Демон, здається, здригнувся й позадкував.
– Що? – злякалася Катя.
– Бачу її примару! – натхненно віщала Ірина. – Вона тут! Вона прийшла до тебе… Зараз я з нею поговорю! Як її ім'я й по батькові?
Катя мовчала цілу секунду.
– Припиніть, – сказала нарешті. – Ви ж самі в це не вірите. Немає там ніякої примари.
Шкода, що вона не могла бачити обличчя демона: той поморщився з непередаваним сарказмом.
* * *
Катине заціпеніння нарешті урвалось. Немов сновида, вона дозволяла маніпулювати собою; вражена розмовою з Максом, навіщось повелася на розмову з відьмою. Тепер усе стало ясно, як день, і в цьому денному світлі нікуди було ховатися.
– Спасибі, ви мені дуже допомогли.
Головне було – викурити відьму за поріг. Тягти її силою Катя не збиралася, та й не подужала б. Та коли вона замкне вхідні двері, відьма залишиться надворі.
– Спасибі, ви мені дуже допомогли, – фраза звучала чи то як знущання, чи то як проклін.
– Катю, стривай! – масним голосом кричала відьма.
– Усе, годі. Ви мені дуже допомогли, я щаслива, їдьмо звідси.
Відьма чомусь була налякана. Раніше Катя, у своєму гіркому заціпенінні, не замислювалася над тим, чому відьма так причепилася до неї, чого хоче – бо ж не грошей. У Каті немає грошей, щоб оплатити такі зусилля. Щастя для Каті? Чому раптом? І чому вона так нервується, явно чогось боїться, не Катиного ж гніву?
– Зараз поїдемо, – примирливо сказала відьма. – Катю, одну хвилинку. Одну секундочку, тільки…
Стоячи на порозі, Катя втратила пильність.
Продовжуючи солодко всміхатися, відьма стрибнула до неї, схопила за лікоть і сильно рвонула на себе – в будинок. Катя заточилася й ледь не впала, а відьма чіпким мавпячим рухом вихопила в неї ключі від дачі, два здоровенних сталевих стрижні на кільці.
Катя злякалася по-справжньому.
Відьма була вже на порозі, по той бік дверей. Катя навалилася на двері зсередини, намагалася не дати їх зачинити, але відьма була масивнішою й сильнішою.
Ніхто не кричав. Катя оніміла з жаху й тільки боролась, наче востаннє, за свою волю. Відьма встромила ключа в шпару й помилилася: жовтий ключ від верхнього замка, а білий від нижнього, а не навпаки. Поки відьма поспіхом опанувала цю нехитру науку, Катя відскочила вглиб будинку, розбіглася – і всім тілом гахнулася об двері.
I перемогла.
Затріщали завіси. Заходив ходором одвірок. Відьма відсахнулася, оступилася й скотилася з дерев'яного поріжка; Катя вирвалася на волю, мокра, тремтяча, люта.
– Відьма! – крикнула в лице жінці, що впала на траву біля порога. – Відьма! Я в міліцію зателефоную! Я…
– Телефонуй, – пробурмотіла відьма, тяжко дихаючи. – В міліцію, у Пентагон… куди хочеш.
* * *
Кілька секунд відокремлювало її від простої розв'язки: замкнути дівчисько на дачі, не дати йому вийти до півночі. Хай там що казав демон. Замкнена людина охочіше слухає, легше вірить, із замкненим простіше домовитись. Якби вдалося замкнути Катю – проблема була б розв'язана на дев'яносто відсотків…
Але кляті ключі переплутались, а дівуля виявилася сильнішою, ніж можна було подумати.
Падаючи з порога, Ірина добряче вдарилася стегном. Тепер демон і Катя стояли над нею й кричали, кожен своє; демон не звертав уваги на Катю, а Катя не чула й не бачила демона.
– Відьма! – репетувала дівка, незвично агресивна. – Я в міліцію… я в міліцію…
– Там записка! – репетував демон. – На підлозі в передпокої! Підніми й прочитай!
– Совісті у вас немає! Божевільна! До шизарні! Геть звідси! Я зараз охорону викличу!
– Там аркуш паперу! Підніми! Скоріше!
Крекчучи й стогнучи, Ірина зіп'ялася на ноги. Катя відскочила, ніби її вітром звіяло, і, часто озираючись, відступила до хвіртки. «Яка міліція? – подумала Ірина. – Де тут охорона? Єдина твереза думка у всьому цьому потоці: якщо зв'язати мене й запхнути в гамівну сорочку, я не зможу себе бити й калічити, я не полізу на дах услід за цією божевільною…»
Катя йшла. Покинувши будинок із навстіж розчиненими дверима, не піднявши з землі ключів, вона відступала до автобусної зупинки, йшла вулицею, і голова її виднілася вже над краєм паркана: Катя шукала хоч якоїсь допомоги. Ірина насилу уявила, як за нею женеться, як наздоганяє, скручує… Як та виривається й верещить…
– Відьмо, ти хочеш жити? Подивися, що там за лист!
