І скільки Іван Овсійович не пригадував, то батько його був завжди такий жорстокий і невмолимий, коли, на його погляд, була порушена людська правда… Він завідував і рогатою худобою, і кіньми на чотирьох економіях. Він скотину лікував і бракував, і призначав вистоюватися на жомі, щоб потім продавати. І він же або по його вказівках докуповували худобу, і в його під руками завжди було багато робітників, і він з ними поводився так само, як з власними дітьми. З роботи ніколи не виганяв робітника за шкоду, а після другої або третьої провини доривався до винуватця з малахаєм і бив, скільки вже його серце бажало, щоб насититься. І жоден битий його не оскаржував, і не противився биттю, коли бачив, що від перших ударів нема куди рятуватися. І всі знали, що Овсій Юхимович дурно не присікається і що він завжди за правдою стоїть і ніколи не вижене ніякого провинного, але конче сам своєю власною скарає, і на цім окошиться. І люди шанували, і робітники просто раді були, коли бувало він до їх починав жартувати, бо він був не такий, як усі: він був правдивий і справедливий. І Іван Овсійович певний був і тепер, що якби він був сказав батькові тоді, коли карав за Пріську, що не він розкраяв чоло Прісьці, а батько все-таки знав, що Іван це зробив, то він не бив би його, аж поки не змусив би сина визнати свою провину вголос, аби покарати його теж перед всіма. І те, що він перед батьком і запертий був, і переляканий, але все ж таки вимовив: я винен, для батька довго було приємним міркуванням, що син може і перед шибеницею не побоятися правди!
І цей випадок із сином у такім освітленні Овсій Юхимович не раз любив розповідати і гостям у себе в хаті на святкових бесідах. Всі ці батькові якості якраз і не могли зараз наказати Іванові бути одноцільним у настрої до його. Бо жорстокість справедливої людини може мати добрий вплив тільки на людей тих, що живуть переважно емоціями. А на людину з розбурханою думкою жорстокість справедливої людини завжди вносить елемент нещирості і надужиття. І через те не міг бути Іван Овсійович до батька одноцільним і по-рідному близьким. І враз візок, що з'їжджав з горбика на рівне, і дійсність оточення стали Іванові Овсійовичу перед очима. Він оглянувся і пересів на сидіння лицем до коняки в один ряд із батьком.
І перед ним розгорнувся широчезний та зелений простір степу. З лівого боку, аж при кінці обрію, серед весінньої зелені садків та полів виднілися біленькі цяточки стін хаток старого Матусова з високим заводським виводом… А далі Станіславчик і нарешті залізничні «посадки» – гайки почали виступати серед пшениць та житів… І нарешті перед ним за широченною та розлогою долиною з купками туману замаячіла станція з димками від паротягів. Відти вряди-годи чулися і гудки хоч тих поїздів, що маневрували, а хоч тих, що проходили проз станцію. І відти, із-над гудків, вибивалися до неба зелені та високі акації понад степовою зеленню, неначе зелені скелі понад просторами зелених розливів весни. І серце у Івана Овсійовича почало нити почуттям безпритульності і самоти.
А хвилі хлібів ішли безнастанно, то спадаючи, то знімаючися до Станіславчика, а потім аж під узвишшя десь далеко до Буди із такою ж байдужістю до рефлексій молодого Бруса, як і колись вони це робили тут під час битов Хмельницького з поляками. І поряд з ними пролітали великі латки тіней від поодиноких хмар, що мандрували серед тихого та ясного, аж сліпучого неба. Здавалося, і хвилі хлібів, і тіні хмар біжать наввипередки до найближчих степових озер, щоб там, перебігши чисту та не скаламучену воду і сколихнувши прибережну траву, нести дальшим весняним просторам вогкість води, пройняту глибокою небесною блакиттю. А над всім жайворонки кричали так високо, що людське око ні одного птаха не могло помітити. І здавалося, що то так скрипить простір від руху вітру, хмар, тіней, молодих колосків та хвиль на степових озерах.
– Сину, а поглянь лишень на нашу межу, якою ми Ідемо… та придивися до людського хазяйства, та й побачиш наші поля трохи іншими, бо всяка далекість ховає собою людську працю від щирого ока.
