– Безперечно, – Максим говорив пошепки, хоч відвідувач не міг його чути. – Він хоче, щоб ти дав йому реквізити рахунку, адреси для листування, щоб засвітив свої контакти в собачих клубах…
– Та це ж складно, – сказав Арсен. – Таких контактів повно, адреси весь час змінюються, що він може довідатися?
– Варяга знайшли менше ніж за добу, – Максим вставив у автомобільний програвач новий диск.
Він сидів на водійському сидінні джипа, розвалившись, пожовуючи ментолову жуйку. Я знову сів до нього в машину, подумав Арсен. Гакер? Вербувальник? Хто він такий? Гадки не маю. Проте сів до нього в машину. Мов теля.
Десять хвилин тому джип зупинився під боком великого готелю. Максим за дві секунди настроїв зв’язок через готельну бездротову мережу й передав ноутбук Арсенові:
– Нехай пошукають тебе серед мешканців. Давай, що скоріше впораєшся – то краще.
І от – вони сиділи мовчки, в колонках грала «Карміна Бурана», Арсен зв’язався з клубом і оформив передачу, і тепер гарячково прощався зі своїми собаками. Гладив яскраво-рудого Краса, пухнастого білого Спартака, а ті стрибали, намагаючись лизнути в лице його намальовану фігурку.
– Вам буде добре, – бурмотів Арсен, – я віддам вас гарним людям, ви не бійтеся, усе буде добре…
Отоді й з’явився незнайомець і захотів купити «оцього, біленького».
– А хто вам рекомендував звернутися саме до мене? – запитав Доктор Ветті, п’ятдесятилітній лікар з Чернівців.
Покупець назвав голову одного з відомих клубів. Дуже правдоподібно.
– Ану ж це справжній клієнт? – запитав Арсен уголос. Максим гмикнув.
– На жаль, – сказав Доктор Ветті, – цього, біленького, вже продано. Усіх продано. Спробуйте завітати до мене на тому тижні – я візьму в розпліднику нову партію й можу врахувати ваші індивідуальні побажання… Якої статі щеня? Якої масті? Буде легше, якщо ви розповісте мені про вашого улюбленого собаку або надішлете фото – ви ж тримали собак у реалі, чи не так?
Покупець відповідав короткими репліками, з великими перервами між фразами, раз у раз скаржачись на поганий зв’язок. Арсен написав: «Даруйте, справді зв’язок поганий, чекаю вас наступного тижня» – і акуратно видворив відвідувача з віртуального кабінету.
– Професіонал, – з повагою сказав Максим. – Пам’ятаєш, я в тебе цуценят купував?
– Коли?!
– Галина Дмитрівна Корзун з Києва. Купив у тебе таксу з сумними очима. Відпрацював контакт.
– І кинув?!
Максим кліпнув:
– Що?
– Ти покинув цю таксу без догляду? Просто викинув, стер з диска?!
– Ні. Подарував дівчині, з якою тоді зустрічався.
– А вона…
– Вона правильна людина, не турбуйся. Вона не з тих, хто викидає на смітник цуценят.
Через кілька хвилин на дверях кабінету Доктора Ветті з’явилася табличка: «Тимчасово не працюю, прошу вибачити за незручності». Арсен закрив вікна й мовчки передав комп’ютер Максимові.
В один день втратити й статус, і бізнес, і всі статки. Саме так, напевно, відбувалося з людьми під час революцій – та й не тільки; такий собі Жофрей де Пейрак, вельможа з Тулузи й літературний персонаж, був позбавлений усього майна й спалений на багатті просто тому, що король йому позаздрив. Потім виявилося, що й від багаття Пейрак урятувався, і кар’єру зміг зробити заново. Арсен сподівався у своїй тузі, що й у нього життя ще не закінчилось.
Він перебирав подумки всі справи, які не встиг доробити. Він тужив за Міністром, за світом, який утратив, за життям, яке так і не прожив. У машині дуже тихо звучала «Карміна Бурана», так тихо, що часом ставала бурмотінням. Ззовні йшли пішоходи у своїх справах, обличчя їхні ставали то червоними, то зеленими залежно від настрою найближчої неонової вивіски.
– Як ти думаєш, – сказав Максим, дивлячись на екран свого ноута, – всі ці люди, що платять реальні гроші за віртуальних собак, – вони божевільні?
– Чому?
– На ці ж гроші вони могли б купити щось справжнє.
– Наприклад, що? Любов? Дружбу? Може, радість життя? Максим всміхнувся:
– Все, у що ми віримо, існує. Так?
