Років так через п'ять, зовсім в іншій землі, почув я прислів'я: «хитрун сам себе перехитрив» – саме так і вийшло. Валун ящера тільки по боку зачепив! Але зате шлях йому показав – гадина наверх полізла, до мене. Де дереться, як людина, де повзе, як змія… Я потім і згадати не міг, як саме я додумався, але – уперся носком лівої ноги в каблук правої і стягнув чобіт, та не до кінця, нога у халяві залишилася (на мені були звичайні чоботи, м'які – бойові, броньовані в човні залишилися). Тепер кому з нас жити – залежало від того, чи зумію я вгадати напрям…
Все-таки визначив правильно і, коли голова показалася над краєм скелі, – я стояв збоку, – махнув ногою, так що чобіт пройшов майже над землею… Голова кинулася вперед – точно, як змія нападає, і схопила чобіт. Я вдарив обіруч сокирою по шиї зміїній. І відразу стрибнув назад, але це вже було зайве: ящір униз покотився. Я сів на камінь, подивився на лезо сокири, яке защербилося так, що вже не поправити, перевів погляд убік – на камені залишилися карби, слід. І тільки вже від удару перегодом – до п'ятисот порахувати, не менше, – і то з дуже великим зусиллям, змусив себе подивитися вниз. Ящір іще конав. Він тріпотів так довго, що я вже боятися почав, чи не виросте в нього нова голова.
Та розумію, що казки, тільки ж і те правда, що я гада тричі вбивав за всіма правилами, і… як уві сні: наче щось і робиш, а без пуття. Відмучився зрештою ящір, а в мене ноги тремтіти перестали, спустився вниз і почав потрошити тіло. Можна ж його вбити якось легше? То треба знайти як.
Стріла до серця зовсім трохи не дійшла, в ребрах застрягла. Так що якби я підпустив його ближче… Ба ні, не хочу підпускати таких ближче! Голова не цілком відрубана, на клапті бовтається – отож-то мені й здалося, що вона вниз упала, – а череп – суцільний кістяк!! Навіть того мозку, що у звичайних кістках буває, нема. А де ж тоді? Ну, демони пекла!.. Мозок не в голові, а зовсім навпаки. А я ж таки теж тим самим місцем думаю! Та й у баладі сказано, що «наказав Бетелайн: «Треба в дупу стріляти», тільки інші не стали й слухати». Боги та демони, але ж ще є балада! «Бетелайн – чаклунчин коханець»…
«І клинок на прощання, весь кривий, наче серп, залишила на згадку про ночі».
Тепер мені жарко стало й ноги ватяні… Бетелайн мені, між іншим, предок у шостому коліні! Або, може, всі чаклунки дарують такі мечі?
Пані. Та ні, лише я.
…Так почалось моє життя в печері. З їжею було просто: звір неляканий, у річках й озерах риби повно, ящерів небагато, і я від них ховався. Спасибі Хазяйці: чаклунський обладунок мене переховував. Але вже через кілька днів…
Повертаюся з рибної ловлі, коли чую – ящір шипить-реве. Повернув голову – демони рогаті, людина на скелі! Ящір нагору загнав, як мене колись… Взагалі-то чужий – це майже завжди ворог. Але чи то притлумилося в мене це почуття за той час, чи то відчував, що всі люди в такій небезпеці – брати, чи то жити самому нудно стало, чи, може, все це разом – тільки кинувся я незнайомця рятувати.
Ящір на мого несхожий зовсім: з трьома рогами, на чотирьох лапах, хвіст завдовжки ліктів з п'ять, завтовшки з моє тіло. На кінці хвоста – булава з шипами.
Перекладач. Вочевидь, кістяний наріст.
…І, мабуть, з цього страховища двох таких, як той перший, зробити можна, і ще на кількох людей м'яса вистачить, отже… Отже, стріляти в серце не можна – не дійде стріла, навіть зблизька. Знати б, де мозок – в дупі чи все-таки в голові? Думай не думай, а стріляти треба. Пустив стрілу в зад. Як потім дізнався, правильно і неправильно: мозок справді там, але стрілою не дістанеш – кістка товстенна. Ящір кинувся на мене. Була у мене про такий випадок думка – стрибати між деревами, ухилятися, як я на полюванні з биками робив – від рогів ухилитися, удар меча по нозі, ще стрибок убік, і так поки не вб'ю, – але я помилявся. Адже в бика на хвості волосся! Від рогів я таки вхилився – відскочив правильно і саме в стрибку, на льоту потрапив під удар…
* * *
Отямився я в своїй печері, на своїй підстилці. Підняв голову – хлопець, що на скелі сидів, біля мого вогнища порається. Меч мій на підстилці поруч – отже, я не в полоні. Гарний він слідопит, якщо зумів за моїм слідом сюди дістатися: я все-таки з дитинства навчений не залишати слідів. Повернувся хлопець, заговорив.
