Я міг бачити все це в Бразилії, у Франції, в Англії, у Швейцарії, в Марокко, в Японії. І що ж відбувається з більшістю людей, які наважуються втрутитися в «непорушні» закони природи? Суспільство завжди розглядає їх як маргіналів. Якщо ми чогось не можемо пояснити, то ліпше вдавати, ніби воно не існує. Більшість цих людей також не розуміють, чому їм щастить робити щось надзвичайне. І боячись, що їх звинуватять у шарлатанстві, вони придушують свої здібності.
Ніхто з них не почувається щасливим. Усі вони чекають того дня, коли їх почнуть сприймати серйозно. Усі вони сподіваються, що рано чи пізно наука почне досліджувати їхні незвичайні спроможності (але я не вірю, що це коли-небудь станеться). Багато хто з них приховує свій потенціал і страждає через це. Вони могли б допомагати людям, але не наважуються. Я думаю, вони також сподіваються на «офіційне прощення» за те, що вони зовсім інші.
Відокремлюючи полову від пшениці, не забуваючи про величезну кількість дурисвітів, я вважаю, ми повинні запитати себе знову: на що ми спроможні?
І спокійно зайнятися вивченням нашого величезного потенціалу.
Про ритм і про Шлях
Ви жодним словом не згадали про Шлях Сантьяго, сказала мені одна прочанка, коли ми вийшли з Галісійського дому в Мадриді, де кілька хвилин тому я прочитав лекцію.
І спокійно зайнятися вивченням нашого величезного потенціалу.
Про ритм і про Шлях
Ви жодним словом не згадали про Шлях Сантьяго, сказала мені одна прочанка, коли ми вийшли з Галісійського дому в Мадриді, де кілька хвилин тому я прочитав лекцію.
Я не згадав і про багато інших речей, я виступав там лише для того, щоб трохи поділитися своїм досвідом. Проте я запросив її на каву, мені було цікаво довідатися, чому вона вважала мій пропуск таким важливим.
І Беґонья так звали ту жінку сказала мені:
Я помітила, що більшість прочан, як на Шляху Сантьяго, так і на дорогах життя, завжди прагнуть наслідувати ритм інших людей.
На початку своєї прощі я намагалася йти разом зі своєю групою. Я стомлювалася, вимагала від свого тіла більше, ніж воно могло дати, жила в постійній напрузі, й це закінчилося тим, що я пошкодила звязки на лівій нозі. На два дні я втратила здатність рухатися й зрозуміла, що я дійду Шляхом Сантьяго лише тоді, коли підкорятимуся своєму власному ритму.
Я затримувалася довше, ніж інші, мусила долати сама-одна багато відтинків дороги. Але я так робила, бо шанувала мій власний ритм і хотіла дійти до кінця. Відтоді я підкоряю цьому принципу все, що я роблю в житті: я шаную свій час.
Подорожуйте якось інакше
З дитячих літ я відкрив, що мандри для мене найкращий спосіб навчатися. Душа прочанина досі мене не покинула, й у цьому есеї я вирішив розповісти про деяку науку, якої я навчився, сподіваючись, що вона буде корисною таким паломникам, як і я.
1) Уникай музеїв. Ця порада може видатися абсурдною, але подумаймо трохи разом: якщо ти перебуваєш у чужоземному місті, хіба не набагато цікавіше ознайомитися з його сучасним, аніж із його минулим? Буває, люди почувають себе зобовязаними відвідувати музеї, бо з дитинства їх навчають, що подорожувати означає знайомитися саме з цим різновидом культури. Немає сумніву, музеї справді є дуже важливими, але їхній огляд вимагає часу та мотивації ти повинен знати, що хочеш там побачити, бо вийдеш із музею з таким враженням, ніби бачив щось важливе й фундаментальне для свого життя, але не памятаєш, що то було.
2) Відвідуй бари. Там, на відміну від музеїв, вирує життя міста. Бари не дискотеки, туди люди приходять, аби чогось випити, поміркувати над проблемами життя й там вони завжди охочі до розмов. Купи газету й сиди, спостерігаючи, хто заходить і хто виходить. Якщо хтось заговорить до тебе, то незалежно від того, яку дурницю він сказав, завяжи розмову: про красу приміщення не можна судити із зовнішнього боку дверей.
3) Будь доступним. Найкращим гідом є той, хто тут живе, й усе тут знає, пишається своїм містом, але не працює в жодній туристській агенції. Вийди на вулицю, вибери людину, з якою ти хочеш поговорити і звернися до неї з якимсь запитанням (Де тут такий-то собор? Де пошта?) Якщо це не дасть результату, спробуй звернутися до іншої особи, і я тобі гарантую, що в кінці дня ти матимеш чудову компанію.
4) Намагайся мандрувати сам-один або якщо ти одружений зі своєю половиною. Це має свої складності, ніхто не дбатиме про тебе, але тільки в такий спосіб ти зможеш реально покинути свою країну. Подорожуючи з групою, ти ніби перебуваєш у чужоземній країні, але розмовляєш рідною мовою, підкоряючись усім наказам керівника, більше переймаючись інтригами всередині групи, аніж вивчаючи країну, в якій ти подорожуєш.
5) Нічого не порівнюй. Нічого не порівнюй ані цін, ані чистоту, ані якість життя, ані транспортну систему нічого! Ти подорожуєш не для того, аби довести, що живеш краще, ніж інші по суті, ти хочеш довідатися, як живуть інші, чого в них можна навчитися, як вони дають раду реальності та як долають труднощі життя.
6) Не бійся, що тебе не зрозуміють. Навіть якщо ти не знаєш мови, не бійся. Я був у багатьох країнах, де не мав змоги спілкуватися за допомогою слів і завжди знаходив підтримку, дорогу, важливі відомості й навіть дівчат. Дехто вважає, що коли він подорожує сам-один, то вийшовши на вулицю, він може заблукати назавжди. Досить мати в кишені карточку готелю, і в крайній ситуації взяти таксі й показати її водієві.