16. Тільки-но я приліг, як ось уже й моя Фотіда, вклавши спати свою господиню, вбігає усміхнена з трояндовими вінками і з цілою купою не зв'язаних троянд у подолі. Вона полум'яно цілує мене в уста, оповиває мої скроні віночком, обсипає квітами, бере келих, доливає до нього теплої води й подає мені, щоб я пив. Але не встиг я вихилити до дна, як вона лагідно віднімає у мене келих і решту напою з насолодою випиває малими ковтками, не зводячи з мене очей. Потім прийшла черга на другий і третій келих, далі келих часто' переходив у нас із рук у руки. Незабаром вино вдарило мені в голову, і душа і тіло невтримно запрагли любовних утіх. І без того нетерплячий і збуджений, я скидаю із себе одяг і звертаюсь до Фотіди: Змилуйся! Скоріше заспокой мою жагу! Адже ти бачиш, я готовий вступити у нещадний бій, на який ти мене викликала без законного попередження[53]. Як тільки я відчув, що моє серце прошила стріла Купідона, я й собі а усіх сил натягнув лук і тепер страшенно боюсь, щоб від надмірної напруги не трісла тятива. Отож, як бажаєш мені догодити, розпусти свої коси, хай вільно спадають вони, візьми мене в свої солодкі обійми.
17. У відповідь на це Фотіда швидко прибрала весь посуд зі столу, зняла з себе всю одежу, розпустила волосся, готова до радісної насолоди, немов Венера, яка винирнула з хвиль морських[54]. І ледь закриваючи рожевою ручкою гладеньке лоно, скорше для того, щоб його вигадливо відтінити, аніж соромливо заслонити, каже: Нужбо, вступай у бій і мужньо бийся! Я не поступлюсь перед тобою і спини не покажу. Наступай, якщо ти мужчина, бий щодуху, сам готовий загинути. В сьогоднішньому бою не буде пощади.
З такими словами вона стрибнула в моє ліжко, і ми аж до світанку безупинно змагалися між собою, час від часу келихами відновлюючи сили і розпалюючи жагу, і отак без кінця і краю віддавалися любощам. Збігли одна по одній, так само, як і ця, декілька ночей.
18. Якогось дня Біррена вперто наполягала, щоб я завітав до неї в гості на невеличкий бенкет. Я викручувався, як тільки міг, але вона й слухати не хотіла. Що було мені робити? Довелося звернутися за порадою до Фотіди, немов до оракула. Вона погодилась, щоб я пішов, хоч і не радо, бо не хотіла відпускати мене ні на крок від себе, але ласкаво дала мені коротку відпустку з тимчасовим припиненням бойових дій на полі бою кохання. Водночас попередила: Вертайся з вечері якнайраніше, бо ватага з розбещених синків місцевої знаті порушує громадський спокій. То тут, то там побачиш посеред вулиці валяються трупи зарізаних людей, а озброєні загони намісника далеко звідси і не можуть звільнити громадян від такої зарази. Виглядаєш ти блискуче, а вони зневажливо ставляться до чужинців, і це може наразити тебе на велику небезпеку. Не журись, дорога Фотідо, намагаюсь її заспокоїти, наші втіхи я не проміняю ні на які чужі вечері, недовго хвилюватимешся: я там не затримаюся. Зваж, піду я не сам: буде при мені меч, невідступний мій супутник, запорука моєї безпеки.
Ось так підготувавшись, я пішов на бенкет.
19. Зібралось у Біррени багато гостей і, як і личить великосвітській жінці, сам цвіт міста. Бенкет удався на славу. Впадали в очі чудові, оздоблені туєю[55] й слоновою кісткою столи, вкриті золотими тканинами тапчани, великі келихи, по-різному красиві, але однаково дорогоцінні. Тут можна було побачити скло, майстерно шліфоване, там кришталь, чистий як сльоза, в іншому місці світле срібло, сліпуче золото і предивно оброблений бурштин, посуд для пиття з дорогоцінні каменів, і взагалі було тут таке, чого ніде не побачиш. Сила-силенна слуг-розрізувачів[56], пишно одягнених, вправно підносили вишукані страви, кучеряві хлопці в гарних туніках наливали старе вино в чари, оздоблені самоцвітами. Незабаром принесли світильники, і розмова за столом пожвавилась, залунав дзвінкий сміх, посипались вільні жарти, заіскрився дотеп.
У цю хвилину й звернулась до мене Біррена: Як почуваєш себе в нашому краї? Наскільки мені відомо, ніяке місто не зможе зрівнятися з нашими храмами, лазнями та іншими будівлями. Та й живності у нас вдосталь. Люди користуються тут повною свободою, а чужинець, який приїжджає в справах, почуває себе тут, як у гамірному Римі, а невимогливий прибулець може знайти сільський спокій; одне слово, для будь-кого перебування в нас приємне.
20. На це я так їй відповідаю: Я цілком згоден з тобою, дорога тітонько, ніде я себе не почував так добре, як тут. Але мушу зізнатися, страшенно боюсь таємних підступів магії, яких важко уникнути. Кажуть, навіть мерці в могилах не можуть тут безпечно спочивати: з багать та склепів хтось витягує останки трупів, щоб повернути їх на шкоду живим людям. Старі чаклунки навіть під час похоронних обрядів блискавично забирають тіла померлих, так що нема кого ховати. До моїх слів хтось із присутніх докинув таке: Найгірше, що тут і живих не щадять. Я знаю одного чоловіка, який пережив жахливу пригоду: йому так спотворили лице, що годі його тепер упізнати. На ці слова товариство пирснуло сміхом, причому обличчя всіх звернулись на гостя, який лежав собі в куточку. Він, збентежений впертими поглядами присутніх, почав бурмотіти, що так не годиться робити. Коли він хотів був підвестися з місця, Біррена мовила: Ні, дорогий Телефроне, побудь іще трішки й люб'язно ще раз розкажи свою пригоду, щоб і цей мій хлопчисько, Луцій, міг потішитися твоєю захоплюючою й дотепною розповіддю. На це Телефрон: Ти, господине, незмінно виявляєш виняткову доброту, але годі терпіти нестерпну нахабність деяких людців! Він уже не стримував себе. Але Біррена не поступалася, благала його своїм щастям-долею, щоб він розповів свою приключку, і таки домоглася, що він хоч-не-хоч погодився.