головного двірця: звідти вони ешелонами виїдуть на Східний фронт, щоб вибити москаля з кордонів імперії, перейти Збруч і встелити своїм тілом землі України. Вояків закидали квітами дами, старі комбатанти підбадьорливо помахували їм услід затиснутими п'ястуками, панночки посилали повітряні поцілунки, а жалісливі бабусі осіняли вояків хресним знаменням.
До стрілецького виздоровного коша на вулиці Петра Скарги щоденно прибували із шпиталю архікнязя Карла все нові й нові «виздоровці». Тут вони мали відлежатись до повного видужання, а потім перейти в касарні УСС, що розташувалися у приміщенні української гімназії на Гольдшлямштрассе, звідки, супроводжувані до двірця провідцями Бойової управи доктором Трильовським і професором Боберським, а ще поважними панями та панночками-українками, які працюють в Українському комітеті допомоги пораненим, – поїдуть наздоганяти десь уже аж на Поділлі стрілецьку кадру.
Михайло видужував надто поволі. Куля, що прострелила навиліт груди, не зачепила ні серця, ні хребта, проте рана гноїлася, хворий відхаркував кров'ю і вряди-годи в гарячці западав у непам'ять.
Його часто відвідував Гриць Шепетюк, підбадьорював: «Тримайся, козаче, ми ще повоюємо!» Михайло іронічно посміхався: «О, ти вже навоювався тут із сестрами-жаліб-ницями!.. Який же ти в чорта польовий курат, коли ні разу пороху в полі не понюхав?» Гриць виправдовувався: «А хіба тут не потрібна людям допомога – утіха, сповідь, таїнство Святого причастя, розгрішення перед смертю?» – «А там! – кипів Михайло і довго потім кашляв. – Там, де вмирають не під дзвони, а під рев гармат, де падають у сніг, у твань хлопці з розірваними кулями «дум-дум» обличчями, із знесеними черепами, з проколеними, мов овод соломинкою, грудьми, – там не потрібна розрада?.. А втім, не потрібна: на полі бою умирають без сповіді і без розгрішення, Грицю… «Коли вас вкладали у темну могилу, від крові земля почорніла, під хмарами круки стадами літали і бурею битва гриміла…» Страшна то пісня, складена кимось тут, у Відні. Але там її ніхто не співає і ніхто нікого не вкладає у могилу – вовки їдять стрілецький труп». – «Видужуй, Михаиле, і поїдемо звідси, як тільки наші визволять Львів. Трильовський радить мені закінчувати теологію, я ж – невисвячений курат». – «А там, дивись, і війна закінчиться, стрільці відвоюють Україну, і ти станеш єпископом у Станіславі… Мені один поранений стрілець таке говорив: спитали буцімто Трильовського, чому син не на фронті, а він відповів: “Мій син повинен жити для України”. А мені не конче…» – «Не слухай побрехеньок, українцям ще ніхто не догодив». – «Та певно: голова Бойової управи мислить державно. Хтось же мусить після війни розбирати міністерські портфелі». – «Це крайнощі, Михаиле. Не можуть усі воювати на фронті. І не повинні…» Михайло водно допитувався, чи знає Гриць, куди поділася Катруся. Шепетюк опускав очі, відпекувався: «Звідки мені знати?..» – «Ні, ти щось приховуєш від мене. А краще було б для мого здоров'я, якби розказав». – «Видужуй, видужуй, Михаиле, усе згодом виясниться».
У квітні стрільці встелили трупом схил Маківки і відтіснили росіян за Тухлю. За тиждень розпочався загальний відступ російських військ, і Трильовський на засіданнях Бойової управи проголошував славу переможному стрілецькому легіонові.
До Відня прибували, партія за партією, поранені усусуси. Михайла, який міг уже ходити, перевели у виздоровний кіш. Він щодня заходив до шпиталю архікнязя Карла, шукав серед поранених Андрія або Цяпку, чи кого-небудь із знайомих стрільців, та не знаходив нікого. Вертався додому пригнічений: а може, їх уже й немає. «А як впаду в лютім бою, не журись…» Треба жити, щоб принести Ірці Стромецькій Андріїв заповіт… А я – чи маю кому віддати заповіт свій? Про що не хоче мені сказати Гриць? Що він знає про Катрусю?»
На Великдень до приміщення Бойової управи, що містилася у тій же гімназії, де й стрілецькі касарні, було запрошено на свячене яйце видужалих старшин, серед них і Михайла Шинкарука, якому за пролиту кров на Маківці сам голова Кирило Трильовський почепив на вилозі коміра зірку хорунжого із плетеної срібної нитки.
Відгомоніли у столиці христовоскресні дзвони, до спортової гімназійної зали почали сходитися стрілецькі старшини. Пахло ковбасою, паскою і хроном, уздовж стіни стояли столи без крісел, заставлені свяченим. Спокусливий запах великодних потрав лоскотав ніздрі: після комісної пайки запахи свіжого м'ясива здавалися нереальними. Михайла знову почала діймати нехіть до цієї ситої віденської влаштованості, де і білизна чиста, і шлунок набитий, і дзвони грають, і такими далекими здаються тут свіжа кров на снігу, свист шрапнелі над головою, закривавлені багнети й огидний тріскіт відгодованих вошей над полум'ям.
Ні з ким із присутніх тут старшин Михайло не був знайомий, і чомусь не хотілося, як там, на позиціях, зближуватися з колегами по зброї: перед обличчям смерті стрільців єднала кожна мить, яка могла бути в житті останньою, вони намагалися ставати мовби єдиним тілом, яке в цілості важче, ніж кожного поодинці, перетворювати у криваве місиво, а тут, за відсутністю страху, кожен ставав індивідом, для якого військова форма переставала сповняти функцію захисту від холоду і служила атрибутом елегантності, а ранги, котрі в бою втрачали будь-яке значення, розрізнювали тут людей на старших і молодших по чину, на командирів і підлеглих.
Старшини віталися один з одним, прикладаючи до кашкетів чотири пальці, вітався і Михайло, та стояв осторонь: йому ще важко було дихати й розмовляти. У грудях вряди-годи пропікало гострим болем, і він думав тепер про тих, що лежать, скалічені, на шпитальних ліжках, а також про видужалих рядових стрільців, яким серед старшин немає місця і котрі нині не вип'ють, як у окопах перед боєм, келишок рому – а там, напевне, п'ють, щоб збадьорити себе перед смертю.
Старшини чомусь почали враз збиратися до гурту в куті біля високого заґратованого вікна – гімназисти грали, видно, тут колись у ручного м'яча, – хтось шикнув: «Пантруй двері!»; Михайло теж підійшов і побачив посередині гурту незнайомого вояка із зірками четаря: він тримав у руці великого формату зошит, на якому було виписано великими літерами «Самохотник». Михайло знав від Андрія, що такий рукописний часопис випускають у Відні запасники, йому стало цікаво дізнатися про зміст часопису, і він протиснувся до середини гурту.