Шевченко Тарас Григорьевич - «Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори стр 17.

Взяла зілля, поклонилась:
«Спасибі, бабусю!»
Вийшла з хати чи йти, чи ні?
«Ні! Вже не вернуся!»
Прийшла Вмилась, напилася,
Тихо усміхнулась,
Вдруге, втретє напилася
І не оглянулась.
Полетіла, мов на крилах,
Серед степу пала,
Пала, стала, заплакала
І і заспівала:
«Плавай, плавай, лебедонько!
По синьому морю
Рости, рости, тополенько!
Все вгору та вгору,
Рости гнучка та висока,
До самої хмари,
Спитай Бога, чи діжду я,
Чи не діжду пари?
Рости, рости, подивися
За синєє море:
По тім боці моя доля,
По сім боці горе.
Там десь милий чорнобривий
Співає, гуляє,
А я плачу, літа трачу,
Його виглядаю.
Скажи йому, моє серце!
Що сміються люди,
Скажи йому, що загину,
Коли не прибуде!
Сама хоче мене мати
В землю заховати
А хто ж її головоньку
Буде доглядати?
Хто догляне, розпитає,
На старість поможе?
Мамо моя!.. Доле моя!..
Боже милий, Боже!..
Подивися, тополенько!
Як нема заплачеш,
До схід сонця, ранісінько,
Щоб ніхто не бачив
Рости ж, серце-тополенько,
Все вгору та вгору;
Плавай, плавай, лебедонько!
По синьому морю».

Отак тая чорнобрива
Плакала, співала
І на диво серед поля
Тополею стала.

По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.

Б'ють пороги; місяць сходить,
Як і перше сходив
Нема Січі, пропав і той,
Хто всім верховодив!
Нема Січі; очерети
У Дніпра питають:
«Де-то наші діти ділись,
Де вони гуляють?»
Чайка скиглить літаючи,
Мов за дітьми плаче;
Сонце гріє, вітер віє
На степу козачім.
На тім степу скрізь могили
Стоять та сумують;
Питаються у буйного:
«Де наші панують?
Де панують, бенкетують?
Де ви забарились?
Вернітеся! Дивітеся
Жита похилились,
Де паслися ваші коні,
Де тирса шуміла,
Де кров ляха, татарина
Морем червоніла
Вернітеся!» «Не вернуться!
Заграло, сказало
Синє море. Не вернуться,
Навіки пропали!»
Правда, море, правда, синє!
Такая їх доля:
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля.
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить
Тілько ворог, що сміється
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово.
Чи так, батьку отамане?
Чи правду співаю?
Ех, якби-то!.. Та що й казать?
Кебети не маю.
А до того Московщина,
Кругом чужі люде
«Не потурай»,  може, скажеш,
Та що з того буде?
Насміються на псалом той,
Що виллю сльозами;
Насміються Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!
Поборовся б і я, може,
Якби малось сили;
Заспівав би був голосок,
Та позички з'їли.
О таке-то лихо тяжке,
Батьку ти мій, друже!
Блужу в снігах та сам собі:
«Ой не шуми, луже!»
Не втну більше. А ти, батьку,
Як сам здоров знаєш,
Тебе люде поважають,
Добрий голос маєш;
Співай же їм, мій голубе,
Про Січ, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили.
Про старину, про те диво,
Що було, минуло
Утни, батьку, щоб нехотя
На весь світ почули,
Що діялось в Україні,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всім світі стала!
Утни, батьку, орле сизий!
Нехай я заплачу,
Нехай свою Україну
Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грає,
Як дівчина під вербою
Гриця заспіває.
Нехай ще раз усміхнеться
Серце на чужині,
Поки ляже в чужу землю
В чужій домовині.

Було колись в Україні
Ревіли гармати;
Було колись запорожці
Вміли пановати.
Пановали, добували
І славу, і волю;
Минулося осталися
Могили на полі.
Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
Високії ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.
Свідок слави дідівщини
З вітром розмовляє,
А внук косу несе в росу
За ними співає.
Було колись в Україні
Лихо танцьовало,
Журба в шинку мед-горілку
Поставцем кружала.
Було колись добре жити
На тій Україні
А згадаймо! Може, серце
Хоч трохи спочине.

Чорна хмара з-за Лиману
Небо, сонце криє.
Синє море звірюкою
То стогне, то виє.
Дніпра гирло затопило.
«Ануте, хлоп'ята,
На байдаки! Море грає
Ходім погуляти!»
Висипали запорожці
Лиман човни вкрили.
«Грай же, море!» заспівали,
Запінились хвилі.
Кругом хвилі, як ті гори:
Ні землі, ні неба.
Серце мліє, а козакам
Того тілько й треба.
Пливуть собі та співають;
Рибалка літає
А попереду отаман
Веде, куди знає.
Похожає вздовж байдака,
Гасне люлька в роті;
Поглядає сюди-туди
Де-то буть роботі?
Закрутивши чорні уси,
За ухо чуприну,
Підняв шапку човни стали.
«Нехай ворог гине!
Не в Синопу{27}, отамани,
Панове молодці,
А у Царград{28}, до султана,
Поїдемо в гості!»
«Добре, батьку отамане!»
Кругом заревіло.
«Спасибі вам!»
Надів шапку.
Знову закипіло
Синє море; вздовж байдака
Знову похожає
Пан отаман та на хвилю
Мовчки поглядає.

Було колись в Україні
Ревіли гармати;
Було колись запорожці
Вміли пановати.
Пановали, добували
І славу, і волю;
Минулося осталися
Могили на полі.
Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
Високії ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.
Свідок слави дідівщини
З вітром розмовляє,
А внук косу несе в росу
За ними співає.
Було колись в Україні
Лихо танцьовало,
Журба в шинку мед-горілку
Поставцем кружала.
Було колись добре жити
На тій Україні
А згадаймо! Може, серце
Хоч трохи спочине.