То була зрада. Не чекаючи зову кошового, що повинен був за законом і звичаєм козацьким перед Новим роком розсилати нарочних по паланках – запрошувати старшину на раду, з'їжджалися до Січі полковники самі. Прибували зі супроводом, розквартировувалися по куренях, на січовому передмісті Гасан-баші, на крамному базарі в торговців і ремісників, хто розставляв намети над замерзлою річкою Підпільною.
На поклін до Лантуха не йшли, та й він не виходив з отаманського куреня. У військовій канцелярії орудував сам Калниш, писар Іван Чугуєвець просиджував коло нібито хворого кошового отамана.
– Знають чи не знають? – тривожно допитувався Лантух у писаря – єдиної людини, утаємниченої в його наміри.
– Бог відає. Мовчать, – відповідав писар і сам не рад був отаманській затії: ще, чого доброго, до київ присудять. Та рекузуватися не було вже куди, він чекав, що придумає тепер кошовий.
– Хто скликав їх?
– Приїхали слідом за Калнишем.
– Хитра лисиця… А рескрипту від губернатора ще нема. І пізно, якщо вся старшина тут. Якби хоч на тиждень скоріше. На заколот черні вистачило б пікінерів з Новосіченського ретраншементу, до паланок Леонтьев послав би ланд-міліцію з Української лінії, що над Оріллю. Тепер усі тут. Багато з ними?
– По десятку козаків з кожним.
– Треба скликати коло… Проси до військової канцелярії.
Спокійною була на позір столиця Запоріжжя. Вітри понадували снігові намети зі західних горбів, замели плавні на озерах, тільки китиці очерету стирчали з кучугурів; внизу, біля луки Підпільної, загородившись частоколами, принишкла сама Січ, обведена валом, на якому бовваніли сторожові вежі з бійницями. За частоколом, на передмісті Гасан-баші, теж панувала холодна тиша, зрідка сновигали козаки, тривожачи лінивих шинкарів; на вежах вряди-годи, ніби спросоння, пугукали вартові; користаючи з нагоди, відсиплялися козаки по куренях, гомоніли.
У курному, без димаря, Титарівському курені чаклував біля кабиці кашовар – варив для козаків рибну юшку, підліток-помічник мив у кориті дерев'яні ваганки, на дощаному полу вздовж стіни лежали покотом сіромахи, передаючи один одному череп'яну носогрійку. З круглого, як тарілка, віконця ледь пробивалося світло і падало саме на біляве обличчя молодика, всипане густим ластовинням. Латочка волосся, де мав потім вирости оселедець, тільки-но позначилася: видно, козак прибув на Січ недавно. Він з цікавістю придивлявся до побратимів, мовчки прислухався до розмов і, певно, заздрив їм, безтурботним, насмішкуватим, сам же був ще неотесаний зателепа, і з нього мали собі потіху бувальці.
Старий військовий товариш Гаврило Скирта, що уже встиг побувати і обозним, і булавничим, ще раз поцмулив люльку й передав її, минаючи молодика, хорунжому Іванові Саранчі. Молодик простягнув було руку до люльки і зніяковіло опустив її.
– Загадай щось, Іване, – сказав Гаврило, – а як оцей Тринитка відгадає, то їй-богу, папушу тютюну віддам йому та ще й шеляга в карнавку по обіді за нього кину – такий же він догадливий, хай йому біс!
– Та хіба то довго? – смачно затягнувся хорунжий димом. – Ну, що ж воно таке, Панасе: взят із землі, яко же Адам, ввержен у піч огненную, яко три отроки, проданий на торжищі, яко ж Йосиф, був на пиру в Канні Галілейській во дні юності, а умре – і кості його не погребоша?
– Ілля-пророк! – випалив молодик.
– Бабзделя ти! Та то ж горщик, – захлинувся від сміху Саранча і, перемагаючи регіт козаків, прискіпувався до зніченого Панаса Тринитки: – Скажи тоді мені ще таке: один богомільний забрів до Палестини і побачив там кості дітей, що їх Ірод повбивав. Одні були білі, а другі жовті. Вгадай, які дівчачі, а які хлоп'ячі?
– Дівчачі – білі… – невпевнено відказав Панас.
– Пане курінний, – повернувся Саранча до отамана куреню Опанаса Колпака, що сидів за столом чомусь понурий. – Віддайте його до школи до попа Тарловського, він же в Біблії ні бе, ні ме. Хай навчить його, що Ірод дівчат не вбивав.
Курінний не відповів, а невгамовний Саранча – знову до Тринитки:
– Звідки ти такий приплентався?
