Емік пообіцяв, що «фуфла» більше не видасть, просив пробачення.
Я сказав, що спробую знайти якусь нішу в своїй душі, щоб вибачити його.
25 березня, четвер
Подзвонила Мотря, спитала, що таке коїтус.
Сказав, що це подальший важливий крок у житті після дефлорації.
Що у Мотрі в голові останнім часом? Невже це вивчають на курсі літературної творчості? Чому у неї ніколи нема до мене запитань з поетичної майстерності? І хто їй нашіптує такі слова на вухо? Вочевидь, чийсь нездоровий вплив. Сподіваюсь, що не «Острозьких черниць».
27 березня, субота
Увечері зайшов мій сусіда і вірний друг Назар Цибуля. Назар родом із Переяслава, але перебрався до Ірпеня, бо тут ближче до Києва, де можна проводити змістовні політичні акції. Назар щоразу всім нагадує, що він український буржуазний націоналіст, член «Братства», всіх підозрює у зраді і переконаний, що нам усі навкіл чогось винні. Носить камуфляжний одяг, з-під якого визирає вишиванка. Назар тримає в Ірпені маленьку крамничку під назвою «Мед, дьоготь та інші українські товари». Крім меду та дьогтю він продає сокири і мишоловки. На кожній сокирі і мишоловці Назар власноручно дбайливо ставить штамп «Зроблено в Україні». Майже щодня Назар хоче з кимось розібратись і жбурнути кудись коктейль Молотова. Назар любить після третьої чарки всіх брати за барки і допитуватися, чи ти патріот України. Стіни Назарових кімнат прикрашають портрети Степана Бандери, Нестора Махна, Че Гевари, Ілліча Раміреса Санчеса, козака Мамая. Дружина Назара мовчки робить усю хатню роботу і стиха каже, що чоловіків не вибирають, їм коряться.
Назар любить українців. Назар не любить комуністів, соціалістів, комсомольців, КДБ та інших представників червоної раси. Назар любить гарбузове насіння, гречану кашу, перцівку, куманці, свистульки, вишиті рушники, постоли, трипільську культуру, козаччину, гетьманщину. Будинок Назара – справжній маленький етнографічний музей. До стіни його Назар прихилив дерев'яне колесо від старої підводи. Назар любить Україну.
Назар мріє, щоб кожному іноземцеві при в'їзді до України вручали державний гімн України в друкованому вигляді і на електронному носії, українською та англійською мовами. З обов'язковою символічною оплатою, що надходитиме до казни держави і спрямовуватиметься на розвиток української ідеї в світі. На День незалежності України Назар любить видертися на Говерлу, а на Водохрещу скупнутися в ополонці. Це загартовує дух українця, каже Назар.
Назар часто посилається на життєвий досвід свого батька, який, за його словами, були неграмотна, але дуже мудра людина.
Назар часто починає речення словом «позаяк». Без нього нема справжньої української мови, за Назаром.
Тринадцять найулюбленіших слів і висловів Назара:
1. «Геть!»
2. «Ганьба!»
3. «Свиня!»
4. «Пристосуванець!»
5. «Зрадник!»
6. «Запроданець!»
7. «Перевертень!»
8. «Посіпака!»
9. «Манкурт!»
10. «Безбатченко!»
11. «Лакиза!»
12. «Скурвились усі!»
13. «На палю!»
Назар щоразу мене питає, що буде з Україною далі. Я щоразу відказую, що доля України залежить від нас самих, від того, який внесок ми робимо кожний на своєму місці, від того, як прищеплюватимемо своїм дітям любов до рідного краю.
– Усе це так, – каже Назар, – але ж на нас з усіх боків тиснуть америкоси і москалі. Америка не дає кредитів, а Росія скуповує промислові підприємства Донбасу, точить зуби на острів Тузла, хоче навічно прописатися в Севастополі, споконвічній колисці українського флоту. А тобі, Дмитре, хто з політиків найбільше подобається?