Боги та демони, я не тільки слів не зрозумію, я звуків таких не вимовлю! Ну й сам він… Не бачив би я різних чудес, сказав би, що таких людей не буває. Шкіра настільки смаглява, що здається червоною. Обличчя жорстке, наче з дерева вирізане. Ні бороди, ні вусів, по шкірі видно – ніколи їх і не було. Але й не молодший він за мене, ніяк не молодший. Як би старшим не був. Волосся в три кіски заплетене – одна ззаду, дві біля скронь. Сів він біля мене навпочіпки, вийняв із сумки гладку дощечку й чорну паличку, швидко, мало не в один мах, намалював на дошці мене, хвостом ящера збитого – і то дуже схоже. Потім по моєму панциру поплескав рукою – теж ясно, де б я був без обладунку? – потім витер обидва зображення чимось круглим, а я через його плече втупився: демони пекла, самостріли – то ж наші, з однієї майстерні! Стоять у кутку, зовсім однакові. Узяв я в нього дощечку з паличкою. Ну, я малюю – це ж розумним бути треба.
Пані. Глядачеві – безумовно. У Палаці, коли думав, що я не бачу, малював мене то на піску, то на бересті. Я спочатку вирішила, що це малюнки демонів і він зайнявся магією. Терміново почала перевіряти його думки (а то ж жарти нечистої загальновідомі, певні здібності й у звичайної людини можуть бути, аби ж не догрався!) – а це, виявляється, кохана жінка…
Але зрозумів мене рятівник і відповідь свою малює: так, він був у Палаці. І пані у нього є, зовсім на мою несхожа. Знову малює, тепер – озеро біля Палацу. Чотири рази: в одному кутку воно льодом скуте, в іншому – вже пливуть крижини, весна, далі – літо й осінь. І ліву п'ятірню розчепірив: п'ять років був у Палаці. Знову беру в нього малярське приладдя, малюю ящера, – ох, він би сам себе не впізнав! Потім йому в груди долонею: мовляв, не я вбив, значить – ти. Підійшов у кут, узяв арбалет, намагаюся показати, слабенька це зброя, чимось, мабуть, іншим діяв – покажи, чим та що? У відповідь він з сагайдака стрілу вийняв. На кінці древка – невеликий виступ, натиснув мій рятівник на нього пальцем – і з наконечника бризнула каламутна цівка, так було б, якби вся стріла ввійшла в тіло. Для пояснення змію зобразив. Дивно, але в нас точно така водиться, тільки неотруйна.
Перекладач. Отрута деяких змій – наприклад, звичайних вужів – нешкідлива для теплокровних тварин, проте на рептилій діє не згірш, ніж отрута кобри.
Боги та демони, чого ж він сидів тоді?! Мабуть, питання це було в мене на виду написане, тому що зітхнув Три Коси, – так я нарік його подумки, – похнюпився, ніби в чому винен, і намалював ящера. Того самого, трирогого. А з пащеки оберемок трави стирчить… Травоїд, отже. Тут уже я червоношкірим зробився, а він мені в плече тиче: ти, мовляв, знати не міг.
Потім, коли заспокоївсь я трохи (помилка то неприпустима, – якби я подумав спершу, то здогадався б – не схоже створіння те на хижака), то Три Коси ще намалював: печеру й нас двох. Потім узяв кругляш, яким витирав малюнки, і підніс до своєї фігури, а сам на мене дивиться – витирати чи ні? Я відвів його руку в сторону. Так нас стало двоє.
* * *
Той час летів швидко. Щоправда, говорити спільною мовою так і не навчилися – надто різні мови наші, язика можна зламати. Але дещо розуміли. Я його кликав Другом або Приятелем, і він розумів, хоча вимовити не міг. У нього для мене теж слово було, я відгукувався.
Багато чого навчив він мене, особливо діяти списом. У нього, крім самостріла, було кілька списів з різними наконечниками. Він метав списи майстерно, а з руки діяв – і поготів. І мене вчив. Я й раніше знав, що списами можна не тільки нападати, але й захищатися – деякі з «навчальних примар» це робили, але сам не вмів раніше: не вчила Пані.