Всего за 115 руб. Купить полную версию
Очі Івана Максимовича поволі призвичаювалися до синюватого сутінку. Чекаючи на обід, він встиг розглянути сусідів: за довгим дубовим столом перед вікном сиділо п'ятеро чоловіків у циліндрах і різношерстих сурдутах – начебто й не московські, потім почув кілька фраз по-французькому. Не звертав уваги, чей же в Москві та Петербурзі всяке намагалося розмовляти будь-як, аби лише не по-своєму; то, може, й ці… Проте вухо вловило чисту французьку вимову.
– Ми невиправні домашні патріоти, – посміхнувся один з компанії, він сидів посередині й на вигляд був найстарший у цьому молодому товаристві. – Приїхати до Москви серед такої лютої зими й замовляти бургундське! – Потримав пугар навпроти очей і зневажливо відставив його набік. – Ей, гарсон! – гукнув шинкареві. – Водка!
Шинкар, метушливо звиваючись у проходах між столами, ніс закордонним клієнтам гранчастого бугеля. Його затримав за полу каптана гомілатий здоровань.
– А-а… А панянок тут не можна замовити?
Французька шинкареві була незрозуміла, він розвів руками, всі хором засміялися, а старший знову скептично кинув:
– Бог свідком, ви безнадійно обмежені парижани: в Москві такої страви у трактирах не подають. Треба було їхати не сюди, а хоча б до Берліна.
Горілку розлили в пугарі, дехто принюхувався, кривився.
– Досить уже Вольтерового гостювання в Берліні, – відізвався хтось із гурту. – Він утікав на диліжансі від гостинності свого кумира Фрідріха II, наче за ним гналося сто макбетівських відьом!
– А тепер заграє з північною Семірамідою, дивись, ще й сюди приїде – слідом за нами.
– Можна сподіватися, що цього не станеться. Мосьє Дідро після повернення з Московії напевно поділиться з колегою своїми враженнями.
– Проте обидва й далі писатимуть вінценосцям моралізаторські повчання, видумуючи кожен для себе ідеального монарха чи монархиню… Випиймо, панове, за нашого дивака Руссо – найтверезішого з філософів!
– І за гарячих парижанок!
– І за манірних фрейлін Катерини…
Горілка швидко каламутила голови французам, вони гомоніли щораз голосніше і, перебиваючи один одного, проголошували тости.
– Чудова московська водка, – крекнув старший. – Ідіть собі з вашим патріотичним бургундським до всіх чортів або подаруйте гарсонові, а мені ще раз налийте тієї, що міцна, як московські морози!
– Гарсон! – покликав шинкаря гомілатий. – Візьміть для своєї мадам наше вино! – Він відсунув непочаті пляшки, а одну взяв у руку й, приклавши пальця до губ, прошепотів таємничо: – Увага, панове! Бочку водки тому, хто розгадає оцю мою історичну загадку…
Далі зняв з голови циліндра й кинув його на стіл, потім простягнув руки до своїх сусідів, познімав із їхніх голів циліндри, поскладав один поверх одного. Потім узяв пляшку з початим бургундським, бризнув з неї вина по обидва боки капелюшної вежі.
– А що? – допитувався, заглядаючи в очі своїм колегам. – Перевелися в солодкій Франції дотепні й розумні?
Але тут схопився старший, підніс пугара і проголосив:
– Вавилонська вежа!.. Тож випиймо, панове, за новітній Вавилон, за Семіраміду – незрівнянну Като, як назвав її Вольтер, і за поверженого Навуходоносора – маркіза Пугачева!
– Виграв, колего, – вдарився об поли сурдута гомілатий. – Гарсон, бочку водки!
Іван Максимович остовпів. Що могли б уліпити за такі вівати французам, не знав, але йому за саму присутність на подібній забаві може всміхнутися не царський палац над Невою, а інший над цією ж рікою, біля Ладозького озера, – шліссельбурзький… Боязко глянув на шинкаря, що саме підносив йому страву й горілку, але той не звертав ніякої уваги на п'яні вигуки, як не зважає артилерійський капітан на гарматну стрілянину. В залі теж на тост ніхто не зреагував.
Синельников обвів очима тих, що пили й куняли за столами, і лише тепер помітив у протилежному кінці зали сивовусого дідугана з козацьким довгим чубом, опущеним навскіс через покраяне зморшками ґудзувате чоло. Дерев'яний пугар, що його старий підносив до губ, затремтів у руці, дідуган блиснув очима у бік французів і випив одним духом.
