Атож, варто; ми не можемо відмовитися від них. Отець Алан Джонс сказав, що для того, аби наша душа була спроможна подолати ці перешкоди, нам потрібні Чотири Невидимі Сили: любов, смерть, могутність і час.
Нам необхідно любити, бо нас любить Бог.
Нам необхідно усвідомлювати смерть, аби краще розуміти життя.
Нам необхідно боротися, щоб зростати але ми не повинні плекати ілюзії щодо могутності, яку дає нам зростання, бо ми знаємо, що вона нічого не варта.
Нарешті необхідно погодитися з тим, що наша душа хоч вона й вічна, у цю мить заплутана в павутині часу, з його перевагами та обмеженнями; так, у нашій самотній подорожі на велосипеді, ми повинні діяти так, ніби час існує, робити все можливе, аби оцінити кожну секунду, відпочивати, коли треба, але завжди наближатися до Божественного світла, не дозволяючи, щоб хвилини тривоги перешкоджали нам.
До цих Чотирьох Сил не треба ставитися як до вже розвязаних проблем, адже вони перебувають поза всяким контролем.
Ми живемо у Всесвіті, водночас величезному, щоб нас охопити й досить маленькому, щоб поміститися в нашому серці. На душу людини навалилася душа світу, мовчанка мудрості. Поки ми крутимо педалі в напрямку нашої мети, завжди важливо запитати: «Яку красу має сьогоднішній день?» Сонце може сяяти, але якщо падає дощ, важливо памятати, що чорні хмари незабаром розійдуться. Хмари розійдуться, але сонце залишиться тим самим і нікуди не зникне у хвилини самотності важливо памятати про це.
До цих Чотирьох Сил не треба ставитися як до вже розвязаних проблем, адже вони перебувають поза всяким контролем.
Ми живемо у Всесвіті, водночас величезному, щоб нас охопити й досить маленькому, щоб поміститися в нашому серці. На душу людини навалилася душа світу, мовчанка мудрості. Поки ми крутимо педалі в напрямку нашої мети, завжди важливо запитати: «Яку красу має сьогоднішній день?» Сонце може сяяти, але якщо падає дощ, важливо памятати, що чорні хмари незабаром розійдуться. Хмари розійдуться, але сонце залишиться тим самим і нікуди не зникне у хвилини самотності важливо памятати про це.
І нарешті, коли речі стають особливо тяжкими, ми не повинні забувати, що світ уже не раз це пережив, незалежно від раси, соціальної ситуації, вірувань і культури. Чудова молитва магістра суфізму Дуль-Нуна (єгиптянина, померлого 861 року) добре говорить про позитивне ставлення, необхідне в такі хвилини:
О, Боже, коли я зосереджую увагу на тваринах, на шелестінні дерев, на дзюрчанні води, на щебетанні птахів, на свисті вітру й на гуркоті грому, я бачу в усіх цих подіях доказ Твоєї єдності відчуваю, що Ти обєднуєш у Собі верховну владу, усезнання, найвищу мудрість і найвищу справедливість.
О, Боже, я впізнаю тебе в тих випробуваннях, які мені довелося витерпіти. Дозволь, Боже, щоб Твоя втіха була моєю втіхою. Щоб я був Твоєю радістю, тією радістю, яку батько відчуває, коли бачить свого сина. І щоб я думав про Тебе зі спокоєм і рішучістю, навіть коли буває важко сказати, що я Тебе люблю.
Що є забавного в людині
Один пан запитав у мого друга Джайме Коена:
Я хотів би знати, що є найбільш забавного в людських створіннях.
Коен відповів:
Їхні думки суперечливі: вони прагнуть якнайшвидше стати дорослими, а потім тужать за втраченим дитинством. Втрачають здоровя, щоб здобути гроші, а потім втрачають гроші, щоб повернути здоровя.
Ми з такою тривогою думаємо про майбутнє, що нехтуємо сучасне, й у такий спосіб не живемо ані в сучасному, ані в майбутньому.
Живемо так, ніби ніколи не помремо й помираємо так, ніби ніколи не жили.
Повернення у світ після смерті
Я завжди думав, що відбувається, коли ми залишаємо якісь часточки себе в різних країнах світу. Я стригся в Токіо, обрізав нігті в Норвегії, бачив, як моя кров витікала з рани, коли я сходив на гору у Франції. У своїй першій книжці «Архіви пекла» (яку ніколи не перевидавали) я трохи обговорював цю тему, писав про те, як треба посіяти трохи власного тіла в різних частинах світу, щоб у житті майбутньому, нам деякі країни були знайомими. Нещодавно я прочитав у французькій газеті «Фігаро» статтю за підписом Ґі Барре, де розповідалося про реальну подію, яка сталася в червні 2001 року, коли одна людина довела цю ідею до логічного завершення.
Там ішлося про американку Віру Андерсон, яка прожила усе своє життя в місті Медфорд, штат Орегон. Уже в похилому віці вона стала жертвою тяжкого серцевого захворювання, ускладненого емфіземою легень, і вона роками не виходила зі свого помешкання, завжди приєднана до балону з киснем. Це вже є справжнім катуванням, але у випадку Віри ситуація була ще тяжчою, бо вона мріяла побачити світ й відкладала на це гроші протягом усього свого життя.
Віра погодилася переїхати до Колорадо, щоб провести решту своїх днів у товаристві свого сина Росса. Там, перш ніж вирушити у свою останню подорож, ту, з якої не повертаються, вона ухвалила рішення. Позаяк їй не судилося ознайомитися навіть із власною країною, вона вирішила податися в подорож після смерті.
Росс пішов до місцевого нотаріуса й зареєстрував заповіт матері. Вона заповіла, щоб її спалили. Нічого особливого, багато людей залишали такі заповіти. Але заповіт Віри на цьому не закінчувався. Вона просила розкласти її попіл у двісті сорок одному пакуночку, надіслати в пятдесят американських штатів і в кожну зі ста девяносто однієї країни світу щоб принаймні частина її тіла побувала в тих місцях, про які вона мріяла.