Та цього, звісно, мало. Але якось я дізнався від Ніколо Ніколадзе – в його «Обзоре» Гулак друкує свої інформації – ось що.
Після закриття «Современника» Некрасов очолив «Отечественные записки» – тоді ж бо з ним розірвав взаємини відомий публіцист Максим Антонович. Бачу, ви його знаєте. Ніколадзе запросив Антоновича кореспондувати до «Тифлисского вестника». І Антонович у полемічному запалі рубонув з плеча, виступивши проти образливої для народів Кавказу статті Данила Мордовцева «Апатия юга», і сам, не розуміючи добре предмета, прорік кавказьким народам загибель мов і культур. Можливо, ви стежили за пресою: Ніколадзе вельми тактовно, але категорично відповів Антоновичу, і той потім у цій самій газеті попросив вибачення.
А коли велася ця дискусія (це було чотири роки тому), Гулак признався Ніколадзе, що стоїть на боці «тергдалеулі» і на знак протесту проти випаду Антоновича пише два фундаментальні дослідження про Грузію і грузинські племена та про «Витязя в тигровій шкурі» Руставелі. Дай йому Боже завершити цю працю. То був би перший голос слов'янського вченого, поданий за грузинську культуру.
Я втомив вас? Вибачте… Та вже й дзвонять, просять до зали.
Вересень, 1881, Тифліс. День
Гулак сидів на лавочці під розлогою старою липою у Воронцовському саду, що тягся від намісницького палацу аж до підніжжя Мтацмінди. Почувши дзвоник, механічно підвівся, та тут же згадав, що він не в гімназії і що це не сигнал на урок, сів знову – заходити до зали не мав бажання. І взагалі – навіщо прийшов сюди? Не було б цієї зустрічі – не зробив би такого нерозважного вчинку…
Було тяжко на душі, і прикро, і соромно. Треба вертатися додому, впасти на постіль і плакати в самотині…
З липи раз у раз падали жовті листки і нишкли при землі, відходячи назавжди з життя – як секунди часу. І пропадуть ті листки, переміняться, стануть чимось іншим; і дерева, і птахи, і люди умруть. Тільки час відходить, та не вмирає і завжди існує таким, яким був, і все незмінно існує в його пам'яті – усе, що було, і твоє життя теж. Тільки зумій себе там знайти…
Обважніла зеленню київська весна 1846 року. Внизу – густі дніпровські луги, кручі облиті молоком білого яблуневого цвіту, Андріївська церква потягнулась маківками в блакить і принишкла від бентеги за свою власну красу, мов наречена у шлюбних шатах, а вони втрьох ідуть понад кручами в бік Печерської лаври: юрист, чиновник канцелярії київського губернатора, елегантний, підтягнутий в окулярах – Микола Гулак; довговолосий, кострубатий і костолиций ад'юнкт-професор Київського університету Микола Костомаров і Тарас Шевченко – у довгому сірому сурдуті з оксамитовим коміром, безвусий, з бакенбардами, граційний і веселий.
Це було після того, як Костомаров виголосив в університеті габілітаційну лекцію, про яку заговорило все студентство. На той час із Седнева до Києва приїхав Шевченко, і Костомаров запросив прославленого поета до себе в гості до квартири на Хрещатику.
«Він забуває, що єсть людиною, – із захопленням й побожним страхом розповідав Костомаров Гулакові про ніч, проведену разом з Шевченком у тихому, заступленому деревами будинку біля Бессарабки. – Його поезія відважна до зухвалості, його муза роздирає завісу народного життя, і треба мати добрі очі, щоб не осліпнути від раптового світла правди! Я впав на коліна, коли він пішов, і молився Богові за нього… Це пророк!»
Тоді Гулак уперше звірився другові, що він давно, ще навчаючись у Дерптському університеті, виносив ідею заснувати на Україні таємну революційну корпорацію. «Таємну корпорацію, революційну?! – жахнувся Костомаров. – А про наслідки ти подумав?» – «Подумав, – відказав спокійно Гулак, – але хіба заснував би «Молоду Італію» Мадзіні, якби боявся наслідків? Народи будяться, і нам пора. А тепер, коли з'явився у нас із своїм словом Шевченко, ми можемо розпочати, маємо, нарешті, речника». – «Треба порадитися з Тарасом, – мовив Костомаров. – Я теж, Миколо, давно думаю про потребу створення слов'янського братства, тільки не слід квапитися з конспіраціями, бо ж задушать у зародку».
