Гюстав Флобер
Париж, 12 квітня 1857р.
Частина перша
I
Ми сиділи за уроками, коли ввійшов директор, а за ним новачок, одягнений не по формі, та служник, що ніс велику парту. Хто був задрімав, враз прокинувся, і всі схопилися на ноги, ніби щойно відірвавшись від занять.
Директор зробив нам знак сідати і, звертаючись до вихователя, сказав півголосом:
Ось вам новий учень, пане Роже. Він вступає до п'ятого класу, але, якщо виправдає себе добрим навчанням і поведінкою, перейде до старшого, де йому належить бути за віком.
Новачка посадили в кутку під дверима, і роздивитися його було не так просто. Це був сільський хлопчина років п'ятнадцяти і на зріст вищий од нас усіх. Волосся в нього було підстрижене в кружок, як у сільського паламарчука, сам він мав вигляд якийсь серйозний і воднораз дуже збентежений. Зелена сукняна куртка з чорними ґудзиками була тіснувата йому під пахвами, хоч хлопець і не був плечистий. З закарвашів висувалися червоні руки, незвиклі до рукавичок. Штани жовтуватого кольору були високо підсмикнуті на підтяжках, і з-під них виглядали сині панчохи. На ногах були підбиті гвіздками, погано вичищені грубі черевики.
Почали питати уроки. Новачок слухав усі відповіді з напруженою увагою, неначе проповідь у церкві, не наважуючись навіть спертись на лікоть чи закинути ногу на ногу. Коли о другій годині продзеленчав дзвоник, вихователь мусив нагадати йому стати з нами в пари.
У нас було заведено, заходячи до класу, кидати кашкети на підлогу, щоб рукам було вільніше, причому найбільш «класним» вважалося пошпурити кашкета ще з порога попід лавами аж до стіни, збиваючи густу пилюку.
Чи новачок не помітив цієї процедури, чи не посмів проробити її, досить, що молитва вже давно скінчилася, а він усе ще тримав свого кашкета на колінах. Це був головний убір мішаного стилю, що поєднував у собі ознаки гренадерської шапки, уланського ківера, фетрового капелюха, хутряного картуза і нічного ковпака, словом, одна з тих неоковирних речей, німа потворність яких не менш промовиста, ніж обличчя ідіота. Овальної форми, випнутий на китовому вусі кашкет починався обідком із трьох ковбаскуватих валиків; далі йшла червона околичка, поцяцькована оксамитовими та смушковими ромбиками, над нею мішкуватий верх, увінчаний картонним многокутником з хитромудрим стрічковим гаптуванням; на довгому тоненькому шнурочку теліпалася сухозлотна китиця. Кашкет був новенький, козирок аж вилискував.
Встаньте, сказав учитель.
Хлопець устав, кашкет упав додолу. Весь клас засміявся.
Він нахилився й підняв кашкета; сусід підштовхнув його ліктем, він упустив кашкета й підняв його ще раз.
Та годі вам возитися з тією каскою, сказав учитель; з нього був неабиякий дотепник.
Учні вибухнули дружним реготом. Бідний хлопець зовсім розгубився він уже не знав, чи йому тримати кашкета в руці, чи кинути додолу, чи одягти на голову. Нарешті він сів і поклав його собі на коліна.
Встаньте, повторив учитель, і скажіть мені ваше прізвище.
Новачок, затинаючись, промимрив щось невиразне.
Не чую!
Знову почулося те саме невиразне бубоніння, заглушене гигиканням учнів.
Голосніше! гукнув учитель. Голосніше!
Тоді новачок, набравшись духу, роззявив рота аж до вух і загорлав одчайдушно, мов кличучи когось здалеку:
Встаньте, сказав учитель.
Хлопець устав, кашкет упав додолу. Весь клас засміявся.
Він нахилився й підняв кашкета; сусід підштовхнув його ліктем, він упустив кашкета й підняв його ще раз.
Та годі вам возитися з тією каскою, сказав учитель; з нього був неабиякий дотепник.
Учні вибухнули дружним реготом. Бідний хлопець зовсім розгубився він уже не знав, чи йому тримати кашкета в руці, чи кинути додолу, чи одягти на голову. Нарешті він сів і поклав його собі на коліна.
Встаньте, повторив учитель, і скажіть мені ваше прізвище.
Новачок, затинаючись, промимрив щось невиразне.
Не чую!
Знову почулося те саме невиразне бубоніння, заглушене гигиканням учнів.
Голосніше! гукнув учитель. Голосніше!
Тоді новачок, набравшись духу, роззявив рота аж до вух і загорлав одчайдушно, мов кличучи когось здалеку:
Шарбоварі!
У класі зчинився неймовірний гамір, що наростав ляскучим crescendo[2] (ми гикали, тюкали, тупали, верещали: «Шарбоварі, Шарбоварі»), потім він потроху розпався на окремі голоси і довго не міг ущухнути, схоплюючись раптом то в одному, то в другому ряді або пирскаючи тут і там стримуваним смішком, наче не до кінця загаслий фейерверк.
Та ось під градом штрафних завдань порядок у класі потроху встановився, і вчитель розібрав, нарешті, слова: «Шарль Боварі», примусивши новачка продиктувати собі ім'я та прізвище, проказати по складах і перечитати цілком, а потім звелів бідоласі сісти на «ослячу лаву» під самою кафедрою. Хлопець хотів був іти, але тут же нерішуче зам'явся на місці.
Чого вам? спитав учитель.
Та каш боязко почав новачок, розгублено розглядаючись навколо себе.
П'ятсот рядків усьому класу!
Цей лютий викрик, подібно до Юпітерового «Quos ego»[3], угамував новий вибух.
Та заспокойтеся ви кінець кінцем! додав обурений учитель і, вийнявши з-під шапочки хустку, витер спітніле обличчя. А ви, новенький, провідміняйте мені двадцять разів письмово ridiculus sum[4]. І вже лагідніше сказав: Кашкет ваш ніде не дінеться, знайдеться потім.