Франц Кафка - Процес (збірник) стр 4.

Якщо навіть вважати, що логіка, за якою Кафка, кленучи службу, її не кидав, більш-менш зясована, то цього ніяк не сказати про його ставлення до власної творчості. З одного боку, творчість для нього все, а з другого ніщо. Кафка-письменник до себе був нещадний, що підтверджується не тільки його останньою волею спалити після смерті всі рукописи, а й, власне, усім його творчим життям. Три незавершених романи Кафки стали приступнi читачам уже пiсля його смертi: «Процес» в 1925 році, «Замок» в 1926-му, «Америка» в 1927-му. Нинi спадщина письменника (здається, вже повнiстю зiбрана) складає десять грубих томiв: крiм романiв, новел, притч, афоризмiв, начеркiв, сюди входять «Щоденники» 19101923, «Листи 19021924», «Листи до Мiлени» (їхнiй адресат подруга Кафки, чеський лiтератор i перекладачка М. Єсенська), «Листи до Фелiцiї» (їх основнi адресати наречена Кафки Ф. Бауер та її приятелька Ґрета Блох), «Листи до Оттли та родини» (адресати улюблена сестра й батьки). Те, що сам автор вважав за можливе обнародувати, становить чи не шосту частину його спадщини. Він передав видавцям (та й то здебільшого неохоче, під тиском) лише сорок одне оповідання та уривки. Є серед них речі більші такі, як «Перетворення», «У виправній колонії», але є й зовсім крихітні на зразок «Нового адвоката» чи «Імператорського послання». По-своєму кожна з них чудова. Але вони не принесли б автору тієї слави, на яку він заслуговує і яку, врешті-решт, здобув, тому що справжній Кафка це він увесь, з його незавершеними (а можливо, й незавершуваними) романами, з його щоденниками й листами, з усіма розхристаними фрагментами. Тільки таким його можна хоч би якось осягти і хоч якось оцінити. Адже його творчість не що інше, як колосальний, відчайдушний і геніальний фрагмент, сколок із фрагментарного буття людства. Відмовляючись друкуватися, Кафка, безперечно, себе обділяв Проте і в цьому можна побачити все той же страх перед професіоналізацією: передаючи рукописи до друку, він не тільки ніби втрачав на них право, але й у буквальному розумінні «випускав у світ», чим прирікав на самостійне, від нього вже не залежне, існування.

Важче зрозуміти його там, де він починає взагалі заперечувати себе як митця. Жоден справжній письменник не буває своїми творами цілковито задоволений: милуватися собою привілей графоманів або людей не вельми розумних, хоч і не позбавлених здібностей (що незрідка серед літераторів трапляється). Але в Кафки самозаперечення переходило всі межі. Здавалось би, в такому разі належало покинути письменництво. Але він не кидав, не міг кинути писав і постійно ганив написане. Про «Перетворення» сказав Феліції, що це «мерзенне оповідання», а відсилаючи Бродові в грудні 1917 року деякі свої манускрипти, додав: «Роман я не надсилаю. Навіщо ворушити старе? Тільки тому, що я його досі не спалив?»

Важче зрозуміти його там, де він починає взагалі заперечувати себе як митця. Жоден справжній письменник не буває своїми творами цілковито задоволений: милуватися собою привілей графоманів або людей не вельми розумних, хоч і не позбавлених здібностей (що незрідка серед літераторів трапляється). Але в Кафки самозаперечення переходило всі межі. Здавалось би, в такому разі належало покинути письменництво. Але він не кидав, не міг кинути писав і постійно ганив написане. Про «Перетворення» сказав Феліції, що це «мерзенне оповідання», а відсилаючи Бродові в грудні 1917 року деякі свої манускрипти, додав: «Роман я не надсилаю. Навіщо ворушити старе? Тільки тому, що я його досі не спалив?»

А водночас ота всіляко ним паплюжена творчість ні для кого не мала такого колосального значення, як для нього самого. «Усе, що не належить до літератури, наводить на мене нудьгу, викликає ненависть» Коли подібна антиномія може бути взагалі якось пояснена, то лише тим, що Кафка-художник ставив до себе явно завищені, нездійсненні, можна б сказати, надлюдські вимоги: «щасливий я був би тільки тоді, коли зміг би привести світ до чистоти, правди, непохитності». Недосконалості світопорядку він хотів протиставити бездоганність своєї творчості. Навряд чи він сподівався в такий спосіб виправити світ швидше тільки довести (й не світові, а собі самому), що довершеність усе ж таки можлива. Отож у нього, зрештою, була не так естетична, як етична мета, а це означало, за його поняттям,  недосяжна. Тому я й сказав, що він ставив до себе вимоги надлюдські. Талант менший був би цим, можливо, зруйнований. Кафка заплатив прокляттям довічної невдоволеності собою. А щодо мистецтва слова, то під дією високого тиску й високих температур воно лише виграло, перетворившись на незнищенний діамант.

«Поза сумнівом,  так починає свою промову перед слідчим герой роману «Процес» Йозеф К.,  за всім судочинством, тобто в моєму випадку за цим арештом і за сьогоднішнім розглядом, стоїть величезна організація. Організація, яка має напохваті не тільки продажних стражів, нетямущих інспекторів і слідчих, яким притаманна в кращому разі похвальна скромність; до неї входять також і судді високого й найвищого рангу з незліченним, неминучим у таких випадках штатом служників, писарів, жандармів та інших помічників, а може бути, навіть і катів,  я цього слова не боюсь. А в чому сенс цієї величезної організації, панове? Щоб арештовувати невинних людей й затівати супроти них безглуздий і переважно як, наприклад, у моєму випадку безрезультатний процес».