– Задави свою бабусю, тоді ми вас усіх повипускаємо… Але, кажу, щоб і батько, і мати, і вся малеча після тебе підходили до задавленої баби, і кожне щоб трошки подавило її горлянку… І він, мабуть, дуже хотів їсти, бо згодився. І справді вночі він задавив бабу. Та чогось ніхто не підходив давити мертвої. Я знов його викликав і кажу те саме: що, мовляв, умрете усі, коли не подавите бабу за горлянку. І замкнув його… А це вже було їм три дні без води і їжі… Аж ось вночі дивлюся я у двері, підходить батько і стискає знехотя мертву за горлянку, і відвернувшися, хреститься. Підійшла й моя невістка і те саме зробила… Тільки діти давили і не хрестилися, а сховавшись за батька та за матір, поглядали на мертву і плакали.
І я покликав фотографа, і він, і ще два чекісти, і я увійшли разом у камеру, і я поставив в'язнів усіх півколом над бабою і сфотографував, і віддав Сачкові фотографію, і звелів її почепити у себе в хаті. І фотографія ця у їх і досі висить…
– А навіщо ж то ти фотографію таку зробив та ще й звелів її почепити? – знов байдужим і глухим голосом спитався Сталін.
– А це для колективного терору я так зробив.
– Добре, сідай!
Той сів і, витягши хусточку, утер чоло і, подивившись на правий гурт військових, що тримали на столах рушниці, справлені уже на його, відвернувся і втупив очі поперед себе, але, мабуть, не бачив уже там нічого, хоч і сидів непорушно і мав вигляд уважного і того, що слухає.
– Миколаю Лигоровичу, коли ви записали цю історію в оперативний щоденник?..
– Півтора року тому… Тоді ж було і з'ясовано, чи це справді було так.
– І що ж?
– Так, правда… Та він би вам розповів ще й не таке.
– Добре… Але я невеликий охотник багато слухати ще й того самого оповідача. Я люблю різноманітність… Краще мені ось інший розповість щось цікавого… Ану… у… у…
Протягши останній склад і потім зупинившися, став дивитися екзаменатор у список. І час ішов, здавалося, страшно довго. І зала була мовчазна, неначе осередок піскової пустелі вночі або неначе кладовище зимою морозної та видної ночі, коли чорнота хрестів бовваніє плямами з кудлів намерзлого снігу.
– Мотузка?
– Так і єсть… Я тут… Може, ближче підійти?..
Аж із самого залу обізвався голос. І там уже стояла височенька і стрункенька постать і напружено, і допитливо, і мовчки ждала, і їй відповіли:
– Стій там… яким фахом ти жив до сьогоднішнього вечора?
– Катом.
– Де?
– У Москві, в Бутирці.
– Українець?
– Так і єсть.
– Який у тебе був перший учинок, що викликав до тебе довіру Миколи Лигоровича?..
– Учинок?.. Гм… Ніякий. Я у селі Вірливці, на Україні, убив тільки колишнього царського поліцая. Він до революції служив у кінній поліції… І разом з ним убив його жінку і два хлопчики… А дівчинки не встиг… Їй було вісім років, і вона втікла.
– І чи ти про неї потім що-небудь чув?
– Чув, вона по людях ходила і співала «Журавки».
– А це що воно таке за журавка?..
– Пісня така… Та я її знаю напам'ять, як хочете, то прокажу?
Сталін мовчки з дерев'яним виразом обличчя повернув голову до Миколи Лигоровича, але не зустрів його погляду, бо він дивився несамовито нашорошено на Мотузку, ніби зв'язував свою долю з його відповідями. І відвернувся від Лигоровича Сталін так само повільно і з таким рухом шиї, як і повертався. І процідив до Мотузки:
– Прокажи пісню.
І той почав. Спочатку у пісні говорилося про степ і про високі гори, і про самотніх журавлят, що голодні ждуть у гнізді на високім дереві батька й матір. І про те, як прилетів журавель і приніс пташенятам їжу. І про те, як мисливець убив журавля, а журавлят повидирав з гнізда і забрав із собою. І нарешті у пісні говорилося про те, як прилетіла журавка і, нікого не знайшовши, затужила:
Після пісні Сталін крутнув вус правою рукою та й спитався знов:
– А хто ж він тобі був, той поліцай?
– Кум.
– А як же це ти так свого кума?
– Мене Чека викликала в район і сказала, що як я не покажу ніякої революції, то вони виберуть такий час, коли я вночі спатиму, і спалять мене разом з хатою. А я собі й подумав, хоч у мене й було трошки земельки, та все ж я завжди любив читати і Біблію, і Кобзаря, то мені не дорого показати свою революцію. І я й показав.
