Хати Матій не ставив, не будував, а вивершував. Утверджував стінами захист і покій. Як будується корабель для далекого плавання, так і людське житло для довгого життя роду. Хата, як і людина, мала стояти лицем до сонця, спиною до вітру. Вона й схожа була на жінку. На розповнену, порідну жінку, готову пригорнути до лона доброжиток світу. Вона радо приймає пожильця, як мати дитину. Перед і зад хижі були ширшими за тулуб, поріг високий, а одвірки низькі, аби входило туди лише чекане. Вікна пропускали скупе світло й стерегли цінне тепло. Пройми в них маленькі, аби ти зсередини бачив усе і всіх, а тебе ні. Аби тут було затишно й безпечно людині, як звірині в лігві й птиці в дуплі.
Приземкувате тіло у верховинського дому, зате стрімкий, високий дах. Дах, як дві скісно стулені долоні, дві лускаті рибини, аби панциром відбивати дощ, сніг і град. Дах-оберіг. На смеречини схожі ці верхи, бо під їх розлогим і тісним шатром і після зливи сухо.
Смереки на хати рубалися по сухих гірських спадах, ті, що тяглися в небо свічками, такі ж натеплені сонцем і облизані накругло вітрами. Вони і в стінах потягнуться вгору, бо навіть мертве дерево прагне високості. Як померла людина неба. Бервена, округлі зовні й рівні зсередини, замикаються одне з одним «ключем». Ніяких цвяхів і скоб не треба, і мохової прокладки теж. Протеси наче злиті один із другим, злютовані. Хвости їхні майстер не поспішає обрізувати. Вони надають будові легкості й привабності. А ще коли він матиме прогалину в роботі, то вибє на тих зрубах узір хрещатий, листовий, ялиновий чи просто різьблене серце. Бо це людська домина і тут чиєсь серце.
Кожна така стіна стає щільним пташиним крилом, якому не вадить ні сирість, ні продув, ні сонцежар. У цих стінах ти інша людина, ніж на голих плаях і в неприхисних гірських румовищах. Тут ти людина Дому. Домар. Це твоя земна яскина, твоє благодатне обітування. У такому домівстві гарно народжуватися й не страшно вмирати.
Такі хати робив його стрий Матій. А також храми, що головами ріднилися з небом. Пропахлі живицею й ладаном, вони напували душі миром і розрадою. Були обителями нетривкого перепочинку для прочан із хащ і роздолів, були Домом для Верховинного Господа, що прийшов сюди з жарких камяних пустель. Прийшов і, здивований, зупинився, спостерігши гострим оком теслі скільки дерева! Усе, куди не поведи поглядом, дерево. Ані мачини з іншого матеріалу, усе з дерева: і іконостас, і крилос, і царські ворота, і свічники, і образи, а нерідко навіть деревяна олива замість дорогої завізної.
Такі хати робив його стрий Матій. А також храми, що головами ріднилися з небом. Пропахлі живицею й ладаном, вони напували душі миром і розрадою. Були обителями нетривкого перепочинку для прочан із хащ і роздолів, були Домом для Верховинного Господа, що прийшов сюди з жарких камяних пустель. Прийшов і, здивований, зупинився, спостерігши гострим оком теслі скільки дерева! Усе, куди не поведи поглядом, дерево. Ані мачини з іншого матеріалу, усе з дерева: і іконостас, і крилос, і царські ворота, і свічники, і образи, а нерідко навіть деревяна олива замість дорогої завізної.
Усе давалося рукам стрия Матія. Вирізав із липи Богородицю з Дитинчам. І покрив їх лиця таким лаком, що як живі привітно світилися. Матінка мала вишитий комір сорочки, а на голові білу хустину чисто як верховинка, що зібралася пекти хліб. Йому, малому, весь час увижався той образ, коли вони в колядах тягли співанку, якої їх навчила баба: «Богородичка ватру скресала, над тов ватерков Христа зогрівала».
Дерево мало Матія за свого брата, не інакше. Кожен малий верховинець спинається на ноги, помагаючи собі топірцем. Не ложкою, а барткою себе годує, під голову зчаста кладе не подушку, а топорище. Бо дерево його хліб і його доля. А для стрия воно було душевним, сродним ділом. Відкривалося це надто в його небуденних поробках. Не було для музик Мараморощини, Потисся і околів Волового більшого пана за Матія. Бо таки даровитий майстер є паном над панами й угодним для самого Бога. Ніхто не майстрував таких інструментів, як Матій.
Його скрипки водили гудаків із свайби на свайбу, з гостини на гостину, на них грали панству в рестораціях і гостинних домах Мукачева, Хуста, Ужгорода, Лемберга, а один скрипаль із Будапештської опери похвалявся, що в нього інструмент від «верховинця з королівським іменем Матяш, котрий і сам є королем скрипок на тих гонах». І додавав, що складена та скрипка з дощинок сосни, у яку вдарила блискавка.
І було то істинною правдою. Довга дорога до музики. Музику дерева стрий Матій перше слухав у лісі. Її народжують вітер, дощі й сонце над карпатськими пралісами. Вона визріває у дзвінких стовбурах ялини і хвилястого явора. Тижнями никав майстер лісовими облазами й бердами, човгав широкими лижвами в снігових заметах, вистукував топірцем стовбуриська. Передусім ціловані громовицею, бо, пронизане небесним дзвоном, це дерево вже співає. Співають у ньому, як тлумачив їм стрий, скристалізовані смоли й задубілі у волокнах соки. Це й надає правдивому інструменту срібних обертонів. На позначене місце стрий часто приводив його, тоді ще леґінчука, і вони разом рубали дерево, що під кожним ударом сокири гуділо обірваною струною.