Перед світанком обходить окопи сам майор Бірча з джурою: джура виймає з польової торби бутель з ромом, наливає у бляшаний пугар і подає по черзі стрільцям; стрільці вдоволено покректують, хтось навіть здобувається на жарт: «Нема руму – нема штурму»; майор закінчує обхід, а тоді мертву тишу будить постріл із гармати на російському боці. Довго виє стрільно в повітрі, завиває, мов поранений вовк, над головами стрільців і вибухає далеко за окопами.
– Тримайтеся, хлопці! – гукає сотник Цяпка. – Москаль «добридень» сказав.
За хвилю прокочується з окопа в окіп промерзле, хрипке, надривне і страшне:
– Алярм! Алярм! З Богом за цісаря!
А за тим ніби хтось жаром або ж крупинками льоду сипнув за комір:
– Вогонь!
Михайло стріляє, стріляє і Андрій. Навмання.
З одного і з другого боку звиваються у небо ракети, мов змії, стає видно, як удень; б'ють з обох боків гармати, шрапнелі розриваються над головами, хтось криком молиться і проклинає: «Господи, спаси і помилуй… а-а-а… мамо… басама…»; хтось лементує з болю. Москаль пристрілявся, гарматні стрільна вибухають поряд, закостенілі пальці натискають на гашетку, кольба люто б'є у підборіддя, «верндель» гепає, мов канона…
– Муска, муска! – кричать ліворуч гонведи і вискакують з окопів, кидають зброю, починають утікати в бік Головецького, позаду торохтить кулемет, кілька гонведів падають – від своїх, інші вертаються в окопи й знову стріляють.
Стріляють Михайло з Андрієм. На сході світліє обрій. На Скубаниці стає враз людно – то російські солдати з криком «урра-а!» піднялися з окопів, уже біжать вони по схилу до хреста, майор Бірча командує:
– Гуррра! На штурм! За цісаря!
Гонведи вже внизу б'ються врукопаш, російські солдати прориваються до улоговини між Кливою і Маківкою; майор Бірча біжить щодуху до стрілецьких окопів, віддає сотникові наказ, сотник Цяпка гучно волає:
– Вперед, хлопці! За Україну!
Клич піднімає стрільців з окопів, уже ніхто не боїться, не чує своїх ніг ні тіла; небо на сході багровіє – ось-ось викотиться сонце над Зелем'янкою, сліпучо-білий сніг яскріє на вершинах Бескиду, сонце освітлює закривавлені бруствери окопів; сотні ніг проламують зашкарублу шарінь, стрільці вгрузають по пояс у снігу, борсаються, шрапнель дзижчить біля вух, хтось там занурюється у білій пуховині й більше не підводиться, тут і там розповзаються по снігу червоні латки; не знати, хто живий, а хто вбитий; лави стрільців і російських солдатів швидко зближуються, наїжачені гранчасті піки вже перед очима; Михайло бачить стрільця, який біжить поруч… то не Андрій, Михайло не знає, де Андрій… у стрільця немає щоки, з ями на лиці вивалюється закривавлений язик… в нього поцілила куля «дум-дум», а стрілець усе ще біжить, врешті падає і залишається на снігу…
Біжить і підхорунжий Михайло, чужа сила несе його, він не має більше своєї волі; не знає, чому біжить із наставленим поперед себе багнетом, він мусить це робити, у нього немає навіть страху, бо страх – його власність, а він у цю мить належить чужій силі, яка позбавила його й жалю; біжить Михайло напролом до жовто-сірих шинелей, щоб убити хоча б одну людину, він мусить убити і тільки вбити, бо така воля війни.
У грудях хрипить, Михайло задихається, бігти вже нема сили, власної сили нема, але є чужа, і вона вже несе його, легкого, мов пір'їна, тіла у нього знову нема, є лиш один примус – убити!
