– Агов, Верґілію, ти так затято мовчиш, ніби ведеш нас на страту, а обіцяв же розповісти історію цих катакомб!
Ігор підніс над головою свічку.
– А ми далі й не підемо – може, іншим разом: попереду прохід місцями дуже низький, деколи й повзти треба. Тож піднесіть свічки горі й погляньте довкола: у цій галереї печерна каплиця другої на Русі Лаври: он бачите ніші для ікон на стінах. А в глибині галереї, пильно придивіться, стоїть камінний хрест і поруч з ним витесаний з каменю стілець – то сповідальня. За нею ж чорно зяють келії для затворників. Усе це збереглося з одинадцятого століття…
– Хто грішний, сідай на цей стілець і сповідайся, – промовив Аркадій. – Тільки сповідника немає серед нас.
– Цю функцію найкраще сповнив би наш Старий, – обізвався Мирон. – Він вусатий, а бороду йому приклеїмо. Ти ж, Аркадію, сідай перший і признавайся до своїх гріхів – певне, вже досить натворив їх у театрі з юними артистками.
– Старі набагато гріховніші, з юними не так цікаво, – засміявся Аркадій. – Але як признаватися до провин, коли немає сповідника, – вголос?
– Можна і вголос, тут ніхто, крім нас, не почує, ми ж нікому не розкажемо.
Ігор вийшов на середину галереї, закріпив свічку на сповідальному камені й заговорив, надаючи мові вмисної урочистості:
– Ми зібралися тут не для жартів, друзі мої. Маємо створити схоже на масонську ложу товариство, тільки треба його якось назвати.
Мирон Синютка, який на третьому курсі вважався всезнайком, запропонував:
– Назвемося філоматами, тобто любителями наук.
– Непогано, але ж товариство під такою назвою існувало у Вільні ще за Міцкевича, – засумнівався Ігор.
– І їх усіх пересадили, – вставила Ліда.
– Тому, що вони з любителів наук перетворилися на політиканів, – зауважив Антон. – Ми ж маємо бути лояльними.
– А для чого лояльному товариству збиратися в печері?
– Для емоцій, – зіронізував Аркадій. – Ти ж сама сказала, що ми романтики.
– Дурницю ляпнула… Романтики – то не ті, що зітхають до місяця під спів соловейків, а котрі потайки чистять зброю…
– То щоб жінка не ляпала дурниці, краще, як сказала поетеса, нехай мовчить серед збору…
– Не сваріться, – обірвав суперечку Ігор, помітивши в очах Ліди й Аркадія злостиві іскри, – і чого то вони незлюбили одне одного? – Й теж не викликайте вовка з лісу: в цій печері живе й чатує на свої жертви енергетика катів і скривджених. Колись давно татари задушили тут димом монахів, а вже за нашої пам’яті, в сорок першому, новітні ординці замордували священика й дяка…
– І ти – до політики? – озвався Антон. – Застерігаю ще раз: ми повинні сприяти вдосконаленню чинного ладу, а не його деструкції.
– Старенька пісня на новий мотив, – промугикав Мирон.
– Я ще нічого не вмотивовував, – огризнувся Антон. – Поки що викладаю свої погляди на наш суспільний устрій в трактаті «З полону власності». Давно вже над ним працюю.
– І що зробиш з тим трактатом?
– Заклею в конверт і вишлю в ЦК.
– Наївний. Колись за таку консультацію тебе вислали б на Соловки. А тепер, у кращому випадку, викинуть до кошика твоє дослідження.
Ігор махнув рукою.
– Припиніть пустопорожні балачки, ніхто нічого в цій державі не змінить і не вдосконалить – існує єдине правило у верхах: «Ми тут порадилися й вирішили…» А товариство, яке хочемо створити, буде покликане для того, щоб удосконалювати, а може, й змінити самих себе… Тепер послухайте, яку я придумав назву, уважно слухайте, бо свічки вже догоряють. Ось – Доленко, беремо перший склад ДО, Молодин – МО, Романюк – РО, Синютка – СИ, й утворюється ніде не чуване слово ДОМОРОСИ.
– Згода! – вигукнули хлопці, а Ліда проказала сама до себе:
– Та й справді, жінки серед збору мають мовчати, – нас проігноровано.
– А я, приміром, жодних претензій не маю, – пискнула Ореста. – Аби брати участь у наших розмовах, мені аж ніяк не завадить те, що першого складу мого прізвища не буде в назві товариства.