Травневого ранку вони удвох зайшли до будинку міщанина Житницького на Козячому болоті, де замешкав Тарас, і запросили його прогулятися на дніпровських кручах.
– Просвітницької діяльності замало, братове, – мовив Гулак затим, як Костомаров виклав свою позицію. Позаду в піднебессі сяяли хрести Андріївської церкви, наче благословляли трьох неофітів на велике подвижництво. – Просвітництво – це справа студентських гуртків, подібних до нашої «Київської молоди», до якої ми з Миколою належимо. Рідна мова, література, старовина, фольклор, освічений поміщик – це, звичайно, дещо, але далеко не все, братове. У Дерпті польські студенти готуються до збройного повстання проти царя… А хіба погас у Петербурзі російський революційний дух після Сенатської площі? Усім слов'янам треба стати спільно. – Він очікувально поглядав на стурбоване, пойняте тривогою обличчя Костомарова. Шевченко ішов попереду, ніби й не вслухаючись у розмови, які точилися вельми часто.
…вони втрьох ідуть понад кручами в бік Печерської лаври:…елегантний, підтянутий Микола Гулак; довговолосий, кострубатий… Микола Костомаров і Тарас Шевченко… безвусий, з бакенбардами, граційний і веселий.
– Єднатися з поляками для збройної боротьби? – підвів нарешті голову Костомаров, у очах його тінилися нерозуміння і подив. – Ні, брате. Надто довго ми тузалися з ляхами… Не вірю я в ту єдність.
Шевченко зупинився, повернувся, проникливо глянув на Костомарова.
– А ти хотів би будувати новий дім слов'янськими руками, – сказав, – і щоби поляки про це не знали? То з ким же в чортового батька будуватимеш, як не з сусідами?
– Ти забув, Тарасе, скільки між ляхами й українцями пролито крові.
– Говори з ним – запалювався Шевченко. – Бились, доки було за що. А тепер і їх, і нас одна царська рука по голівці гладить. Пора вже й схаменутися.
– Усе залежить від згоди й охоти поляків. Я вже сказав – єдиний наш рятунок у слов'янській федерації. Ти, напевне, маєш рацію, ляхи – теж слов'яни…
– Ну ось, ти – за слов'янський союз, – мовив Тарас. – І я теж. Складемо статут, програму, присягу. А під яке берло станемо?
– Я гадаю… Спочатку варто зібрати всіх слов'ян до одного товариства, хай розговоряться про свої потреби. І тільки згодом братися за діло, щоби під одним православним царем і в одній православній вірі всім єднатися. То де вже тут місце полякам, католикам? Ні, ні…
– От тобі, бабо, й весілля! – спересердя ударив руками об поли сурдута Шевченко. – Ти, Миколо, хочеш, бачу, всіх слов'ян до попової хати навернути, най тобі біс. – І пішов швидко, не оглядаючись.
Гулак і Костомаров наздогнали його неподалік Лаври. Далі йшли поволі, мовчки.
– Ні, не так, Миколо, – заговорив нарешті Гулак. – Не під православним царем, а зовсім без нього. Республіка! А вона не пощадить ні вінценосця, ні його сатрапів…
– Воістину, – мовив Тарас.
Спускалися кручею до Лаври і біля входу в Близькі печери наткнулися на жебраків, що сиділи лахмітною купою обіч кам'яних східців. Забачивши трьох панів, жебраки завовтузилися, зачелготали й покотилися один поперед другого, виставляючи обрубки, рани, виразки і влаштовуючись – хто на верхніх східках, хто на середніх, решта – в самому низу. Був якийсь дивний порядок у цьому злагодженому розсіданні, ніби кожному давно було приписано, де можна жебрати: кому першому дозволено схопити за полу подавача, кому – друга ласка, а хто й зовсім облизня схопить.
Друзі зупинилися зачудовані. Жебрак, котрий всівся на найвищій сходинці – червонопикий і мордатий, у кучмі, – одною рукою тримав нагайку, а іншу владно розчепірив перед панами, благаючи милостині тонюсіньким голоском. Втім зненацька порядок порушився на найнижчій сходинці: якийсь злидень, скоцюрбившись, заплазував на череві, мов черв'як, угору, його тусали, штовхали, але він чіплявся руками за каміння, скиглив і вперто дряпався далі. Червонопикий жебрак з нагайкою помітив улізливця, схопився на ноги, які тільки-но виставляв у виразках, напоказ, і, брудно лаючись, аж пика зовсім озвіріла, розмахнувся і оперіщив злидня нагайкою, бив його жорстоко, поки той не сповз униз.