– Я думаю, він уже соображає… Давай, читай. Шлойма з натугою підвів голову, водночас відкачуючи рукава сорочки неслухняними пальцями. У дверях стояв ще й Микола Іванович в міліцейському бушлаті старшого сержанта поверх цивільного піджака. По словах Самчука він витяг з внутрішньої кишені бушлата кілька аркушів паперу формату А4, складених учетверо, делікатно їх розгорнув-розправив і зачитав:
– «Гражданін Ецірван Ше Ве, проживающий в Западному секторі города Ровно. Експертиза, проведена в лабораторії горотдєла ЕмВеДе в присутствії понятих, засвідєтєльствовала, шо на із’ятому у вас самодєльному ножі присутствують сліди чєловєчєської крові. До вияснєнія лічності… обладатєля цієї крові…» Ну вони тут і написали… вобщем, ви понімаєте, а в протоколі ми потом ісправимо… тож до вияснєнія лічності ви задєржані спеціальним постановлєнієм прокуратури як іностранний гражданін на території СРУ! Ви можете буть задєржані до трьох суток включітєльно.
– Послухайте… – Свій власний голос Ецірван також чув неначе з-за стіни. – Поясніть мені, в яку гру ми граємо. Ви ж прекрасно знаєте, що це – не мій ніж. Я його купив у тих трьох… ублюдків, які мене потім побили. Спіймайте їх і в них з’ясовуйте все, що стосується цього ножа. А я сьогодні увечері мушу бути вдома, на сьому годину в мене прем’єра в театрі. – Аж враз до нього дійшло все безглуздя щойно вимовленої фрази. Чи ж ці двоє хоч розуміють значення слова «прем’єра»?
– Ви должні ось тут підписаться. – Микола Іванович нагнувся над ним з паперами і ручкою в руці, тицькаючи пальцем у якусь порожню графу в самому низу аркуша.
– Я нічого не підписуватиму! – пригадавши давній досвід «співбесід» з органами, відрубав Шлойма і для певності сховав долоні за спину.
Микола Іванович після секундного роздуму промимрив: «Ну, харашо…» – й запитально подивився на Самчука. Той, усе ще стоячи біля дверей, гмикнув, зміряв Миколу Івановича нищівним поглядом і примирливо, майже благально проказав, ласкаво вимовляючи кожне слово:
– Ладно, Шлойма Васильович. Не хочете, то й не хочете. Але ви одівайтесь, бо в нас з вами ще тут, у лєчсан-упрі одне коротеньке дєло єсть.
– Яке ще… яка ще справа? – Шлойма вже впорався з рукавами й майже всіма іншими ґудзиками на сорочці. Він підвівся з тапчана, похитнувшись, ривком підтягнув і застебнув штани. – Чого ви ще від мене хочете?
– Не беспокойтесь, справа не опасна. Кромє того, вам даже інтересно должно буть. Бо це касається літератури. Вас хоче бачити Степанида Добромолець.
«Степанида Добромолець? А хто це така?» – вже майже запитав Шлойма, та в останню мить пам’ять таки викинула необхідну інформацію. Степанида Порфирівна Добромолець, якби вона була народилась чоловіком, могла б сьогодні називатись патріархом ровенської літератури. Іще школярем Шлойма відсиджував у актовому залі рідної вісімнадцятої школи довгі, об’єднані з двох уроків півторагодинні зустрічі зі старою сивою письменницею, авторкою трилогії «Шлях до волі», що її складали три романи: перший, власне, «Шлях до волі», а також «На волі краще, як в неволі» і «З волі в неволю не хоче ніхто», у яких детально й розлого розповідалося про становлення Радянської влади на Ровенщині – короткочасний прихід червоних кіннотників ще до підписання Брестського миру, два десятиліття «під Польщею», коли члени КПЗУ на конспіративних квартирах читали «Правду», нелегально привезену «з того боку», про золотий вересень 1939-го, перші колгоспи, боротьбу селян з німецько-фашистськими загарбниками, а заодно і з оунівськими зарізяками-сокирниками, про щасливий День Перемоги 9 травня, про повоєнне становлення, відбудову та розбудову народногосподарського комплексу області. Авторка трилогії мирно дрімала за столом на сцені, поки вчительки мови та літератури зачитували школярам фрагменти з її творів. Твори ці приблизно раз на десять років перевидавалися «Політвидавом» чи якимись іншими видавництвами і розповсюджувались винятково по книгарнях Рівного та області, певно, що мало користуючись попитом поза її межами. І ось зараз його хоче бачити Степанида Добромолець…
– А вона що… вона іще жива? – питання прозвучало цілком недоречно. Якщо «хоче бачити», то, певно, таки жива, в переносному значенні такої фрази не кажуть навіть співробітники органів.