Вона вирішила цього разу послухатися демона. Морщачись, піднялася на ґанок. Катя завмерла на безпечній відстані – на вулиці, біля сусідньої ділянки; Ірина зазирнула у відчинені двері.
Картонний перекидний календар, що стояв на поличці біля дверей, гепнувся від удару дверима, і серпень змінився груднем. З-під календаря – а звідки ж іще? – вилетів пожовтілий аркуш паперу з блокнота в клітинку.
На папірці було написано розгонистим почерком: «Катерино, пробач мені, що я на тебе накричала. Я тебе розумію, зрозумій і ти мене: два дні тиск стрибає, голова розривається. Приїду додому – перетелефоную. Є. М.»
* * *
Увечері в затишному ресторані, у напівтемряві, при свічках, гарна, посвіжіла, щаслива Катя сиділа навпроти Максима.
Вони трималися за руки!
Ірина спостерігала за ними з дальнього кутка. Лоб їй трохи пік, заклеєний свіжим пластиром. Боліла рука, проколота зубочисткою. Потемніли синці на обличчі, і сіпав ще один, свіжий, на стегні.
Перед Іриною стояв келих червоного вина й лежали на тарілочці три скибочки сиру.
Крісло навпроти було порожнім – всім здавалося, що дивна жінка напивається на самоті. Насправді ж навпроти Ірини розташувався демон у сірому костюмі. Якби йшлося про людину, можна було б упевнено сказати: він в ейфорії.
– Ось, виявляється, чому поверталася її свекруха! Вона записку залишила, вибачилася! Мудра жінка… Земля їй пухом… Дівчину, виходить, від могили врятувала – вже після смерті…
Слухаючи його звіряння, Ірина замовила ще один келих вина. Крізь легкий алкогольний флер демон здався кумедним. Навіть смішним.
– А що тобі до цієї Каті? – запитала вона, жуючи сир. – Чому ти так за неї переживаєш? Вона тобі родичка?
– Ні, – демон перестав усміхатись.
Ірині не сподобалася зміна виразу його обличчя, і вона квапилась перейти до нової теми:
– А ти з іншими духами не спілкуєшся? З демонами, з примарами… ні?
Демон наїжачився:
– Не твого розуму діло!
Ірина зробила два великих ковтки й пообіцяла собі мовчати, поки можна.
Тим часом за дальнім столиком розвивалося дійство. Сьогодні, до візиту в цей ресторан, стосунки Максима й Каті на підвищеній швидкості проскочили кілька етапів; обоє кричали, і обоє плакали. Обоє ходили до церкви й ставили свічки за упокій матері й свекрухи – Євгенії Миколаївни. Обоє змучилися, й, нарешті, крига скресла: Максим гладив Катину руку, ніжно гладив і цілував, і просив пробачення, і каявся, що був егоїстом, дурнем, сліпим…
– Здається, мужик тільки тепер збагнув, яким він був ідіотом, – сказав демон, ніби відповідаючи на Іринині думки.
Годинник на стіні показував двадцять першу п'ятнадцять.
– Ще годинку вони посидять, – продовжував коментувати демон, – а потім поїдуть разом додому. Ми їх проведемо. Простежимо, щоб усе було добре.
– Свічку потримаємо, – не змовчала Ірина.
– Якщо треба, – суворо відгукнувся демон, – то й потримаємо, не турбуйся!
Офіціант приніс іще келих на таці. Ірина сьорбнула; в неї заплющувалися очі.
– Звір ти, – пробурмотіла вона сонно. – Цілу ніч мене мучив… Цілий день ганяв… Знущався… Ні жалю, ні співчуття…
– А в тебе, відьмо, було співчуття до приреченої дівчини?
– А чого її треба жаліти, а мене ні?
Демон похмуро посміхнувся.
– Я додому піду, – пробурмотіла Ірина.
– Підеш, коли я дозволю.
– А закурити можна?
– Ні! Ти покинула курити, запам'ятай!
Ірина допила третій келих. Знесилено відкинулась на спинку крісла:
– Хто ти такий узагалі? Як тебе звуть?
Демон мовчав.
– Хто знає ім'я демона, той має над ним владу, так? – Ірина була рада виявити поінформованість.
– Мене звуть Олег, – раптом сказав її співрозмовник.