Врешті бачить перед собою блискучий штик, націлений прямо в його серце, помічає баклажку при боці й розкритий рот, ще мить – і штик увіп'ється в його груди; руки механічно викидають уперед «верндля», Михайло всаджує багнет у щось хрустке й м'яке, немов гарбуз, а тоді бачить перед собою не лише розкритий рот, не лише баклажку при боці, а цілу людину, яка, нагнувшись уперед, легко, мов непотріб, випускає у сніг карабін; перед ним зупиняється вусатий чоловік, настромлений на його багнет, ніби овод на соломинку, якою простромив комаху збитошний пастушок; стоїть перед ним не комаха, а удвоє старший за нього чоловік з широко розплющеними карими очима; чоловік сіпається назад, Михайлів багнет зблискує червоно до сонця, а солдат усе ще стоїть, наче не може вийти з дива, що його таки вбито, врешті вистогнує: «Діти мої, за що…», по-українськи вистогнує чотири слова, і аж тоді Михайло стає самим собою і німо кричить, мов хлопчина, що скоїв непоправне лихо: «Я не хотів, я не хотів тебе вбивати!»; солдат падає, глибоко занурюючись у сніг, із снігу стримить тільки плече у жовто-сірій шинелі; Михайло хоче нагнутися над ним, та в цю мить… із цівки карабіна за три кроки навпроти вихоплюється кругле, мов сонце, полум'я, воно сліпить і оглушує, Михайло тілом відчуває, як під спиною рипить сніг, а долоня дотикається до холодної шорсткої шинелі.
А далі не було нічого.
…Пекучий біль у грудях стих, розплився гарячими струмками по всьому тілу й витік крізь пальці рук. Михайла здолала солодка знемога, повіки склеювалися до сну, та заснути він боявся, щоб знову не втонути в непам’ять: не мав певності, що прокинеться ще раз, а він повинен дізнатися, що було з ним після його смерті під Маківкою, хто виніс його з тухольської улоговини, куди занесли, де він тепер…
Поводив очима по боках: праворуч і ліворуч лежали на залізних ліжках люди – такі ж, як і він, і не такі: з-під деяких покривал визирали обмотані голови, схожі на мумії, тільки криваві плями на бандажах свідчили, що ті люди ще живі; інші страждальці мали восково-жовті щоки; одні лежали з розплющеними очима, інші спали; в одного з-під покривала висовувалася, мов поліно, забинтована рука, в іншого – нога, подібна до колоди… Михайло водив очима від ліжка до ліжка, і замість співчуття чи страху зродилася в його мозку жорстока цікавість: їх убивали, а чи вбив хтось із них хоча б одного ворога; на одну мить прокинулось у ньому блюзнірське бажання, щоб усяк тут був убивцею, щоб не задарма скнів і конав у цій довгій палаті, щоб дорого віддав своє здоров’я або й життя… Та враз фізично відчув, як його плаский багнет входить у щось хрустке й м’яке, немов гарбуз, і стоїть, повиснувши на багнеті, простромлена людина, немов овод на соломинці, й вистогнує: «Діти мої…»
Нудота підкотилася з грудей до горла, Михайло хоче схопитися за горло рукою, та руки безвладні, а може, їх і зовсім немає… Та не цього злякався Михайло, а чіткого усвідомлення, що вбив людину – не у сліпій метушні, не кулею на відстані, не безлику, а конкретну, з карими очима й вусами, з баклажкою при боці й з відкритим ротом, і зрозумів, що цей привид ніколи вже не вступиться з-перед очей і переслідуватиме його, невинного, усе життя, мов еринії античного Ореста…
Повернув голову і проказав зовсім незнайомим для нього самого голосом; голос був приглушений і стогінливий, як у того російського солдата, якого він убив; макабрична думка прошила мозок, що це не він лежить у палаті, а той солдат, який останні свої слова вимовив по-українськи, Михайло ще раз повторив і вже впізнав свій голос:
– Де я? Скажіть, де я є?
Ніхто не відповів. А може, усі тут мертві, а може, це не шпитальна палата, а морг; пройнятий липким страхом, Михайло натужився і прохрипів:
– Та скажіть хто-небудь, де я є?!
Аж тепер побачив білявого хлопчину, що в білій сорочці сидів на ліжку в кінці палати; хлопчина був схожий на янгола, й подумав Михайло, що це йому сниться; янгол притулив палець до уст і з цим жестом навшпиньки, нечутно майнув проходом між рядами ліжок і схилився над Михайлом.
– Тихо будь, тобі не можна… Ми у Відні, у шпиталі архікнязя Карла. Тут усілякі є: сліпі, безногі й безрукі, а ти, слава Богу, цілий. Спи… Як поправишся і схочеш написати листа, я скажу тобі нашу адресу…
– Хто ти? – придивився Михайло до юнака, який зблизька вже не скидався на янгола, та був ще дитиною, котрій і молоко на губах не висохло.