– Та ж казав уже – зі Слобожанщини…
– То ми вже чули. А де ж саме твоя рідна країнонька?
– Річку Мерлу знаєте? – вже посміливішав юнак.
– Та знаю.
– А Мжу знаєте?
– Теж знаю…
– А Василя на прозвисько Лопата чули?
– Ні, Василя з таким прозвиськом не чув.
– То це я його приймак.
Тепер розсміявся курінний.
– Гей, то ти, хлопче, не зовсім ликом шитий! Не журися, будеш ти їм ще баки забивати, тільки держись.
Хорунжий Іван Саранча подав Тринитці носогрійку.
– На вже, цмуляй. Заробив!
Тут рипнули двері, на поріг ступив канцелярський джура.
– Пане курінний, на старшинське коло кошовий скликає!
Опанас Колпак ніби й ждав цього зову, рвучко встав і вийшов з куреню.
– Чого це Лантух та коло перед радою скликає? – підвівся на полу старий вусач Гаврило Скирта.
– Ба… Чомусь-то вже з'їхалися старшини спозарання цього року, – відказав хтось із сутінків. – Гомонять, Калниш позвав.
– З якої речі йому аж так старатися? І без того товариство його на думці має. Засидівся Лантух на військовому хлібі.
– Вибирай – не вибирай, – прогундосив той же голос зі сутінків, – а я своє кажу: якби кошовим став навіть сам Господь Бог, то й він не дав би на курінь більше царського жолду, ніж бере собі.
– Та хоч би мита не брали на Микитинському перевозі та подимного зі слобід, – позіхнув Саранча. – Так ми вже залантушилися, що скоро й ріски до рота не покладеш.
– Про Калниша я чув ще там, на Слобожанщині, – озвався Панас Тринитка. – Навіть примовку придумали: прийде, мовляв, Калниш – буде на столі книш.
– Журавель у небі, а його скубуть, – повернувся від кабиці кашовар. – Книш, книш та ще й паляниця… А згадайте, як він, коли ще був осавулом, гайдамаків потрошив.
– Де гайдамаки, а де забродні – то ще треба вміти розпізнати, – втрутився Скирта. – А Калниш – дбалець. Його й вибиратимемо.
Кашовар наливав у ваганки рибної юшки, помічник розставляв на столі. Залоскотав запах ніздрі, забулася суперечка. Титарівський курінь підводився до обіду.
А в цей час у військовій канцелярії сиділи на лавицях старшини і спідлоба позирали на товстого Лантуха, що сопів за столом і раз у раз витирав долонею піт з чола. Поруч з ним суддя Калнишевський і писар Чугуєвець.
«Знають чи не знають? – водно думав кошовий і не міг знайти потрібного слова для початку розмови. – А може, краще відкритися одразу – мовляв, так і так… Такий рескрипт отримав, а ми вірнопіддані і мусимо коритися. Коли ж бо нема того рескрипту…»
Перед ним ось сидять курінні отамани, і полковники паланок, і обозний, і осавул, і булавничий… Що на це сказав би в'юнкий, як ласиця, отаман Титарівського куреня Опанас Колпак, що уві сні бачить себе кошовим? Або молодий веле-розумник, утікач з Київської академії Антін Головатий, отаман Кущівського куреня, якого не забарився пригріти біля себе Калниш. Насторожено поглядає на Лантуха полковник Протовчанської паланки Андрій Порохня. Замкнутий і ніби байдужий, з виглядом «моя хата скраю» сидить орельський полковник Павло Коцара. Гордій Петренко зі Самарської паланки жує вуса – видимо, злий.
Знають чи не знають? А якщо ні, то чому прибули на Січ завчасно, без його зову? Та найбільше непокоїть Лантуха спокійний і непроникливий військовий суддя Петро Калниш. Від слова цього старшини залежатиме найбільше. Лантух давно знає: товариство мітить йому булаву. Якби не це, то чи змовлявся б він з Леонтьєвим? Поступиться Калниш чи підійме старшину проти нього? Ні, не поступиться. А Калниша бояться і поважають. Ще б пак! Він козакував ще за кошового Костя Гордієнка, а коли той подався за Мазепою, – пристав до Лубенського полку. На новій Січі, за отамана Милашевича, командував Кущівським куренем, а вже за нього, Лантуха, яко осавул двічі їздив за депутата до Петербурга з аргамаками, сап'яном і рибою для матінки Єлизавети – благати її, щоб заступилася за козацькі землі… Не можна признаватися, не маючи при собі губернаторського рескрипту, бо, чого доброго, суддя Калнишевський може стати суддею йому, Лантухові…