Справа у тому, що в середині 40-х років XVII століття не все так гладко було у самому державному устрої Речі Посполитої, як могла про те свідчити назва – «золота доба». Король Владислав IV, передостанній монарх династії Ваза, унаслідував королівський титул від свого батька Сигізмунда III, померлого у 1643 році. Проте йому був зовсім не до вподоби власний статус виборного монарха, якого будь-якої миті, згідно законів Речі Посполитої, міг переобрати сейм. Адже що є сейм? Сейм – це магнатство. Сукупність кількох десятків найбагатших і найвпливовіших у державі родів, таких як Потоцькі, Калиновські, Конецпольські, Жолкевські, Вишневецькі, Корецькі, Заславські, Острозькі та інші. Ці люди, власне, й були справжніми повелителями Речі Посполитої, з чим Владислав IV миритися не збирався. Але, не дивлячись на формальний статус короля, що міг протиставити магнатам Владислав? Його сили були надто слабкими у порівнянні з шляхетним посполитим рушенням, котре, у разі загострення, неодмінно кинув би проти королівського війська сейм. Тож Владислав, замисливши реформувати владу Речі Посполитої у бік збільшення повноважень короля і відповідно зменшення ваги сейму, неодмінно повинен був шукати допомоги на стороні. А хто ж ще міг стати у пригоді в такій делікатній справі, як не козацтво? Ті самі мужні, умілі й невибагливі воїни, котрі не раз уже приходили йому на допомогу, як-от у 1618 році під час Московського походу Владислава IV, тоді ще королевича. Або у 1621-му, ставши з ним пліч-о-пліч під Хотином і врятувавши Річ Посполиту від османської навали. І хоча козацтво натерпілося під час ординації 1638 року від польської влади, король не мав сумніву, що його заклик буде почуто. Тож надав генеральному осавулу Івану Барабашу скріплені малою державною печаткою листи, у яких закликав козацтво до співпраці й пропонував для початку оплатити державним коштом кампанію козаків проти кримського хана, васала Туреччини, справедливо вважаючи, що після неї він отримає прихильність козацької старшини й зможе опертися на реєстрове військо у своїй боротьбі з магнатами. Саме ці листи опинилися у руках Богдана Хмельницького і з ними він вирушив на Січ. Над Польщею нависла загроза помсти від Туреччини, коли б у Стамбулі дізналися про наміри короля, а перед її королем виникла б загроза помсти магнатів за спробу відібрати у них владу у державі, а також за провокацію супроти такого впливового гравця, як Туреччина. Серед таких інтриг полковник Кричевський легко міг позбутися голови за сприяння зникненню Хмельницького. Проте його це не зупинило. Ніхто не знає, які думки роїлися в світлій голові пана полковника, коли він отримав універсал з наказом ув'язнити того, з ким поєднав його Святий Хрест, але історія донесла його безпрецедентне рішення – всупереч наказові охороняти заколотника як зіницю ока до суду над ним, Кричевський, коли до нього прийшли з проханням відпустити Богдана вірні Хмельницькому сотники Чигиринського полку Бурляй, Вешняк і Токайчук, випустив того. Випустив на поруки таким самим розбійникам, як і Богдан Зиновій. Саме такою є розповсюджена думка багатьох польських істориків. Звичайно, хіба борець за долю свого народу не є розбійником в очах того, хто волить тримати цей самий народ за бидло? Бидло, яке до того ж приносить колосальний дохід, доки його не підбурюють люди, подібні до Хмельницького.
Примечания
1
Вагенбург – німецька назва рухомого табору з возів, яким, згідно з середньовічною тактикою бою, іноді оточували загони бійців.
2
Армата (застар.) – артилерія.
3
Реґімент – частина війська, його відділок.