Почулися батькові слова. І Іван Овсійович з незбутим болем самоти глянув на боки із візка і на межу, яка із-під коня поміж житами випиналася довжелезною смужкою вперед. Понад її краями упродовж росли польові маки, ромашки, козельці, нехворощ і пирій та спориш. А через їх перехилялося густе і ще не покрасоване колосся жита, просто їм у візок через драбини. А туди, трохи далі від межі, виднілися серед жита якісь купи, пророслі наскрізь бур'яном. Придивився. І впізнав купи борін з червоними зубками від іржі і з порепаними рамами від дощів та вітрів. І між ними стояли три сіялки з відчиненими скринями для зерна. У їх були навіть передки не поодчіплювані. А штильваги та йорчики просто лежали упоперек межі. І ввесь цей реманент був пророслий березкою, мишієм, полином і коров'яками. І коли переїздили через штильваги та йорчики, вони голосно затарабанили і заторохкотіли, і відти вилетіла дика качка і впала недалеко у гущину жита. І все це було схоплене з усіх боків польовими травами, неначе довгими ногами якогось небаченого спрута, що зібрався їх всіх утягти у вогку масноту чорнозему навіки.
І батько знов обізвався:
– І хто це наших незаможників навчив так господарювати?.. І де ж таки?.. Кидати реманент на цілого півроку в полі!.. Та з таким доглядом то його хватить, ну, нехай на два, на три роки… А воно ж людська праця!.. Оті потріскані та поскалені дошки на сіялках та планки, та перебійки на боронах. Та оте колоддя полускане та побахкане – воно ж людські кістки, людські ноги поламані та руки струджені… І якому дурилові може прийти в голову, що це хазяйство нашого народу?
Іванові Овсійовичу такі картини уже були давно знайомі, і йому здавалося, що і батько про цю синову обізнаність добре знає і говорить зараз тільки через те, що його безпорадність ослабла і що від неї можна виборсатися… І Іван Овсійович рішив нічого не відповідати, хоч і знав добре, що батькові від цього буде ще тяжче. І щоб собі дати спокій, став дивитися на коняку. Вона вже не бігла, а швидко йшла, бо межа була страшно заросла бур'яном, з якого ще не спала навіть нічна роса. І коняка була забрьохана, ніби вийшовши з річки: і копита, і ноги аж по черево мокріли, а з черева краплинками скапувала вода то там, то там. А на мокрім хвості і на боках видніли порвані листочки трави і червоні пелюстки маку… І син чогось не утримався:
– Тату, коли вам треба буде писати до мене, то листів не пишіть. Вони не доходять… Доходять, хоч і запізнено, тільки телеграми… Та чи у вас є гроші на телеграми?..
– Сину, скільки є людей у п'ятьох селах: у Матусові, Куцівці, Самгородку, Ташлику і в Сигнаївці, стільки я маю і гаманців з грішми для себе. Тільки що я до тебе не буду писати ні листів, ні телеграм. Я покладаю надії на твоє слово… Як ти не приїдеш, я буду певний, що ти загинув і що мені нема чого жити. Я загину теж… Ти ж бачиш, що вони всяку людську правду вигнали із своєї обіхідки… І їм треба нащось винищити старе людське покоління, аби новим людом керувати так, як вітер перекотиполем… От і все… Більше мені нема чого говорити.
– І хто це наших незаможників навчив так господарювати?.. І де ж таки?.. Кидати реманент на цілого півроку в полі!..
– Рідний і дорогий мій тату… – обізвався Іван Овсійович, силкуючися бути щирим і сердечнішим у своїм слові:
– Мені просто сипнуло морозом за шкіру від ваших слів. Мені здається навіть, що я втратив тяму і розуміти вас. Бо ж навіщо ставите у своїй душі таки ж самому собі якийсь кут безвихіддя?.. Мовляв, як тебе не буде, то мушу згинути. Я в цьому тільки одне і розумію, що теперішній час страшний. І ми в ньому ходимо, неначе дичина по пастках. Але ж ми знаємо, що в страшних битвах воєн не всі вояки вигибають… Та все ж, щоб ваша душа не побивалася у таких жахах, то ось я вам кажу, що не буду ждати якихось двох неділь, а прибуду раніше від того строку, про який уже прийшлося мені говорити… Я знаю, що то значить самота і тривога в людини, яку прирікають на громадську смерть… Я швидше приїду…