Я й справді маю переконання, що більшість книжок, які я подарував, більш ніколи не розгорнув би, бо завжди публікується щось нове, цікаве, а я обожнюю читання. Це чудово, що люди збирають бібліотеки. Зазвичай перший контакт дітей із книжками виникає з цікавості до акуратно оправлених томів із малюнками й великими гарними літерами. Але також я страшенно люблю ті хвилини, коли роздаючи автографи, зустрічаю читачів із зачитаними примірниками, які десятки разів передавалися з рук у руки. Тобто ця книжка мандрувала, як мандрував розум автора, коли він її писав.
Прага, 1981 рік
Одного разу, взимку 1981 року, ми з дружиною прогулювалися вулицями Праги і побачили хлопця, який малював будинки, що стояли навколо нього.
Хоч я ненавиджу возити із собою багато речей, коли подорожую (а ця подорож ще мала тривати довго), мені дуже сподобався один із малюнків, і я вирішив купити його. Коли я подав йому гроші, то звернув увагу на те, що хлопець був без рукавичок попри мороз у пять градусів.
Чому ти без рукавичок? запитав я.
Щоб зручніше було тримати олівець.
І він став мені розповідати, що обожнює Прагу взимку, це найкращий сезон, коли можна малювати місто. Хлопець дуже зрадів, що я купив у нього малюнок, і запропонував намалювати портрет моєї дружини, не взявши грошей.
Чекаючи, поки портрет буде готовий, я помітив одну дивну річ: ми розмовляли вже пять хвилин, не знаючи мови одне одного. Ми порозумілися лише завдяки жестам, сміхові, міміці, бажанню розділити якісь погляди.
Просте бажання розділити щось спільне спонукало нас увійти у світ мови без слів, де все завжди зрозуміло й не існує найменшого ризику, що тебе зрозуміють не так.
Жінці, яка репрезентує всіх жінок
2003 року, через тиждень по закінченні книжкового ярмарку у Франкфурті, мені зателефонував мій редактор із Норвегії: організатори концерту на честь вручення Нобелівської премії миру іранці Ширін Ебаді попросили мене написати текст виступу з нагоди цієї події.
То була честь, від якої я не міг відмовитися, позаяк Ширін Ебаді це міф. Жінка в сто пятдесят сантиметрів заввишки, але цього зросту було досить, щоб її голос на захист прав людини лунав у всіх кутках світу. Водночас я взяв на себе відповідальність, яка вселила мені певний страх: цю подію транслюватимуть на сто десять країн, а я матиму лише дві хвилини, щоб розповісти про ту, яка присвятила все своє життя ближньому. Я блукав у лісі біля млина, де я живу, коли перебуваю в Європі, й не раз мені спадало на думку зателефонувати й повідомити, що я не маю натхнення. Проте найцікавіше в житті це перешкоди, які постають перед нами, і зрештою я прийняв запрошення.
Девятого грудня я прибув в Осло, а вже наступного дня чудового сонячного дня сидів на церемонії вручення премії. У широкі вікна мерії було добре видно порт, де майже двадцять один рік тому я з дружиною сидів, дивлячись на замерзле море, поїдаючи креветки, яких щойно доставили на рибальських кораблях. Я думав про тривалу подорож з того порту в цю залу, але спогади про минуле урвалися звуками сурем, які вітали прибуття королеви та королівської родини. Організаційний комітет вручив премію, Ширін Ебаді виголосила яскраву промову, в якій засудила застосування терору як виправдання для створення світової поліційної держави.
Уночі на концерті на честь лауреатки премії Катрін Зета-Джонс оголосила, що буде прочитано мій текст. Тієї миті я натиснув на кнопку на мобілці, телефонний дзвінок пролунав у старому млині (про все було домовлено заздалегідь), і моя дружина приєдналася до мене, слухаючи голос Майкла Дугласа, що читав мої слова.
Далі наводжу текст, який я написав і який, думаю, має стосунок до всіх тих, хто бореться за те, щоб наш світ був кращим.
Поет Румі сказав: життя схоже на той випадок, коли цар посилає тебе у якусь країну з певною метою. Ти йдеш і робиш сотню речей, але якщо не робиш того, що було велено зробити, вважай, ти не зробив нічого.
Жінці, яка розуміла свою мету.
Жінці,
яка дивилася на дорогу перед очима й розуміла, що пройти її буде важко.
Жінці,
яка не намагалася зменшити ці труднощі; навпаки помічала їх і робила видимими.
Жінці,
яка допомагала почути себе менш самотніми тих, хто так себе почував, яка годувала тих, хто терпів голод і спрагу справедливості, яка домагалася, щоб гнобитель почував себе так само погано, як і пригноблений.
Жінці,
яка дивилася на дорогу перед очима й розуміла, що пройти її буде важко.
Жінці,
яка не намагалася зменшити ці труднощі; навпаки помічала їх і робила видимими.
Жінці,
яка допомагала почути себе менш самотніми тих, хто так себе почував, яка годувала тих, хто терпів голод і спрагу справедливості, яка домагалася, щоб гнобитель почував себе так само погано, як і пригноблений.
Жінці,
яка завжди тримає свої двері відчиненими, свої руки в роботі, свої ноги в русі.
Жінці,
яка є уособленням віршів іншого перського поета, Хафіза, коли каже: навіть сім тисяч років радості не можуть виправдати сім днів репресій.
Жінці, яка перебуває тут сьогодні ввечері:
нехай кожен із нас буде схожий на неї,
нехай вона стане прикладом для багатьох,
нехай вона матиме перед собою ще багато важких днів, щоб могла завершити свою справу. І тоді наступні покоління знаходитимуть значення слова «несправедливість» лише в словниках, і ніколи в житті людей.