– Сідай, кате.
Той сів. І Сталін затулив реєстр і, не дивлячись ні на кого, тільки бувши з повернутою головою до зали, відсунув лівою рукою його набік. І потім, ніби щось собі пригадуючи, попрохав:
– Будь ласка, підніміть свої руки вгору всі ті, хто ще не був катом?
І всі й не ворухнулися. Усі ніби ще глибше хотіли увійти хоч би у ту можливість супокою, що дає людині тиша. Ані кашлю, ані зітхання, нічого не виявив з'їзд від цього питання. Тільки ніби рівніші поставали їх спини і понуріші під бровами погляди. І Сталін, не встаючи і так супокійно, неначе констатував, що довбня є довбня, знов ствердив питанням:
– Усі кати?
У відповідь і тепер було тільки непорушне мовчання. І диктатор устав, і заговорив злорадно і з понурою втіхою:
– Так, ви всі кати… І вам немає місця і неможливо, щоб ви його й мали і на цім світі, і як ще хтось вірить у той, то й на тім. Ви кати, ви мерзота і в очах людей старої культури, і в очах тих, які вас тепер проклинають. І вам відступати немає куди, хіба що під кулю у землищі чи під обух у селі… Вам найщасливіший вихід із своєї душі і з вашого становища тільки в обійми холодної смердючої і слизької смерті… А поки ви ще живі, то ще можете інших туди посилати і за це мати можливість ґвалтувати чужих жінок, пити горілку, їсти хліб і спати в теплі… І коли ви ще маєте таке «сьогодні» і таку перспективу майбутнього, то хіба й цього мало?.. Значить, і вам є заробіток і нагорода, бо ж все, що мають ті люди, яких ви уб'єте, буде ваше… Хіба ж не так?
І в залі в цей час почулося коротке зітхання кількох сотень грудей, неначе люди зрозуміли суть справи і те, що вже не буде інших сутей, ні гірших, ні кращих. Та й знов, неначе заворожена страшним видовищем біжуча мить, напружилося в залі мовчання. А Сталін вів своє:
– Я вам даю право над людьми цієї країни, яких я вважаю ворогами її. Вони зараз невидні, але вони себе виявлять з такою доконечністю через рік, як виявляють себе літом черв'яки після дощу. І ваше завдання буде в тім, щоб їх тепер з усією їх смердючою тваррю вирвати зісподу на убійчий погляд нашої сили і здерти з їх усе добро, яким вони обросли, і нагородити ним себе. А їх кості і шкіри по можливості впакувати так у небуття, щоб навіть мої і ваші приятелі і прихильники не могли й догадатися, де їх кладовище. Інструкції для цього вам дасть у подробицях Миколай Лигорович Єжов… Але прохаю вас не радіти тим, що тільки ви кати і сволота!.. Гляньте вгору і під ноги собі: все червоне, і ви від його червоні, і я червоний… І в мене теж така перспектива, як і у вас… серед цього народу і серед тих народів, з яких ви повиходили… Я знаю дуже добре, і ви, і кожна дитина знає дуже добре, що мене звуть червоним сатаною. Цебто катом над катами!.. Ви кати, а я між вами і над вами найбільший!.. Що, відлягло?.. Якщо відлягло, то це значить, стало приємно вам, мої товариші!.. Бачу, що приємно, хоч і мовчите, неначе в роті тримаєте останній віддих ще на цім світі!.. Гляньте ось на цього чоловіка, Миколу Лигоровича Єжова, який не служить ні Чеці, ні війську, а тільки тій справі, що я провадю поза військом і Чекою. І на тих он людей… подивітесь…
І тут він провів рукою в напрямку лівої купки жовнірів озброєних, а потім і правої, і показав через залу аж на тих двох, що стояли при дверях:
– Всі вони такі, як і ви, і я, кати! І всі ми робимо зусилля довести наші країни до того стану, в якому ми себе почуватимемо добре, і щоб це добре у майбутньому не мало ґрунту змінитися для нас на найгірше… А раз ми хочемо, так воно й буде. Про цю нашу мету товчуть і в школах, і на кожних зібраннях, і на кожних святах, і з приводу кожної нашої політичної події… І тому і вам вона відома, і мені немає чого говорити про неї. Але конче треба зробити застережливість, щоб наше вимріяне не наткнулося на непередбачене і не розбилося і не пішло разом з нами всіма на дно суспільного моря. Застережливість таку зробите ви, кати!..