Думав зараз Любимський про те, що не варто йому було заходити до остерії у Китай-городі. Краще б домовився зустрітися з французом у шинку, що у Конюшенному завулку. Якби-то… Видно, неправда, що на одному місці одне й те ж не повторюється.
Встав, підійшов до віконця, притулився до ґратів чолом. Нічого не видно, сусідній мур заступив світ, тільки більшим став камінь з щербиною й виступом, подібним до ікла допотопного звіра, і цегляна прокладка видніється між цим і нижчим валуном, який уже не потрапляв у поле зору.
Якби домовився з Шарлем зустрітися у шинку в Конюшенному!.. Що ж могло статися з ним, чому він не прийшов?
Ярижка привів Любимського до обер-поліцмейстера, обер впізнав його відразу.
Якби не приїжджав до Москви взагалі. Якби не заходив до директора Московського університету. Якби не зустрічався з Новиковим. Якби не вступав до Києво-Могилянської академії. Якби не вчився у Страсбурзі. Якби не народився в Лубнах. Якби не приїздив з Франції до Лубен. Якби десять років тому не зустрів Калнишевського і Сковороду…
Розділ п'ятий
Тиха Сула ледь-ледь забрижилася, легко сколихнулося широколисте латаття від недалекого тупоту – із-за Агарської гори Лохвицьким шляхом, що дотикався тятивою до лука річки, наближався хтось кінний. Піший подорожній саме присів спочити над річковим вигином, відклавши набік костура й торбу. Він чув повільний тупіт копит, та не оглядався: колихалася ряска, і верби пили віттям воду, і осокори сивіли од вітру на просторому Засуллі. Вода приковувала до себе зір: повагом і дужо йшла вона, як кобзарева дума або ж мисль філософа, розтинаючи степ на зелені обаполи.
Позаду тупотів світ. Той світ уже протягом багатьох років уперто ловив мандрівника: заманював золотом, лякав голодом, обіцяв спокій, розкіш і славу. А він обминав його, щоб зберегти себе самого. Даремно: світ тупотів. Метушливий, як муравлисько, марнославний, мов грозові бурчаки, непізнаний і таємничий, наче макрокосм, оголений і бридкий, як коростяні болячки. Світ цей до краю втомив подорожнього, знеохотив, образив, і він утікав од нього до батьківської оселі в Чорнухах, щоб там знайти спокій.
Не оглядався, та вже знав, що не заховається ніде, бо той великий світ увійшов у його сутність, і він сам є його частиною – малою, та вагомою, як атом в астральному тілі. Що легше пізнати: природу великого світила чи найменшої його частки? І те і те важко. Та якщо велике тіло страждає важкою хворобою чи стоїть на грані незвіданого розвитку, то починається цей занепад або розквіт у найменшій його крупинці. І треба передовсім пізнати ту крупинку. Пізнати світ, що втомлює, і вабить, і тримає людину у своєму полоні – через самого себе… Своєю думкою.
Тупіт уже за спиною, чути мову вершників, та не оглядався мандрівник, задивлений у плин ріки, заглиблений у себе. Аж коли рівномірне тупотіння копит уже віддалялося, він повернув голову: в напрямі до Лубен, що здаля позирали на Посулля церковними банями, неквапом їхали два вершники – один у козацькому жупані, другий у селянській свиті.
Подорожній підвівся. Відлетіли думки, і Сула вже не здавалася більш стужавілим потоком людського мислення чи то думою кобзаревою – текла між кучерявими берегами спокійна річка, над якою він віднайшов щойно спокій і впевненість духу. Підняв костура, закинув торбу на плечі й подався услід за вершниками до Лубен.
– Тепер озирнися, Сисою, – промовив літній козак до молодого супутника. – Звідси видно Мгарський монастир у всій його величі. Я умисно вибрав цю дорогу, виїжджаючи з Ромна, щоб ти побачив це Богданове чудо скоріше, ніж хороми Кулябки. Он дзвіниця, яку видно мало що не з Полтави, за нею Преображенський собор, а ще далі – маленька церковця Святого Афанасія, для якої і робитимеш іконостаса, якщо дійдеш згоди з лубенським полковником.