– О-о! – помітив старого довгов'язий француз. – О-о, погляньте, колеги, з нами п'є запорізький лицар, він поділяє наш тост! Це ж так романтично: з французькими вільнодумцями п'є козак, жива легенда в широких штанях і червоних ботфортах! – Хитнувшись, він вийшов з-за столу й попрямував до козака з пугарем у руці.
Дідуган важко підвівся. Він був не надто високий, але кремезний, одягнений у дорогого запорізького жупана, брязнула об край столу шабля в обсипаних коштовними каменями піхвах, – козак, видно, належав до вищої старшини. Обвітрене обличчя зібралося у зморшки, губи стиснулися у зневажливій гримасі, старий поглядом зупинив розохоченого чужинця й проказав поволі, дошукуючи французьких слів:
– Якщо козаки стануть колись легендою, то у французів вона завжди буде пов'язуватися з Дюнкерком, під яким Богдан Хмельницький допоміг урятувати Францію від іспанців більше ста років тому. А випив я… сам знаю за що.
Знічений француз позадкував до своїх, прохаючи жестами вибачення; гостей вразив не стільки різкий тон відповіді, скільки зміст її та ще й вимовлений французькою мовою!
Іван Максимович подався вперед. Він наче десь бачив цього лицаря, колись з ним у житті зустрічався, але губиться обличчя старого в сутінках… Чекай, чекай… Підвівся, щоб підійти до дідугана, та цієї миті з-за сусіднього столу виступив високий чоловік, молодий на вигляд, в чорному сурдуті, глянув на козака, що сидів за хмарою диму, смалив люльку й не цікавився більше чужинцями та їхніми тостами, потім промовив до притихлих гостей по-французьки:
– До вашого тосту, панове, я додам тільки одне і з радістю перехилю за це чару: прийде час – і незрима рука напише і в Парижі, і в Петербурзі останнім Валтасарам вогненними літерами на стінах: мане, текел, фарес[1]. Я вип'ю за предтеч того судді – за дивака Руссо, педантичного Канта, наївного просвітителя імператорів Вольтера і за українського філософа Сковороду.
Надпив з келиха, скоса глянув на офіцера, що сидів поруч.
Синельников був украй збентежений. Він теребив пальцями аксельбанти, не знаючи, як повестися. Не личить воїнові кликати поліцмейстера, але розмова в шинку ставала вкрай небезпечною, вона була страшніша від промов Пугачева на козацьких зборищах. А прем'єр-майор Синельников присягав імператриці, і його обов'язок – боротися з її ворогами. Як тут бути? Ні, краще вийти. Перед ним блискуча кар'єра, і її втрачати не можна. Але він здатний лише до чесної битви, доносити не вміє і не може. Тому геть, геть звідси, щоб не слухати крамоли… Проте було цікаво, хто ці люди, що вони ще скажуть. Знайшов для себе рятівне: «Але ж я не конче повинен знати французьку мову…»
Чужинці загомоніли, захоплені сміливими словами незнайомого, бурхливими жестами запрошували його до свого столу: чом же мосьє відразу не признався, що він теж француз?
Чоловік у чорному сурдуті відвів очі від офіцера – Синельников сидів пригнічений і аж ніяк не навіював підозри, – усміхнувся.
– Я не француз. Я теж козак, хоч не ношу шаблі й шароварів. Батько мій був козаком. Але чому вас дивує наша освіченість? Хіба не відомо вам, хто і з яких країн учиться в Європі, невже не відаєте про те, що й ваші земляки здобувають освіту в Києво-Могилянській академії? Я ж учився в королівському педагогіумі в Страсбурзі і єсьм бакалавром філософії, а мої ровесники слухали лекції в Оксфорді й Галле, а деякі мали щастя навчатися фізичної географії в самого Іммануїла Канта в Кенігсберзі…
Заінтриговані чужинці підвелися з-за столу, підійшли до незнайомого, придивлялися до його молодого обличчя, значуще перезиралися між собою; вавилонська вежа з циліндрів залишалася стояти кумедним символом імперії і з обох боків підтікала, замість Тигру і Євфрату, бургундським вином, – обступили й разом заговорили, знайомлячись: вони, художники, лікарі, юристи, супроводжують у Московії паризьких гостей – філософа Дені Дідро і публіциста барона Фрідріха Ґрімма, які приїхали скласти візит північній просвіченій монархині Катерині II.