Важливість кота для медитації
Написавши «Вероніка вирішує померти», книжку про божевілля, я відчув потребу поцікавитися, скільки справ, які ми робимо, накидає нам необхідність, а скільки абсурд? Чому ми вдягаємо краватку? Чому стрілки годинника обертаються в напрямку обертання стрілок годинника? Якщо ми живемо в десятинній системі, чому доба складається з двадцяти чотирьох годин по шістдесят хвилин кожна?
Той факт, що сьогодні ми підкоряємося певним правилам, не має наукового обґрунтування. Проте, коли ми намагаємося діяти інакше, нас оголошують «божевільними» або «недорозвиненими».
Річ у тому, що суспільство створило деякі системи, які з плином часу, втрачають резон існувати, але й далі накидають людям свої правила. Одна цікава японська історія ілюструє те, що я хочу сказати.
Один великий учитель дзен-будизму, що очолював монастир Маю Кадзі, мав кота, якого дуже любив. Тому під час сеансів медитації він тримав кота поруч себе, щоб якнайдовше втішатися його товариством.
Один великий учитель дзен-будизму, що очолював монастир Маю Кадзі, мав кота, якого дуже любив. Тому під час сеансів медитації він тримав кота поруч себе, щоб якнайдовше втішатися його товариством.
Одного ранку вчителя він був досить старим знайшли мертвим. Найкращий із учнів зайняв його місце.
А що робитимемо з котом? запитали інші ченці.
З пошани до памяті свого колишнього наставника, новий учитель вирішив дозволити, щоб кіт був присутній на уроках дзен-будизму.
Деякі учні з ближніх монастирів, які багато подорожували в тому регіоні виявили, що в найзнаменитішому з місцевих храмів, кіт брав участь у медитаціях. Ця історія швидко поширилася.
Минуло багато років. Кіт помер, але учні монастиря так звикли до його присутності, що знайшли нового кота. Тоді й інші храми стали заводити котів. Вони вірили, що монастир Маю Кадзі завдячував котові славою і високим рівнем навчання, забувши про те, яким талановитим учителем був колишній наставник.
Старе покоління відійшло, і стали зявлятися наукові трактати про важливість кота для медитацій дзен. Один університетський професор розвинув теорію прийняту академічним товариством, що кіт має спроможність підсилювати людську зосередженість і відвертати негативні енергії.
І таким чином протягом століття кота розглядали як істотну частину вивчення дзен-будизму в тому регіоні.
Так тривало, аж поки зявився вчитель, що мав алергію до домашніх тварин, і він вирішив не брати кота на практичні заняття з учнями.
Була велика хвиля обурення але вчитель наполіг на своєму. А що він був чудовим наставником, то мав багато учнів, які приходили на його уроки, попри відсутність кота.
Помалу-потроху монастирі, які завжди шукали нових ідей і вже стомилися годувати стількох котів, перестали приводити хвостатих на уроки. Через двадцять років стали виходити нові революційні трактати з такими переконливими заголовками, як «Важливість медитації без кота» або «Зрівноваження всесвіту дзен лише силою розуму без допомоги домашніх тварин».
Минуло ще сто років, і кота остаточно усунули з ритуалу медитації дзен у тому регіоні. Але знадобилися двісті років, щоб усе повернулося до норми а протягом того часу нікому не спало на думку поцікавитися, навіщо на уроках дзен-будизму присутній кіт.
А що стосується нас і нашого життя, то я наважуся запитати: чому я повинен діяти саме так? До якої міри в наших діяннях ми використовуємо непотрібних «котів», яких не маємо мужності усунути, бо нам сказали, що коти важливі для того, щоб усе було добре?
Чому в цей останній рік тисячоліття ми не знайдемо іншого способу жити та діяти?
Вхід заборонено
Біля Оліте, в Іспанії, існує замок у руїнах. Я вирішив відвідати його, та коли підійшов, чоловік, який стояв у дверях, сказав:
Вхід заборонено.
Інтуїція підказала мені, що цей добродій заборонив мені ввійти лише тому, що йому приємно показати свою владу наді мною. Я пояснив, що приїхав здалеку, запропонував йому чайові, просив бути приязним, нагадав, що цей замок зруйнований, чомусь увійти в цей замок стало дуже важливим для мене.
Вхід заборонено, повторив мені добродій.
Залишилося одне: іти без дозволу й чекати, чи він перешкоджатиме мені фізично. Я рушив до дверей. Він дивився на мене, але не зробив нічого.
Коли я виходив, до замку підійшли двоє туристів. Старий навіть не спробував перешкодити їм увійти. Я зрозумів, що завдяки моїй упертості чоловік перестав підкорятися абсурдним правилам. Буває, що нам доводиться воювати за те, про що ми не маємо жодного уявлення, з причин, яких ми ніколи не зрозуміємо.
Статут нового тисячоліття
1) Усі люди різні. І повинні робити все можливе, щоб такими й залишатися.
2) Кожній людині даровано два способи поведінки: діяти й споглядати. Обидва спрямовані до однієї мети.
3) Кожній людині даровані дві чесноти: сила волі й обдарування. Сила волі спрямовує людину на зустріч зі своєю долею. Обдарування зобовязує її ділити з іншими те, що вона має в собі найкращого.
4) Кожній людині дарована одна доброчиність: спроможність обирати. Той, хто не користується цією чеснотою, перетворює її на прокляття, й інші обирають за неї.