– Ну, якщо весь твій роман втримається в такій напрузі, то…
Тоді й Ореста защебетала:
– Ігоре, ти справжній письменник! А яка милозвучна мова твоєї новели!
Ліда недбало позирнула на неї й мовила, не підводячи голови:
– Ігоре, я віднині буду називати тебе милозвучним письменником!
На Лідину репліку Ореста хихикнула, зрадівши, що її оцінка Ігоревих здібностей належно сприйнята.
Невдоволений був тільки Мирон, він спитав злегка роздратовано:
– Ти скажи спершу, Ігоре, про що твій роман, яка його назва, бо твір без назви – як людина без імені, й до чого ти приклеїш свою цікаву оповідку про Данила й Митусу? Яка то епоха? А яка концепція? Я не бачу поки що романного задуму…
– Вгамуйся, Мироне, – відказав Ігор. – Я ще й сам не бачу цілісності твору… Буде то роман про татарське лихоліття в Галичині. В літописі зафіксована трагедія, яка тут, у Страдчі, сталася: татари димом задушили в печері ченців… Ну, а Митуса і Данило – то вічний конфлікт між володарем і митцем… А яка назва? Можливо, «Хресна проща» або «Антифон воскресний», а може, просто – «Страдчівський патерик». Я ще сам не знаю…
Тоді заговорив Антон:
– Ти йдеш у руслі романтизму, Ігоре. Це не так і зле… Але чи не варто б уже хоч трохи модернізувати стиль Чайковського, Опільського, навіть Франкового «Захара Беркута»?
– Я ще не думав про власний стиль, – пробував я оборонятися, та Антон тут же перебив мене:
– Стиль не треба вигадувати, він має народжуватися на вістрі пера, бо художність – це передовсім стиль.
– А я думаю, – втрутився Мирон, – що історичним романістам варто нарешті заговорити не про наші поразки – ті скигління вже встигли набриднути, – а про перемоги… А ще: чи ти, Ігоре, багато прочитав світових історичних романів, перш ніж взятися за свій?
– О, знову та претензійна розмова про начитаність! – пирхнув Аркадій. – Чи то в скрипаля зменшується майстерність від того, що він не знайомий з творчістю Ґете? Або архітектор краще накреслить проект будинку, коли перед тим побуває на концерті органної музики і послухає Баха?
Мені здалося, що Аркадій сам не переконаний в тому, про що говорить, – хоче тільки звернути на себе увагу. Однак я побачив, як Ліда підвела голову й почала зацікавлено слухати: з її вигляду видно було, що Аркадій цієї миті їй подобається; він, мабуть, це відчув й продовжував розвивати свою думку:
– Поетові з Божої ласки не треба тлумачити, що таке поетика, бо він не видумує образ, а бачить його. А в що той образ вкладається – у сонет чи в октаву, йому байдуже. Та й композитор не видумує музики, він її чує…
– Маєш рацію, Аркадію, – сказала Ліда, і в її очах зблисло вдоволення, гейби аж захоплення мовою Молодина: таж він зовсім не глупий! Однак у цю саму мить ніби бісик вскочив у неї й нагадав їй, що вона з першого погляду не терпить цього франта з трикутними бакенбардами і хворобливою хтивістю в очах, коли поглядає на Оресту, – й немов згадавши враз про своє ставлення до нього, мовила глузливо:
– Без науки в попередників, яку ти називаєш наслідуванням, не було б поступу… А хіба ти не наслідуєш: ось обклався бакенбардами, немов Франц Йосиф, хоча часи Австрії давно минули.
Усі дружно засміялися, й Аркадій теж, та я помітив його злий позирк на Ліду й подумав, що цього жарту він їй ніколи не пробачить. Мирон схопився з колоди й перекричав сміх:
– Товариство, шановні домороси, ми вже збилися з дороги, чей не про імператорські бакенбарди наша нинішня мова, а про перший історичний твір новоспеченого Геродота! Я уважно слухав і вловив у оповіданні Ігоря зовсім нове. І скажу вам – перспективне. Власне той модерн, до якого закликав Антон. Є в оповіданні прецікава ідея – домінанта майбутнього роману: коли народові в нерівній битві ворог вибиває меча з рук, народ одразу витворює нову незнищенну зброю – мисль. Й він стає непереможним, здатним зберегти свою ідентичність і в неволі…
Ці його слова допомогли мені виборсатися із пригнічення, в яке я запав під час дискусії.