Арсен здивувався, бо Максим майже слово в слово повторив його власні думки. Все, у що ми віримо, – існує.
Його прорвало.
– На результат трибуналу якось можна вплинути?
– Думаю, ні. Вважай, що Міністра засуджено.
– Якщо він не з’явиться…
– Ще простіше. Обвинувачам буде легко.
– Він існує. Міністр. Це частина мене. Розумієш?
– Чудово розумію. Всі вмирають. Міністри теж.
Якщо пароль не буде активізовано за три місяці – акаунт анулюють і Міністр умре своєю смертю, подумав Арсен. У ліжку, один, далеко ще не старий… Державні турботи рано звели його в могилу…
Ох, якби ж не ховатися! Якби з’явитися на трибунал, прийти потім на страту, подивитися на юрбу з ешафота! Сказати на прощання кілька слів… Нехай анулюють акаунт в урочистій обстановці, нехай Міністр умре на очах у юрби, так, як жив…
Максим тримав на колінах комп’ютер, синюватий відблиск лягав йому на лице.
– Ого, – він дивився на екран, неясні тіні відбивалися в блискучих очах. – Все, як я й боявся.
– Що?
– Твого Міністра зламали.
– Що?!
– Перехопили акаунт. От зараз, якби ти ввійшов зі своїм лоґіном і паролем, – тебе б і вирахували, й одразу в гості… Ти не бійся. Я на твоєму боці. А це вже дуже багато.
Він розвернув екран. Арсен побачив знайому рамку «Королівського балу», вогку катівню, голу людину, підвішену за ноги. Голова була побрита наголо, але закривавлене лице ще можна впізнати: орлиний ніс, шрам на вилиці, роззявлений криком рот… Рядки у віконці чату стрибали, мов скажені – ішли зізнання, зізнання, зізнання, Міністр зізнавався в злочинах, у вчинених і у вигаданих, у кутку сиділи писар та кореспондент «Нашого балу». Писар строчив, а кореспондент збирався, очевидно, просто скопіювати лоґ, умістивши на першу сторінку скріншот з камери допитів – оцю ось картинку з підвішеним за ноги голим Міністром…
Хтось чужий, перехопивши керування Міністром, тепер брав участь у шоу. Напевно, страта буде так само барвиста.
– Дякую, – сказав Арсен. – З мене досить.
Його нудило. Думка про те, що його віртуальну оболонку голісіньку підвішено в камері тортур, була нестерпна.
– Гра, – Максим провів долонею по клавіатурі, наче погладив. – Видовище, шоу. Як би в них сайт не впав од напливу відвідувачів у суботу, в день страти.
– Ще трибуналу не було, а вже призначено страту?!
– Ти що ж, сумніваєшся, що трибунал пройде, як їм треба?
Арсен замружився:
– У мене… тобто в Міністра є прихильники.
– Після цих зізнань?
– Багато хто мені завдячує! У Міністра є агенти, друзі…
– Були, – вкрадливо зазначив Максим. – Цю гру для тебе закінчено. Змирися.
* * *
Весь наступний тиждень Арсена мучили фантомні болі. Він бачив сни, які мали снитися Міністрові. Він ходив до школи, мов на каторгу. У метро йому ввижалися чужі уважні погляди; на щастя, до четверга він занедужав – або вдало прикинувся хворим, він і сам не розумів. Батьки намагалися без потреби його не пресингувати – і Арсен окопався вдома, у своїй кімнаті, з термосом теплого чаю на підвіконні й відімкненим модемом.
Він намагався читати. Слухав музику. Намагався скласти старий пазл з п’ятисот фрагментів. Нічого не виходило; в суботу, забувши всі обіцянки, Арсен вийшов у мережу, щоб заново створити непримітного персонажа й з’явитися на страту Міністра – щоб хоч у юрбі постояти.
Зв’язку не було. Дзвінки в службу підтримки виявили, що пошкоджено кабель. Полагодити його раніше понеділка ніхто чомусь не брався.
Арсен ліг у ліжко серед білого дня. У нього була занадто багата уява: він бачив міський майдан, розкішний ешафот, споруджений зі свіжого дерева – аж краплі живиці виступали на струганих боках. Він бачив, як піднімається по сходах Міністр, одягнений у лахміття, як починають рухатися численні пристосування для довгої страти, які розробники гри частково вигадали, частково вичитали в кепських історичних романах. Коли Міністр умер, в Арсена зсудомило ліву ногу. Він довго з нею вовтузився, розтираючи, витягаючи пальці на себе, як навчав його колись тренер з плавання. Скільки років тому? Сім, вісім?