– Не ображайся, Лідо, – поблажливо мовив Арка дій. – Хлопці складуть стрижень товариства, ти ж будеш зв’язковою з журналістами. А Ореста – нашою окрасою…
Полохливе полум’я свічки промерехтіло обличчям Орести, й воно стало достоту таким екзальтованим, як у Корнійчукової героїні Валі, зачарованої сонцем. Ореста вдячно глянула на Аркадія і, знітившись від його хтивого погляду, защебетала, намагаючись здолати своє зніяковіння:
– Як тут дивно, урочо, я ніколи й мріяти не могла, що колись зможу збагнути таємницю потойбіччя…
І враз зблякла пишнота її слів від скептичної репліки Ліди, що глухо прозвучала в сутінках:
– Не вживай, ради Бога, висловів, які нічого не означають. Я ніяк не можу зрозуміти поняття «мрія» – що воно таке?
– Але ж ти сама щойно була замріяна, коли ввійшла в страдчівську пущу, – промовив Аркадій, стаючи на захист Орести.
– То був хвилевий стан, а не мрія, – відказала Ліда.
– Співчуваю людям, – голос Аркадія набирав саркастичної тональності, – до яких раз на рік приходить подібний стан, та й то на престольний празник.
– А я співчуваю тим, які за престольними празниками не встигають побачити красу будня.
Свічки скапували, язички полуменю ставали цяточками, немов на сільських каганцях; Ігор знову припинив су перечку між Аркадієм і Лідою – «чого ви не поділили?» – й потішив товариство, що наступного разу, а буде це рівно за два тижні, в неділю, він візьме з дому стаєнну гасову ліхтарню, й свічки більше не знадобляться.
– А що ми будемо робити крім того, що пускати одні одним словесні шпильки? – запитав Антон і тут же відповів на своє питання: – Наша компанія склалась як драмгурток, то нехай і залишається в такому ж амплуа. Подумаймо, яку п’єсу можемо взяти до роботи.
– Гамлета! – випалив Аркадій.
– Ти хочеш відразу вхопитися за вершину дерева, а ще не встиг як слід обняти стовбура… А втім, печерна сценографія сприяла б реалізації шекспірівської філософії: Гамлетові суджено діяти у двох світах – він має виконати волю потойбіччя в реальному світі і, стикаючись у ньому не з привидами, не з уявністю, а зі справжньою людською мораллю чи то пак аморальністю, не може сповнити синівського обов’язку й пасує перед вимогами реального життя… Однак роз в’язати таке завдання було б нам надто складно.
– То візьмім «Макбета», – запропонував Мирон. – Яка актуальна тема на сьогодні – засудження тиранії!
– Надто прозорий підтекст для нинішньої ситуації, – зауважив Антон. – Не треба пертися на рожен.
До сповідального каменя, на якому догоряла свічка, вийшла із сутінку Ліда.
– Якщо ми вже так дуже хочемо розпочинати свої акторські спроби з Шекспіра, то візьмімо його феєрію «Сон літньої ночі». У цій казці кожен з нас знайде відповідну для себе роль, адже там усі персонажі, як і ми, – Ліда значуще глянула на Ігоря й Оресту, – впереміш закохані!
– Ай справді! – підхопила Ореста. – Я б спробувала зіграти Гелену, закохану в Деметрія.
– О, а я тоді зіграв би Деметрія, – зовсім серйозно промовив Аркадій.
Ігор мовчав. Свічки згасали, темрява в печері густішала, й ніхто не бачив виразу його обличчя. Він проказав їдко:
– Тобі, Оресто, найкраще пасувала б роль когось із ельфів – хоча б Метелика.
– Тоді ти грав би ельфа Горошка! – відгризлася Ореста.
Вибухнув сміх, свічки разом погасли, й товариство почало шнурком вишиватися з печери. Першими зникли в лісовому тунелі Ореста з Аркадієм, за ними подалися Мирон з Антоном, а Ігор стояв непорушно біля печерного отвору й до болю зімкнув повіки, ніби його засліплювало сонце, й коли церковця спорожніла й довкруж стало по-осінньому тихо, до нього підійшла Ліда й діткнулася до його ліктя рукою.
– Не падай у відчай, Ігорку, – промовила шепотом, й хлопець відчув на своїй щоці її теплий подих. – Не так важливо, щоб тебе любили, справжнє щастя тоді, коли любиш ти… Ходімо й ми до електрички.
– Піду до батьків, то зовсім недалеко, – відказав Ігор зрезигновано.
– Я проведу тебе до тракту, мені нікуди поспішати… А ти не бійся, я ні в чому тобі не заважатиму. Незважаючи на мій огидний характер, я можу бути доброю колежанкою…