– Вона зараз тут, в лєчсанупрі, на другому поверсі, в двадцять другій палаті, на спецобслєдованії. У неї був сердечний припадок, десь місяця три назад. І з тих пор вона лежить в лєчсанупрі. Сьогодні вона позвонила в обком і попросила по возможності з вами зустрітися. Їй пішли навстрєчу. Так шо – пройдьомтє, Шлойма Васильович…
Плентаючи між Самчуком і Миколою Івановичем уже знайомим лінолеумним коридором повз тьмяні запилюжені фікуси, Шлойма, про всяк випадок і щоб розігнати туман в голові, пригадав собі головних персонажів і загальну сюжетну канву трилогії Степаниди Добромолець.
Молодий пастух-напівсирота з Полісся Микола Музичук після фронтів Першої світової і Громадянської воєн повертається в рідне село Ремчиці. Його кохана Галя по волі змучених тяжкою працею батьків (і супроти волі власної) вийшла заміж за місцевого багатія-жмикрута. Зустрівшися з коханим Миколою, Галя присягається, що вони будуть разом, навіть якщо задля цієї мети вона муситиме отруїти нелюбого мужа Григорія. Та до цього не доходить – Григорій сам замерзає в лісі, повертаючись напідпитку з ярмарку. Микола й Галя поєднують свої долі, хоча підступний сільський піп отець Герасим і не хоче їх вінчати. Микола з Галею «живуть у гріху», а все село, науськане попом, засуджує молоду пару. Темні, затуркані селяни не розуміють щирих і чистих почуттів молодят. Їх підтримує лише сільський дивак, бідняк Онисим, який іще на початку сторіччя був кур’єром ленінської «Іскри» по території Волині і якось навіть їздив на конспіративну зустріч у Пороніно. Саме Онисим вперше розповідає Миколі про можливість побудови справедливого суспільного ладу без попів і багатіїв, крадькома приносить йому почитати Карлів Марксів «Капітал», іншу заборонену прогресивну літературу. Потім Онисим з Миколою під зшитим Галею червоним прапором виводять сільську бідноту Ремчиць на першу в історії села першотравневу демонстрацію. Викликана попом Герасимом поліція розганяє демонстрацію, заарештовує Миколу й Онисима. Та у в’язниці Микола налагоджує нові, ще ширші зв’язки з міськими революціонерами й за кілька років повертається в рідне село вже переконаним борцем за світле майбуття трудящих всього світу. Наступного дня нападом військ гітлерівської Німеччини на Польщу розпочинається Друга світова війна.
Другий роман – «На волі краще, як в неволі» – розпочинався, згідно із законами серіалу, з того самого місця, в якому скінчився попередній: на узліссі край села пізнього вечора, чи раннього ранку, Галя, зовсім випадково вийшовши по воду, чи там коноплі тіпати, розпізнає в ледь помітній постаті ген далеко в кінці шляху свого судженого. Покинувши посеред дороги відра, чи там коноплі, вона біжить з усієї сили, як американська супержінка Маріон Джонс, щоб, припавши до грудей коханому й відсапавшись, повідомити, що за час його відсутності в них знайшовся хлопчик Василько. Дитинці вже майже рочок, росте здоровеньке, та вищезгаданий зловредний піп Герасим не хоче хрестити хлопчика. «Ну, нехай, і так людиною виросте!» – відповідає Микола і, взявши кохану дружину за білі руки, йде додому, підібравши по дорозі покинуті Галею відра, чи там коноплі. Вдома він виймає з колиски й цілує сина, сідає до столу поснідати, а потім з головою занурюється в революційну діяльність. Трохи більше як за два тижні все село під проводом Миколи виходить зустрічати хлібом-сіллю червонозоряні танки й воїнів-визволителів, єдинокровних братів зі Сходу. З-за клуні на селян позирають з ненавистю місцеві жмикрути-багатії під проводом отця Герасима. Та щасливі трударі не надають великого значення їхній безсилій люті. Нове щасливе життя розквітає у Ремчицях. Люди з радістю записуються до колгоспу, щоб у спільній праці жити-поживати і лиха не знати. Всі без винятку сільські діти йдуть до школи, де молода й гарна вчителька, що прибула разом з визволителями, навчає їх читати і писати. Миколу Музичука селяни-трударі одноголосно обирають головою колгоспу. Їхній вибір схвалюють і на бюро райкому, де Миколу одразу впізнають колишні товариші по в’язничній камері і без кандидатського терміну приймають до лав партії. Головує на бюро райкому колишній сільський дивак Онисим, і орден Бойового Червоного Прапора краплею крові (саме так, «краплею», а не плямою, цей образ добряче здивував Шлойму іще під час прочитання роману й, певно, тому так міцно закарбувався у пам’яті) горить у нього на лацкані піджака. Саме Онисим першим і вітає Миколу, обіймає його й шепоче на вухо: «Знаю – ти гідний. Ти вистоїш. І ти – не зрадиш. Вірю в тебе, Миколо!»