Задзвонили в усі дзвони,
І повели Гуса
На Голгофу у кайданах
І не стрепенувся
Перед огнем; став на йому
І молитву діє:
«О Господи милосердий,
Що я заподіяв
Оцим людям? Твоїм людям!
За що мене судять!
За що мене розпинають?
Люди! добрі люди!
Молітеся!., неповинні
І з вами те буде!
Молітеся! люті звірі
Прийшли в овніх шкурах
І пазурі розпустили
Ні гори, ні мури
Не сховають. Розіллється
Червонеє море
Крові! крові з дітей ваших.
О горе! о горе!
Онде вони! в ясних ризах.
Їх лютії очі
Уже крові» «Пали! пали!..»
«Крові! крові хочуть!
Крові вашої!..» І димом
Праведного вкрило.
«Молітеся! молітеся!
Господи, помилуй,
Прости Ти їм, бо не знають!..»
Та й не чути стало!
Мов собаки, коло огню
Кругом ченці стали.
Боялися, щоб не виліз
Гадиною з жару
Та не повис на короні
Або на тіарі.
Погас огонь, дунув вітер
І попіл розвіяв.
І бачили на тіарі
Червоного змія
Прості люде. Пішли ченці
Й Те Deum{68} співали,
Розійшлися по трапезах
І трапезували
І день і ніч, аж попухли.
Малою сім'єю
Зійшлись чехи, взяли землі
З-під костра і з нею
Пішли в Прагу. Отак Гуса
Ченці осудили,
Запалили Та Божого
Слова не спалили,
Не вгадали, що вилетить
Орел із-за хмари{69}
Замість гуся і розклює
Високу тіару.
Байдуже їм, розлетілись,
Мов тії ворони,
З кровавого того свята.
Ченці і барони
Розвернулись у будинках
І гадки не мають
Бенкетують та інколи
Те Deum співають.
Все зробили Постривайте!
Он над головою
Старий Жижка з Таборова{70}
Махнув булавою.
10 октября 1845 с. Марьинское
10 октября 1845 с. Марьинское
Великий льох
(Містерія)
Положилъ еси насъ [поношеніе] сосьдомъ нашымъ, подражненіе и поруганіе сущымъ окрестъ насъ. Положилъ еси насъ въ притчу во языцвхъ, покиванію главы въ людехъ.
Псалом 43, ст. 14 и 15.Три душі
Як сніг, три пташечки летіли
Через Суботове і сіли
На похилённому хресті
На старій церкві. «Бог простить:
Ми тепер душі, а не люди,
А відціля видніше буде,
Як той розкопуватимуть льох.
Коли б вже швидче розкопали,
Тойді б у Рай нас повпускали,
Бо так сказав Петрові Бог:
"Тойді у Рай їх повпускаєш,
Як все москаль позабирає,
Як розкопа великий льох"».
Як була я людиною,
То Прісею звалась;
Я отутечки родилась,
Тут і виростала,
Отут, було, на цвинтарі
Я з дітьми гуляю
І з Юрусем-гетьманенком{71}
У піжмурки граєм.
А гетьманша, було, вийде
Та й кликне в будинок,
Онде клуня. А там мені
І фіг і родзинок
Всього мені понадає
І на руках носить
А з гетьманом як приїдуть
Із Чигрина гості,
То це й шлють, було, за мною.
Одягнуть, обують,
І гетьман бере на руки,
Носить і цілує.
Отак-то я в Суботові
Росла, виростала!
Як квіточка; і всі мене
Любили й вітали.
І нікому я нічого,
Ніже злого слова,
Не сказала. Уродлива
Та ще й чорноброва.
Всі на мене залицялись
І сватати стали,
А у мене, як на теє,
И рушники вже ткались.
От-от була б подавала,
Та лихо зостріло!
Вранці-рано, в Пилипівку,
Якраз у неділю,
Побігла я за водою
Вже й криниця тая
Замуліла і висохла!
А я все літаю!..
Дивлюсь гетьман з старшиною.
Я води набрала
Та вповні шлях і перейшла;
А того й не знала,
Що він їхав в Переяслов
Москві присягати!..
І вже ледви я, наледви
Донесла до хати
Оту воду Чом я з нею
Відер не побила!
Батька, матір, себе, брата,
Собак отруїла
Тію клятою водою!
От за що караюсь,
От за що мене, сестрички,
І в Рай не пускають.
А мене, мої сестрички,
За те не впустили,
Що цареві московському
Коня напоїла
В Батурині, як він їхав
В Москву із Полтави.
Я була ще недолітком,
Як Батурин славний
Москва вночі запалила,
Чечеля убила,
І малого, і старого
В Сейму потопила{72}.
Я меж трупами валялась
У самих палатах
Мазепиних Коло мене
І сестра, і мати
Зарізані, обнявшися,
Зо мною лежали;
І насилу-то, насилу
Мене одірвали
Од матері неживої.
Що вже я просила
Московського копитана,
Щоб і мене вбили.
Ні, не вбили, а пустили
Москалям на грище!
Насилу я сховалася
На тім пожарищі.
Одна тілько й осталася
В Батурині хата!
І в тій хаті поставили
Царя ночувати,
Як вертавсь із-під Полтави.
А я йшла з водою
До хатини а він мені
Махає рукою.
Каже коня напоїти,
А я й напоїла!
Я не знала, що я тяжко,
Тяжко согрішила!
Ледве я дійшла до хати,
На порозі впала.
А назавтра, як цар вийшов,
Мене поховала
Та бабуся, що осталась
На тій пожарині,
Та ще й мене привітала
В безверхій хатині.
А назавтра й вона вмерла
И зотліла у хаті,
Бо нікому в Батурині
Було поховати.
Уже й хату розкидали
І сволок з словами
На угілля попалили!..
А я над ярами
І степами козацькими
І досі літаю!
І за що мене карають,
Я й сама не знаю!
Мабуть, за те, що всякому
Служила, годила
Що цареві московському
Коня напоїла!..
А я в Каневі родилась.
Ще й не говорила,
Мене мати ще сповиту
На руках носила,
Як їхала Катерина
В Канів по Дніпрові.
А ми з матір'ю сиділи
На горі в діброві.
Я плакала; я не знаю,
Чи їсти хотілось,
Чи, може, що в маленької
На той час боліло.
Мене мати забавляла,
На Дніпр поглядала;
І галеру золотую
Мені показала,
Мов будинок. А в галері
Князі, і всі сили,
Воєводи і меж ними
Цариця сиділа.
Я глянула, усміхнулась
Та й духу не стало!
И мати вмерла, в одній ямі
Обох поховали!
От за що, мої сестриці,
Я тепер караюсь,
За що мене на митарство
И досі не пускають.
Чи я знала, ще сповита,
Що тая цариця
Лютий ворог України,
Голодна вовчиця!..
Скажіте, сестриці?
«Смеркається. Полетимо
Ночувати в Чуту.
Як що буде робитися,
Відтіль буде чути».
Схопилися, білесенькі,
І в ліс полетіли,
І вкупочці на дубочку
Ночувати сіли.