Я відповів, що Наталя Вітренко. Мені подобається її чесна, безкомпромісна позиція до МВФ і НАТО. До того ж, вона жінка, а цивілізованість суспільства не в останню чергу визначається відсотком жінок в політичному і суспільному житті. Вже дванадцять років минуло, як Україна здобула незалежність, а де наша Віолетта Чамморро, Гру Харлем Брутланд, Вігдіс Фінбогадоттір? Мені соромно за наш парламент, що є прикладом ганебного чоловічого шовінізму, мені соромно, що ми згадуємо про жінку лише 8 березня, лицемірно відкуповуючись від своєї совісті букетиком дешевих мімоз. Адже ж українська жінка – це не просто жінка, але й мати, берегиня домашнього вогнища, муза (у поетів), натура (у художників), активний будівник української державності (у Верховній Раді).
– А що ж ми самі? – спитав я Назара. – Коли востаннє ми дарували квіти дружинам, як давно ми не мили підлогу у себе вдома, не смажили яєчню на сніданок? Куди поділися часи наших мрій? Невже за повсякденними клопотами цього шаленого часу ми, чоловіки, маємо право забути своє перше кохання, перше побачення, перший несміливий поцілунок? Що ж ми за народ такий черствий? А ти, Назаре, що ти для жінки зробиш? Поглянь, як твоя Оксана все по господарству робить, на роботі все встигає, після роботи і продукти купить, і борщ зварить. Ще й за тобою доглядає, як за дитиною. І за собою слідкує – найстрункіша жіночка на нашій вулиці, просто фотомодель. А тобі це все як належне, вірно?
– Так що я маю їй зробити? – змінився на обличчі Назар.
– Пам'ятника поставити!
– Прийде час, поставлю, – пообіцяв Назар і швидко попрощався, пославшись на те, що треба ще курей нагодувати. Але скоро зайде знову, тоді й поговорить про все, що на душі накипіло.
Господи, коли ж ми навчимося слухати і чути співрозмовника, жити проблемами суспільства, а не тільки дрібновласницькими інтересами? Коли ми підіймемося на вищий ступінь розвитку, коли станемо прикладом для всіх цивілізованих націй? Де наша толерантність до опонента, кінець кінцем? Ми ж українці. Без нас Європа – неповноцінна Європа.
28 березня, неділя
Європа без України. Як сумно це чути.
А скільки стало охочих отримати наш паспорт! Багато хто бажає дістати його всіма правдами й неправдами. Високо цінується наш паспорт на міжнародній арені. Та мене передусім непокоїть, чи не стане наш паспорт предметом купівлі-продажу в руках спритних гендлярів у наш нелегкий час? Хто боронитиме наше громадянство від липкоруких пройдисвітів без честі і совісті? І чому мовчать мої брати з письменницького цеху? З ким ви, працівники пера?
А от я не мовчу. Коли треба, я стаю поетом-трибуном. Бо слово – то моє єдине літературне кайло. Написав нову квінтьєму «Про український паспорт». Патріотичну. Зразок моєї громадянської лірики і принципової життєвої позиції у відстоюванні права України на своє достойне місце серед європейських держав.
Борис Олійник31 березня, середа
Подзвонив Назарові, прочитав йому нового вірша. Назар сказав, що я ще раз підтвердив свою високу марку небайдужого українця. А нині це особливо важливо, коли скурвилися практично всі, дбають не про українську ідею, а лише про власну кишеню. Сказав, що такого вірша було б добре на музику покласти. І ввести до шкільних підручників для обов'язкового вивчення напам'ять. Щоб юне покоління мало чіткі життєві орієнтири. І завдяки такій літературі ми протримаємося, вистоїмо, переможемо.
Гарні слова сказав Назар. Але треба зробити і щось практично. Отож поїхав на Окружну, роздав тамтешнім красуням свою останню збірку сонетів «Любов і вірність» із автографом. Дівчата щиро раділи, просили не забувати, приїжджати ще. А те, що у краль з Окружної нелегка робота і непроста доля, так хто у тому винен? Час, тільки цей невгамовний, розхристаний час на зламі століть. Що маємо, те маємо. Як писав Девід Герберт Лоуренс, усяк живе, щось продаючи. До речі, у мене «Коханець леді Чаттерлей» ще не читаний.
Та хай там як, а триста тисяч наших дівчат (це тільки офіційно!) самовіддано працюють в індустрії інтимного сервісу в усьому світі. А це, слід визнати, вагомий внесок України в світову економіку. Є ще і політична складова. Це справжній інтернаціоналізм, причому не на словах, а на ділі. А які ж гарні наші дівчата! Куди там парижанкам з бульвару Кліші братися!