– Слухайте, – сказав я, – це ж тільки спроба. Моє оповідання – то ядро більшого твору – повісті або роману – про Страдчівський печерний монастир.
– Щасливої дороги, Ігоре, – сказала Ліда. – Пиши й надалі про наші поразки: болючий шок пробуджує до життя, а втішання перемогами, яких у нас було зовсім мало, заспокоюють й не викликають потреби реваншу. Пиши, як задумав, ще не настав час для спокою.
Перед вечором, набувшись на пленері, ми подалися лісовою стежкою до тракту, й нам перейшов дорогу чоловічок у клепані.
– Хто ви такі будете, що лазите по печері, ніби то ваша комора? – спитав він владно, придивляючись до нас підозріливим поглядом. – Я бачу вас тут вдруге…
– А ви хто такий? – підійшов до чоловічка наїжачений Мирон.
– Не твого розуму справа, – відбуркнув чоловічок. – Я питаю, чого ви тут шукаєте?
– Вчорашнього дня, – відказав Антон, і ми, злегка стривожені, полишили посеред стежки загадкового чоловічка.
– Це нишпорка, – сказала Ліда.
Антон, зневажливо махнувши рукою, мовив:
– Та ну його… Яка там нишпорка – звичайний місцевий алкоголік.
Проте настрій у нас був зіпсований, ми мовчки доїхали до Львова, й коли Ореста на своїй Пісковій вийшла з автобуса, я навіть не зрушився з місця, щоб провести її.
V
У ті часи нашого студентського гуртування й боязкого вільнодумства післясталінське потепління, яке Еренбурґ назвав «хрущовською відлигою», жорстко охолоджувалось фанфарно-помпезним святкуванням трьохсотріччя возз'єднання України з Росією.
Усі, хто дихав, – від піонерів до найавторитетніших партійних босів – день у день на зборах, концертах, на сценах, стадіонах, на вулицях і в парках, збиралися, промовляли, танцювали і співали, імітуючи всенародну радість з приводу злуки двох народів, з яких один, український, протягом усього історичного часу ні про що інше не мріяв – лише про те, як би швидше, міцніше й безповоротно встромити свою голову в московське ярмо й запевнити при тому весь світ, що такий упряжений стан йому найпотрібніший, найзручніший і наймиліший; хохлушка у віночку й кацап у косоворотці й кепці з ґудзиком на тім'ї, побравшись за руки, мліли від неймовірного щастя – на плакатах, картинах, паркових фігурах; погруддя вусатого мудрого й щасливого за свій вибір гетьмана Хмельницького забовваніли посеред паркових майданчиків, на перехрестях доріг, на горбах та лісових галявинах, – кожна клітина українського краю просякла сукровицею вірнопідданства, й навіть крапля живої крові не пульсувала в тілі замордованого колись голодом, депортаціями, розстрілами й тюрмами, а теж показушною й фальшивою втіхою уярмленого народу.
А все ж таки, незабаром після возз'єднавчої ейфорії, одна-єдина щілина прокреслила суцільну попону благоденствія, й було це для власть імущих цілковитою несподіванкою, бо що таке ювілей письменника, хай і видатного, супроти примусового всенародного радіння неволею, чей і Шевченкові свята використовувались для прославлення радянської сім'ї вольної і нової, а про сторіччя Івана Франка, зовсім непопулярного на Сході, гейбито чисто забули партійні гайдуки…
І ось 28 серпня 1956 року після вечірнього вельми скромного відзначення Франкового дня народження в Оперному театрі за участю Олеся Гончара й московського гостя – посереднього поета Михайла Дудіна, про якого у Львові ніхто ніколи й не чув, стався в Галичині несподіваний зрив: ніким не кликаний, не вигнаний на майдани й вулиці, добровільно й не змовляючись, вийшов, наче з-під землі, на видноту святковий люд. До Дрогобича з усіх кінців краю, незважаючи на зливні дощі, стікався народ під парасолями – і єдина нерозчленована суцільна колона рушила до Нагуєвичів. Обочинами по калюжах пробиралися автами гості й міліціонери, й дивувався Дудін перед Гончарем: «Кто їх вигнал у такую нєпогодь?», на що коротко відказав Гончар: «Франко».