Парубок спинив коня і довго вдивлявся на вершину кручі, де стриміла у небо триповерхова дзвіниця з колонами на кожному ярусі і зеленіло п'ять бань собору, уквітчаних восьмикутними золотими зорями, наче великими жоржинами.
– Зело чудесно! – вигукнув хлопець і, від'їхавши конем трохи далі, побачив у кінці просторого й рівного плато малу гранчасто банну церкву, подібну до скарбнички.
– Дивлюсь я на тебе, Шалматов, – мовив старий козак, – і серцем радію, що потрапив ти в мої руки. Дай тобі, Боже, ще краще чудо зробити для Кулябки, ніж те, що ти витворив для мене в Покровській церкві в Ромні. Бо, зрештою, не для мене і не для Кулябки докладаєш працю своїх умілих рук, а для Бога і нащадків наших. Ну, й гляди сьогодні: лубенський полковник – чоловік мудрий і чинний, та скупий надто, тож не погоджуйся на першу-ліпшу плату.
– Петре Івановичу, – відказав Сисой Шалматов, – купці у Твері, звідки я родом, радо платили б мені втридорога, аби я лише оздоблював їм церкви за їхнім смаком: ідолів полюбляють. Бездушних, пустооких, властолюбних – за їхньою ж подобою. А я шукаю волі своєму вмінню. У графа Розумовського купався б я у золоті, аби лиш погодився робити для його батуринського замку цяцьки на римський кшталт. Та хай те роблять інші, а в мене один регул: подамся до Арабії – вивчу арабески, в Елладі еллінську різьбу осягну, в Україні, що стала мені другою отчизною, збагнути мушу красу витворництва цього люду… У Твері я малював знедолених кріпаків у вінках тернових, за що й вигнано мене, а зображав би херувимів з пухкими личками панянок – багатим був би. Тож не для вигод роблю я свої витвори, а з душевної потреби, та ще й на хліб насущний.
Шалматов мрійливо вдивлявся у далину, що мерехтіла золотими хрестами, і вдоволено усміхнувся Калнишевський. Тепер він вже не випустить з України тверського майстра. Хай Розумовський спроваджує собі іноземців – сліпий не бачить, глухий не чує, – а Калнишевський руками Сисоя оздобить Україну дивотворами, і впізнаватимуть нащадки себе і свою душу не в гебрайських чи латинських ликах святих, а у своїй власній подобі.
Приблукав Сисой з Батурина на Січ три роки тому, коли Калнишевський був ще військовим суддею. Так і так – зроблю я вам для церкви щось на пробу. І зробив – цілувального хреста для січової Покрови. Здивувалися старшини, та віри не йняли – де ж бо отакий зачуханий парубчак міг так дрібно викарбувати узором трираменного хреста, а посередині страсті Христові ніби на монеті відтиснув. Сказали йому зробити царські врата для Покрови, а тоді вже не пустив Калнишевський Шалматова в мандри. Цієї осені послав його до Ромна іконостаса робити. Нині Калнишевський повертається з оглядин. Напевно світ ще не зрів такого чуда! Чи приїде коли-небудь Розумовський поглянути й пожалкувати, якого майстра не зумів оцінити, – того не знати, але люди ходитимуть до цього дива, поки вік. Не злічити завиток і гірлянд, що прикрашають дерев'яні колони; посередині іконостасу викладена рельєфна картина укріпленого Ромна зі стінами й вежами, а святі в шароварах і кунтушах козацьких – єресь яка! А чом же єресь? Благо ж бо чинять в Україні – не в Єрусалимі.
Сисой, надивившись, мовчки повернув коня й поїхав попереду, Калнишевський – слідом…
Здається, цим самим шляхом повертався колись козак Петро Калниш з Ромна додому, коли-то кошовий Гордієнко втік з полтавського поля вслід за Мазепою до Бендер, а Меншиков послав полковника Яковлева руйнувати Чортомлицьку Січ. Довго не здавалися козаки, аж поки не повірили прилуцькому полковникові Гнату Ґалаґанові – мовляв, з миром іде військо Меншикова, – і пролилася невинна кров. Ґалаґан дістав за це села Моровицю та Вереміївку, а решта козаків під проводом отамана Якима Богуна втекла на дубах до татарів в Олешки, на Кардашинський лиман, Калнишевський повернувся тоді до Роменської сотні Лубенського полку.