Вернулася. Катерина
I Марко зостріли
За ворітьми, ввели в хату
Й за стіл посадили;
Наповали й годували,
Про Київ питали,
І в кімнаті Катерина
Одпочить послала.
«За що вони мене люблять?
За що поважають?
О Боже мій милосердний!
Може, вони знають
Може, вони догадались
Ні, не догадались;
Вони добрі»
І наймичка Тяжко заридала.
Тричі крига замерзала,
Тричі розтавала,
Тричі наймичку у Київ
Катря провожала,
Так, як матір; і в четвертий
Провела небогу
Аж у поле, до могили,
І молила Бога,
Щоб швиденько верталася,
Бо без неї в хаті
Якось сумно, ніби мати
Покинула хату.
Після Пречистої в неділю,
Та після Першої Трохим
Старий сидів в сорочці білій,
В брилі, на призьбі. Перед ним
З собакою унучок грався,
А внучка в юпку одяглась
У Катрину і ніби йшла
До діда в гості. Засміявсь
Старий і внучку привітав,
Неначе справді молодицю:
«А де ж ти діла паляницю?
Чи, може, в лісі хто одняв?
Чи попросту забула взяти?
Чи, може, ще й не напекла?
Е, сором, сором, лепська мати!»
Аж зирк і наймичка ввійшла
На двір. Побіг стрічати
З онуками свою Ганну.
«А Марко в дорозі?»
Ганна діда питалася.
«В дорозі ще й досі».
«А я ледве додибала
До вашої хати,
Не хотілось на чужині
Одній умирати!
Коли б Марка діждатися
Так щось тяжко стало!»
І внучатам із клуночка
Гостинці виймала:
І хрестики, й дукачики,
И намиста разочок
Яриночці, і червоний
З фольги образочок,
А Карпові соловейка
Та коників пару
І четвертий уже перстень
Святої Варвари
Катерині, а дідові
Із воску святого
Три свічечки; а Маркові
І собі нічого
Не принесла: не купила,
Бо грошей не стало,
А заробить нездужала.
«А ось ще осталось
Півбубличка!»
И по шматочку
Дітям розділила.
Ввійшла в хату. Катерина
Їй ноги умила
И полудновать посадила.
Не пила й не їла
Стара Ганна.
«Катерино! Коли в нас неділя?»
«Післязавтра».
«Треба буде Акафіст наняти
Миколаєві святому
Й на часточку дати;
Бо щось Марко забарився
Може, де в дорозі
Занедужав, сохрань Боже!»
И покапали сльози
З старих очей замучених.
Ледве-ледве встала
Із-за стола.
«Катерино!
Не та вже я стала:
Зледащіла, нездужаю
І на ноги встати.
Тяжко, Катре, умирати
В чужій теплій хаті!»
Занедужала небога.
Уже й причащали,
И маслосвятіє служили
Ні, не помагало.
Старий Трохим по надвір'ю,
Мов убитий, ходить.
Катерина ж з болящої
І очей не зводить;
Катерина коло неї
І днює й ночує.
А тим часом сичі вночі
Недобре віщують
На коморі. Болящая
Що день, що година,
Ледве чути, питається:
«Доню Катерино!
Чи ще Марко не приїхав?
Ох, якби я знала,
Що діждуся, що побачу,
То ще б підождала!»
Іде Марко з чумаками.
Ідучи, співає,
Не поспіша до господи
Воли попасає.
Везе Марко Катерині
Сукна дорогого,
А батькові шитий пояс
Шовку червоного,
А наймичці на очіпок
Парчі золотої
І червону добру хустку
З білою габою.
А діточкам черевички,
Фіг та винограду,
А всім вкупі червоного
Вина з Цареграду
Відер з троє у барилі,
І кав'яру з Дону
Всього везе, та не знає,
Що діється дома!
Іде Марко, не журиться.
Прийшов слава Богу!
І ворота одчиняє,
І молиться Богу.
«Чи чуєш ти, Катерино?
Біжи зустрічати!
Уже прийшов! Біжи швидче!
Швидче веди в хату!..
Слава тобі Христе-Боже!
Насилу діждала!»
І Отче наш тихо-тихо,
Мов крізь сон, читала.
Старий воли випрягає,
Занози ховає
Мережані, а Катруся
Марка оглядає.
«А де ж Ганна, Катерино?
Я пак і байдуже!
Чи не вмерла?»
«Ні, не вмерла,
А дуже нездужа.
Ходім лишень в малу хату
Поки випрягає
Воли батько: вона тебе,
Марку, дожидає».
Ввійшов Марко в малу хату
І став у порогу
Аж злякався. Ганна шепче:
«Слава слава Богу!
Ходи сюди, не лякайся
Вийди, Катре, з хати:
Я щось маю розпитати,
Дещо розказати».
Вийшла з хати Катерина,
А Марко схилився
До наймички у голови.
«Марку! подивися,
Подивися ти на мене:
Бач, як я змарніла?
Я не Ганна, не наймичка, Я»
Та й оніміла.
Марко плакав, дивувався.
Знов очі одкрила,
Пильно, пильно подивилась
Сльози покотились.
«Прости мене! Я каралась
Весь вік в чужій хаті
Прости мене, мій синочку!
Я я твоя мати».
Та й замовкла
Зомлів Марко,
Й земля задрижала.
Прокинувся до матері
А мати вже спала!
13 ноября 1845 в Переяславі
13 ноября 1845 в Переяславі
Кавказ
Искреннему моему Якову де Бальмену {76}
Кто дастъ главе моьй воду И очесьмъ моимъ источникъ сльзъ, И плачуся и день и нощь о побиьнныхъ
Иеремии. Глава 9, стих 1.За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея{77}
Там орел карає,
Що день божий добрі ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип'є
Живущої крові
Воно знову оживає
І сміється знову.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого.
Не понесе слави Бога,
Великого Бога.
Не нам на прю{78} з Тобою стати!
Не нам діла Твої судить!
Нам тілько плакать, плакать, плакать
І хліб насущний замісить
Кровавим потом і сльозами.
Кати згнущаються над нами,
А правда наша п'яна спить.
Коли вона прокинеться?
Коли одпочити
Ляжеш, Боже, утомлений?
І нам даси жити!
Ми віруєм Твоїй силі
І духу живому.
Встане правда! встане воля!
І Тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.
А поки що течуть ріки,
Кровавії ріки!
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.